Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 24)

Ясна річ, в таборі траплялися сварки, конфлікти та випадкові бійки, бо попри назву «Рай» табір раєм не був, але нічого екстраординарного, наскільки міг судити Фергюсон, там не відбувалося, а того разу, коли він мало не побився з одним хлопцем, причина незгоди була настільки сміховинною, що він не зміг назбирати в собі ентузіазму достатньо для того, щоби розпочати бійку. То був 1956 рік, один з низки років, протягом яких Нью-Йорк перебував у центрі бейсбольного всесвіту, в якому домінували три команди – «Янкі», «Доджери» й «Гіганти», а окрім 1948 року, принаймні одна з них, а часто – і дві підряд, брали участь у іграх Світової серії, починаючи з того року, коли народився Фергюсон. Нейтральним не залишався ніхто. Кожен чоловік, кожна жінка й кожна дитина в Нью-Йорку та прилеглих передмістях вболівали за ту чи іншу команду, здебільшого – дуже активно й надзвичайно віддано; всі болільники «Янкі», «Доджерів» та «Гігантів» ненавиділи один одного, що призводило до безглуздих сварок, випадкових бійок з ударами в пику, а одна з них набула лихої слави через те, що один болільник застрелив другого у барі. Серед хлопців та дівчат Фергюсонового покоління найдовші сварки точилися довкола такого питання: яка з команд мала найкращого центрального приймаючого гравця, а оскільки всі три з них були чудовими гравцями, найкращими в своєму амплуа в усьому бейсбольному світі та в усій історії бейсболу, то молодь марнувала цілі години в дебатах про чесноти Дюка Снайдера («Доджери»), Мікі Ментла («Янкі»), та Віллі Мейса («Гіганти»). І такими палкими були вболівальники кожної команди, що більшість з них готові були сліпо захищати свого центрального приймача просто на підставі чистої й непохитної відданості своєму клубу. Фергюсон був фаном «Доджерів», бо його матір виросла в Брукліні вболівальницею «Доджерів» і передала йому у спадок свою схильність до аутсайдерів та завідомо програшних справ, оскільки в дитинстві його матері «Доджери» були незграбною, часто жалюгідною командою, а зараз перетворилися на потужний локомотив, чинних чемпіонів світу, рівних за своєю силою всемогутнім «Янкі», і з вісьмох хлопців, які жили разом з ним у тенті того літа, троє вболівало за «Янкі», двоє за «Гігантів», а троє – за «Доджерів», серед яких були Фергюсон, Ной та хлопець на ім’я Марк Дубинський. Одного дня під час сорокап’ятихвилинного відпочинку після обіду, коли всі переважно займалися читанням коміксів про Супермена, написанням листів та перечитуванням позавчорашніх спортивних рецензій в «Нью-Йорк Пост», Дубинський, чиє ліжко стояло ліворуч Фергюсонового (ліжко Ноя стояло праворуч), знову підняв вічне питання і розповів Фергюсону, як вперто захищав він того ранку Снайдера проти Ментла в суперечці з двома вболівальниками «Янкі», анітрохи не сумніваючись, що фанат «Доджерів» Фергюсон підтримає його. Але Фергюсон цього не зробив, бо хоч як він, за його словами, і не молився на Дюка, Ментл був кращим гравцем, а Мейс був навіть кращим за Ментла, можливо, лише на якусь дрібку, але явно кращим, тож чому Дубинський так вперто чіпляється за ілюзії, протиставляючи їх очевидним фактам? Відповідь Фергюсона була такою несподіваною, такою спокійно-впевненою, такою абсолютно нищівною стосовно впевненості Дубинського у перевазі віри над раціональними аргументами, що Дубинський образився, страшенно образився і якусь мить потому вже стояв над ліжком Фергюсона й несамовито репетував, обзиваючи його зрадником, атеїстом, комуністом і дворушником, погрожуючи провчити його й дати йому в пику. Дубинський вже був стиснув кулаки, готуючись напуститися на Фергюсона, коли той сів у ліжку й сказав йому вгамуватися. Можеш думати все, що хочеш, Марку, сказав він, але у мене також є своя думка, і я маю на неї право. Ні, не маєш, відповів Дубинський, продовжуючи шаленіти, не маєш, якщо вважаєш себе болільником «Доджерів». Фергюсон не мав жодного бажання битися з Дубинським, який, зазвичай, не був схильним до такої запальної поведінки, але, схоже, того дня цей хлопець палко забажав почубитися, бо щось в словах Фергюсона зачепило його за живе і йому захотілося розбити їхню дружбу на друзки. А поки Фергюсон сидів у своєму ліжку, роздумуючи, що йому робити: умовити Дубинського вгамуватися чи дійсно підвестися й дати йому прочухана, раптом у сварку втрутився Ной. Хлопці, хлопці, сказав він, промовляючи басовитим і кумедним голосом розважливого й мудрого татуся. Припиніть негайно ж цю сварку! Ми ж всі чудово знаємо, хто насправді є найкращим центральним приймачем. Фергюсон з Дубинським одночасно обернулися й поглянули на Ноя, який лежав у ліжку, впершись ліктем у подушку і підперши голову рукою. Дубинський сказав: «Гаразд, Марксе, я вислухаю тебе, але дивись – краще нехай це буде правильна відповідь!» Заволодівши його увагою, Ной на хвилю замовк і посміхнувся, посміхнувся отою дурнуватою, однак надзвичайно блаженною посмішкою, яка назавжди закарбувалася в пам’яті Фергюсона і яку він згадував знову і знову від дитинства та юності й до зрілих років; вона наче блискавка шаленої примхи, що тривала секунду-дві, висвітила справжню душу дев’ятирічного Ноя Маркса, який завершив конфронтацію такою фразою: «Найкращий центральний приймач – це, звісно ж, я».

Впродовж першого місяця Фергюсон жодного разу не замислився про те, як добре було йому на новому місці. Він був надто зануреним у все те, чим він займався, щоби зупинитися й проаналізувати свої почуття, надто захоплений сьогоденням, щоби спромогтися зазирнути вперед, у майбутнє, чи назад, у минуле, він жив моментом, як сказав його вожатий Гарві, маючи на увазі умову, необхідну для добрих показників у спорті, і цей вираз був, мабуть, реальним визначенням щастя, коли ти не знаєш, що ти щасливий, не прагнеш нічого, окрім жити сьогоденням, нинішнім моментом. Але на горизонті вже забовванів день батьківських відвідин, ота неділя, яка була серединною точкою двомісячної табірної зміни, і напередодні тієї неділі Фергюсон спантеличено відкрив для себе, що він не прагне побачитися зі своїми батьками, навіть з матір’ю, за якою, він гадав, страшенно скучатиме, але не скучав, вірніше скучав, але трохи, в якісь короткочасні й болісні спалахи пам’яті, за батьком же він не скучав анітрохи, повністю стерши його зі своєї свідомості протягом останнього місяця і зовсім на нього не зважаючи. Фергюсон збагнув, що в таборі йому було краще, аніж вдома. Життя поміж друзів було багатшим та цікавішим, аніж життя з батьками, і це означало, що батьки виявилися менш важливими, аніж він раніше гадав. Ця єретична й навіть революційна ідея дала Фергюсону багато поживи для роздумів, коли він лежав уночі в ліжку, а коли день відвідин настав і він побачив матір, яка вийшла з автомобіля й рушила до нього, то він несподівано для себе виявив, що стримує сльози. Як сміховинно. Як страшенно ганебно бути таким плаксієм, подумав він, але хіба ж міг Фергюсон зробити щось інше окрім кинутися матері в обійми і дати їй розцілувати себе?

Втім, щось було не так. До табору разом з батьками Фергюсона мав приїхати й дядько Дон, але його з ними не було, а коли Фергюсон поцікавився у матері, чому вони не привезли з собою Ноєвого батька, та суворо поглянула на нього і сказала, що пояснить пізніше. «Пізніше» сталося близько години потому, коли батьки відвезли його до кордону зі штатом Массачусетс пообідати в ресторані «Френдлі» в Грейт-Баррінгтоні. Як і завжди, розмову вела його матір, але батько, як це не дивно, виявив незвичну зацікавленість, прислухаючись до її слів з увагою не меншою, аніж Фергюсон, а зважаючи на те, що вона сказала, вірніше, змушена була сказати через обставини, що склалися, Фергюсон аж ніяк не здивувався, що матір виглядала такою ошелешеною, якою він ніколи не бачив її за останній час: її голос тремтів, вона явно хотіла приховати від сина найбентежніші факти, але водночас виявилася нездатною пом’якшити удар, не спотворивши при цьому правди, бо правда була зараз найголовнішим чинником, і хоча Фергюсону було лише дев’ять років, було вкрай важливо, щоби він почув усю історію цілком, без жодних купюр.

Ось так, Арчі, мовила вона, підкурюючи «Честерфільд» без фільтру і видихнувши хмарку голубувато-сірого диму через пластиковий стіл. Дон і Мілдред розлучилися. Їхньому шлюбу настав кінець. Шкода, що я не можу сказати тобі причину, але Мілдред мені не пояснила. Вона така спустошена, така приголомшена, що проплакала, не перестаючи, останні десятеро днів. Не знаю, чи Дон когось покохав, чи їхнє співжиття розпалося саме по собі, але Дон в загальній картині уже відсутній, а шансу на те, що вони зійдуться знову, немає жодного. Я говорила з ним пару разів, але він мені теж нічого не пояснив. Сказав лише, що їхнє з Мілдред подружжя розпалося, і їм не слід було одружуватися взагалі, що все пішло не так з самого початку. Ні, до матері Ноя він повертатися не збирається. Він планує перебратися до Парижу. Він вже забрав свої пожитки з квартири на Перрі-стріт і має від’їхати до кінця місяця. А тепер повернімося до Ноя. Дон перед від’їздом хоче провести з ним трохи часу, тому його колишня дружина, себто, перша колишня дружина Гвендолін приїхала сьогодні до табору забрати Ноя і відвезти його назад до Нью-Йорку. Ось так, Арчі. Ной від’їздить. Я знаю, як ви з ним міцно подружилися, якими добрими друзями ви з ним стали, але тут я нічим зарадити не можу. Я зателефонувала отій жінці, Гвендолін Маркс, і сказала, що, незалежно від того, що сталося між Доном та Мілдред, я хотіла б, аби наші хлопці й далі підтримували контакт, і що мені буде шкода, якщо їхні стосунки через це постраждають, але ота жінка, Арчі, людина жорстка й має серце з криги, тому вона сказала, що не вважає це потрібним. А чи повернеться Ной до табору після того, як його батько поїде до Парижу? поцікавилася я. Дайте, принаймні, хлопцям можливість попрощатися в неділю, сказала я, а вона відповіла: А навіщо? Я на ту мить вже палала від гніву, я ніколи не була такою розлюченою, і я крикнула їй: Як же ж ви можете навіть ставити це запитання? А вона спокійненько відповіла: Мені треба захистити Ноя від емоційних сцен, бо йому й без того несолодко живеться. Не знаю, що тобі й сказати, Арчі. Та жінка просто схибила. А тут іще сестра моя транквілізаторами обдовбалася, а тепер лежить у ліжку й виплакує свою душу. Дон від неї пішов, Ноя у тебе забрали, і якщо чесно, мій хлопчику, то справи у нас вельми кепські, еге ж?