Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 33)
А потім мати продовжила: «З виразу твого обличчя, Арчі, я розумію, що ти забув про Емі, але коли вам було по три-чотири роки, ти їй дуже симпатизував. Одного разу, коли ми поїхали до квартири Шнайдерманів на вечерю, ви з Емі пішли до її кімнати, зачинилися там і роздяглися догола. Ти що, не пам’ятаєш? Всі дорослі сиділи за столом, та зачувши, як ви там несамовито верещите й смієтеся, ми всі підвелися й подалися поглянути, з якого приводу ви влаштували такий гармидер. Ден відчинив двері – а ви танцюєте там на ліжку голі-голісінькі, верещачи мов навіжені. Ліз стало соромно, а мені – весело. Отой захват на твоєму обличчі, Арчі, вид ваших двох маленьких фігурок, що стрибали вгору-вниз, такі собі схиблені людські дитинчата, що поводяться мов мавпенята шимпанзе – стриматися від реготу було просто неможливо. Твій батько та Даніель також розсміялися, але Ліз увірвалася до кімнати й наказала тобі та Емі вдягнутися.
Згадавши ті слова, матір довго й весело сміялася, але Фергюсон лише слабко посміхнувся примарою посмішки, яка швидко зникла з його обличчя, бо мало що дратувало його більше, аніж розповіді про пришелепуваті витівки його дитинства. І він сказав своїй матері, яка й досі сміялася: «Тобі що, подобається мене дражнити?»
«Тільки інколи, Арчі», відповіла вона. «Інколи я просто не в змозі втриматися».
Годину потому Фергюсон вийшов у двір зі своєю найулюбленішою на той момент книгою, «Подорож на край ночі», і всівся на один із садових стільців, які вони з батьком пофарбували влітку в темно-зелений колір. Але замість розкрити книгу й дізнатися більше про пригоди Фердинанда на автозаводі Форда в Детройті, він просто сидів, задумливо чекаючи на появу перших гостей і дивуючись тому факту, що він колись підстрибував на ліжку з голою дівчиною, будучи голим сам, дивуючись тій комічній обставині, що він про це геть забув, хоча зараз віддав би майже все заради того, щоби бути з голою дівчиною; лежати з голою дівчиною в ліжку було єдиним найзаповітнішим бажанням в його самотньому, позбавленому кохання житті, в якому, наскільки він пам’ятав, ось уже п’ять місяців не було ані обіймів, ані поцілунків. Всю весну та майже все літо сумував він за відсутньою напівголою Анною-Марією Думартін, і ось йому судилося тепер зустрітися з давно забутою оголеною дівчинкою з його далекого минулого, з Емі Шнайдерман, яка, поза сумнівом, виросла в нормальну здорову дівчину, так само нудну й передбачувану, як і решта дівчат та майже всі хлопці, як майже всі чоловіки та жінки, але не було на те ради, і, зважаючи на те, що Емі іще не приїхала, йому тільки й залишалося, що сидіти й чекати.
Та особа, яку він побачив того дня, стала продовженням, наступною царицею його бажань. Вона була дівчиною ані нормальною, ані ненормальною, вона була палаючою, нескутою й неполохливою, свідомою своєї вродженої винятковості, і через кілька тижнів після їхньої першої зустрічі, коли літо розчинилося в осені, і довколишній світ несподівано став темним та похмурим, вона стала його
Але повернімося до отого понеділка у вересні 1963 року та барбекю з нагоди Дня праці, до того моменту, коли Фергюсон вперше побачив Емі, коли вона вийшла з батьківського блакитного «шевроле». З заднього сидіння вигулькнула світло-каштанова голова, і через кілька секунд Фергюсон усвідомив, наскільки високою була Емі – щонайменше п’ять футів і вісім дюймів, а то й п’ять і дев’ять, велика дівчина з вражаюче вродливим обличчям, не гарненьким, не красивим, а саме вродливим – чітко окреслений досить великий ніс, випнуте підборіддя, великі очі невизначеного кольору, фігура ані кремезна, ані тендітна, невеличкі груди під блакитною блузкою з короткими рукавами, довгі ноги, округлі сіднички, увіпхнуті в тісно прилеглі літні брюки світло-брунатного кольору, кумедна, немов пристрибом, пружка хода, торс, ледь помітно нахилений вперед, наче їй не стоялося на місці, то була хода дівчини з хлопчачими замашками, вирішив Фергюсон, але дівчини привабливої й неординарної, дівчини, яка подавала сигнал, що вона – не абихто, що з нею слід рахуватися, дівчини, відмінної від більшості шістнадцятирічних дівчат, бо вона несла себе без ані найменшої ознаки сором’язливості. Церемонією представлення гостей керувала його матір – Фергюсон потиснув руку матері Емі Шнайдерман (рукостискання було дещо напруженим, посмішка – стриманою), потім – її батьку (рукостискання розслаблене й приязне), а іще до того, як він потиснув руку Емі, Фергюсон відчув, що Ліз Шнайдерман недолюблює його матір, бо вона підозрювала, що її чоловік дуже їй симпатизує, і, мабуть, небезпідставно, зважаючи на ті дещо затягнуті вітальні обійми, в яких Шнайдерман протримав Розу, і досі красиву в свої сорок років. А потім Фергюсон потиснув руку Емі, її довгу й навдивовижу тендітну руку, водночас дійшовши висновку, що очі у неї були темно-зелені з карими цяточками, а коли вона посміхнулася, то підмітив, що зуби вона мала завеликі для свого рота, трішечки завеликі і тому помітні. Потім він вперше почув її голос: «Привіт, Арчі», і в ту мить збагнув, збагнув поза всяким сумнівом, що їм судилося стати друзями, хоча, звісно, це було сміховинним припущенням, оскільки звідки йому було знати в той момент хоча би що-небудь про неї, але ж ось воно – відчуття, інтуїція, впевненість в тім, що відбувалося дещо значуще, що невдовзі він та Емі Шнайдерман вирушать в тривалу спільну подорож.
Того дня у них був Бобі Джордж зі своїм братом Карлом, який ось-ось мав розпочати заняття на другому курсі Дартмутського коледжу, але Фергюсону не хотілося розмовляти з жодним із них – ані з метикуватим Карлом, ані з легковажним і завжди пустотливим Бобі. Йому хотілося бути з Емі, єдиною, окрім Бобі та Карла, молодою людиною на гулянці, і тому через хвилину після вітального рукостискання Фергюсон, аби уникнути необхідності ділити Емі з іншими гостями, зробив хитрий хід і запросив її до своєї кімнати. То був, мабуть, дещо нерозсудливий та імпульсивний крок, але вона погодилася, охоче кивнувши головою й мовивши: «Слушна думка, ходімо», і вони подалися до Фергюсонової криївки на другому поверсі, яка вже була не храмом Кеннеді, а приміщенням, напханим книжками та платівками; книжок та платівок було так багато, що вони вже не поміщалися на полицях, і тому їх доводилося складувати дедалі більшими стосами під найближчою до ліжка стіною, і Фергюсон з приємністю підмітив, як Емі, зайшовши до кімнати, знову кивнула, немовби схвалюючи те, що побачила, – десятки відомих імен і знаменитих творів, до яких вона почала придивлятися, показуючи то на одну книгу зі словами: «До біса гарна штука», то на другу, приказуючи «А цю я іще не читала». Невдовзі вона всілася на підлогу біля ліжка, і Фергюсон, слідуючи її прикладу, також сів на підлогу, лицем до Емі на відстані трьох футів від неї, прихилившись спиною до шухляд свого робочого столу, і протягом наступних півтори години вони говорили, зупинившись лише тоді, коли хтось постукав у двері і оголосив, що в дворі вже подають страви. Ця заява погнала їх униз, де вони ненадовго приєдналися до решти компанії, щоби поласувати гамбургерами та попити забороненого пива у присутності своїх батьків, котрі, всі четверо, ані оком не моргнули через таке кричуще порушення закону, а потім Емі встромила руку в свою сумочку, видобула звідти пачку «Лакі Страйк» і підкурила цигарку прямісінько в присутності своїх батьків (які знову й бровою не повели), при цьому пояснивши їм, що вона багато не курить, але їй подобається присмак тютюну після їжі, а після того, як їжа й цигарка були спожиті, Фергюсон та Емі вибачилися й повільно пішли прогулятися мікрорайоном в променях сідаючого сонця і невдовзі опинилися на тій лавці, де він востаннє поцілував Анну-Марію перед тим, як вона щезла, а невдовзі після того, як Фергюсон та Емі домовилися побачитися наступної суботи в Нью-Йорку, вони також почали цілуватися – то був незапланований спонтанний порив, їхні вуста прикипіли одне до одного, язики завертілися, зуби зацокали, невгамовні еротичні зони їхніх статево дорослих тіл збудилися, й вони почали цілуватися з таким захватом і так самозабутньо, що мало не поз’їдали один одного. Але Емі раптом відсахнулася від нього й почала сміятися; то був вибух захеканого й ошелешеного сміху, і невдовзі Фергюсон також почав сміятися. «Чорт забирай, Арчі!», сказала вона. «Якщо ми зараз не зупинимося, то через хвилину поздираємо один з одного одіж». Емі підвелася й простягнула йому праву руку. «Ходімо, навіжений! Ходімо назад до будинку».