Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 26)

Віддавши тестю борг після розпродажу, батько Фергюсона відкрив у Монклері новий, значно менший магазин під назвою «Телевізори і радіо від Стенлі». З точки зору Фергюсона, цей бізнес був значно кращим за попередній, бо трапилося так, що батьків новий магазин розташовувався в тому ж кварталі, що й студія «Роузленд Фото», і тепер він мав можливість коли завгодно заскочити на роботу до когось зі своїх батьків. Так, в «Телевізорах і радіо від Стенлі» було тісно, але там була приємна затишна атмосфера, і Фергюсону подобалося заходити після школи до батька, сідати біля його робочого столу в підсобці і дивитися, як він ремонтує телевізори, радіоприймачі та всяке інше приладдя, розбираючи й збираючи зламані тостери, фени, кондиціонери повітря, лампи, магнітофони, блендери, електричні соковижималки, пилососи, бо в окрузі швидко поширилася чутка, що батько Фергюсона міг відремонтувати все, що завгодно, тож поки молодий клерк Майк Антонеллі стояв за прилавком в основній кімнаті, продаючи мешканцям Монклеру радіо й телевізори, Стенлі Фергюсон проводив більшість свого часу в підсобці, мовчки займаючись ремонтом, терпляче розбираючи й збираючи зламані механізми, щоби вони запрацювали знову. Фергюсон розумів: щось в душі його батька зламалося після зради Арнольда, а зменшена реінкарнація його колишнього бізнесу стала для нього глибокою особистою поразкою, однак водночас щось у ньому змінилося й на краще, і основними вигодонабувачами цієї позитивної зміни стали його дружина та син. Тепер батьки Фергюсона сварилися значно менше, ніж раніш. Напруження в домівці зменшилося, інколи здавалося, що воно щезло взагалі, і Фергюсон тішився з того, що тепер батько з матір’ю щодня обідали разом в кутовій кабінці ресторану «Обід у Ела», і знову й знову всілякими різними способами (а насправді – завжди в один і той самий спосіб) матір Фергюсона давала йому знати: «Твій батько – хороший чоловік, Арчі, найкращий з усіх». Хороший та мовчазний, але тепер, коли батько полишив свою давню мрію стати другим Рокфеллером, Фергюсону стало комфортніше в його присутності. Тепер вони могли трохи поговорити, і в більшості випадків Фергюсон був певен, що батько його чує. І навіть коли вони не розмовляли, Фергюсону все одно було приємно посидіти біля батькового робочого столу після школи, виконуючи домашні завдання на одному боці, тоді як на другому боці батько займався своєю справою: повільно розбирав іще черговий пошкоджений механізм, ремонтував його і знову збирав.

Грошей стало менше, аніж в часи існування «Домашнього Світу Трьох Братів». Замість двох легкових автомобілів батьки Фергюсона мали тепер один – материн сріблясто-блакитний «понтіак» 1954 року, та червоний мікроавтобус «шевроле» з назвою батькового магазину на бокових дверцятах. Раніше на вихідні його батьки інколи від’їжджали разом на екскурсії, здебільшого до Кетскіллз пограти в теніс та потанцювати в курортному комплексі «Гросінджер» або «Конкорд», але після того, як 1957 року відкрився магазин «Телевізори і радіо від Стенлі», ці виїзди припинилися. А 1958 року, коли Фергюсону знадобилася нова бейсбольна рукавичка, батько відвіз його аж до магазину Сема Браунштайна в центрі Ньюарку, щоби придбати рукавичку за собівартістю, замість дати йому гроші на таку ж саму рукавичку в магазині спортивних товарів Галлахера в Монклері. Різниця склала аж дванадцять з половиною доларів, але навіть ця різниця, будучи в загальносвітовому масштабі не надто великою, виявилася істотним заощадженням, достатнім для того, щоби нагадати Фергюсону про той факт, що життя змінилося, і що відтепер йому доведеться добряче подумати, перш ніж просити в батьків щось таке, що виходить за межі діапазону товарів першої необхідності. Невдовзі після цього Кессі Бертон припинила працювати у них, і так само, як матір та тітка Мілдред плакали в обіймах одна одної в аеропорту 1952 року, Кессі та його матір плакали того ранку, коли матір повідомила Кессі, що більше не має змоги наймати її. Вчора були біфштекси, сьогодні – стали гамбургери. Соціальний статус їхньої сім’ї дещо знизився, але чи стане людина при здоровому глузді втрачати сон через те, що їй довелося трохи затягнути пасок? Книга з публічної бібліотеки була такою ж самою, що й книга з книжкової крамниці, теніс залишався тенісом безвідносно того, де ви в нього грали – на муніципальному корті чи на корті приватного клубу, а біфштекси та гамбургери видобувалися з тієї ж самої корови. Може, біфштекси й мали уособлювати вершину привілейованого життя, але істина полягала в тім, що Фергюсон завжди віддавав перевагу гамбургерам, особливо з кетчупом – тим самим кетчупом, яким він колись намазував пухкеньке середньообсмажене філе, яке так подобалося його батьку.

Неділя й досі залишалася найкращим днем тижня, особливо якщо в цю конкретну неділю не планувалися візити до когось чи від когось, якщо це був день, який Фергюсон міг провести один зі своїми батьками. Тепер, коли він підріс і став дужчим, перетворившись на моторного, схибленого на спорті дванадцятирічного хлопця, Фергюсон дуже полюбив ранкові тенісні матчі зі своїми батьками – одиночні ігри з батьком, матчі два проти одного між матір’ю-сином та батьком, парні матчі, де вони з батьком грали проти Сема Браунштайна та його молодшого сина, а після тенісу був обід в ресторані «У Ела» з незмінним молочним коктейлем, після обіду були кінофільми, а після кінофільмів були китайські страви в «Зеленому Драконі» в Глен-Рідж, або смажені курчата в «Літтл-хаус» в Мілберні, або гарячі сандвічі з індичкою в «Хижці Пела» у Вест-Орандж, або тушковане м’ясо і сирні млинці в «Клермон Дінер» в Монклері – людних недорогих забігайлівках Нью- Джерсійських передмість. Може, й були ті харчевні шумливими та невитіюватими, але страви там подавали якісні й смачні, до того ж, то була неділя, день, який вони проводили всі утрьох, і хоча Фергюсон вже й почав на той час віддалітися від батьків, отой єдиний у тижні день допомагав підтримувати ілюзію, що боги таки можуть бути милосердними, якщо забажають.

Тітка Мілдред і дядько Генрі не змогли витворити кузена по лінії Адлерів, якого Фергюсон так прагнув, коли був малим хлопцем. Причини були йому невідомі – чи то стерильність, чи то безплідність, чи то свідоме небажання збільшувати кількість світового населення, але, попри розчарування Фергюсона, вакуум, створений на Західному узбережжі відсутністю кузена, в кінцевому підсумку спрацював йому на руку. Може, тітка Мілдред і не була близькою подругою його матері, але, не маючи власних дітей і не бачачи ніде ані племінника, ані племінницю, вона увесь свій нерозтрачений материнський інстинкт присвятила своєму єдиному й неповторному Арчі. Після від’їзду до Каліфорнії, коли Фергюсону було п’ять років, вони з дядьком Генрі кілька разів поверталися до Нью-Йорку на тривалі літні гостини, і навіть тоді, коли тітка Мілдред на решту року поверталася до Берклі, вони підтримувала зі своїм племінником контакт або листовно, або зрідка телефонічно. Фергюсон розумів, що було в його тітці щось крижане, що вона могла бути різкою й упередженою і навіть грубою по відношенню до інших людей, але з ним, зі своїм єдиним та неповторним Арчі, вона була зовсім іншою людиною, сповненою похвал, доброго настрою та допитливості – а що ж там мій хлопчик думає, читає та робить? Іще коли він був зовсім маленьким, тітка призвичаїлася купляти йому подарунки, багато подарунків, які, зазвичай, надходили у вигляді книжок та платівок, а тепер, коли він підріс, і його розумові здібності збільшилися, збільшилася й кількість книжок та платівок, які вона надсилала йому з Каліфорнії. Може, тітка не довіряла його матері й батьку щодо їхньої здатності забезпечити малому Фергюсону належне інтелектуальне наставництво, можливо, вона вважала його батьків неосвіченими буржуазними нікчемами, можливо, вона вважала своїм обов’язком врятувати Фергюсона від пустелі невігластва, в якій він жив, гадаючи, що вона і тільки вона одна зможе надати йому допомогу, необхідну для того, щоби видряпуватися крутосхилами Просвітництва. Цілком імовірно, що тітка Мілдред була інтелектуальним снобом (так сказав колись батько у розмові з матір’ю, а малий Фергюсон підслухав), але не можна було заперечувати того факту, що вона – сноб чи не сноб – була справжнім інтелектуалом, людиною широкої ерудиції, яка заробляла на життя, працюючи університетським викладачем, а ті твори, які вони рекомендувала своєму племіннику, дійсно йшли йому на користь.

Жоден хлопець з оточення Фергюсона не читав того, що прочитав він, а завдяки тому, що тітка Мілдред вибирала йому книги дуже ретельно, так само ретельно, як і своїй сестрі під час її вимушеного затвірництва тринадцять років тому, малий читав книги, які висилала йому тітка, з жадібністю, котра нагадувала чисто фізичний голод, бо тітка добре розуміла, які саме книги зможуть задовольнити потреби швидко зростаючого хлопця – від шести до восьми років, від восьми до десяти, від десяти до дванадцяти, і так до закінчення середньої школи. Спочатку були казки Братів Грімм та різнокольорові книжечки з казками Ендрю Ланга, потім – чудернацькі фантастичні романи Льюїса Керрола, Джорджа Макдональда та Е. Несбіта, на зміну яким прийшли адаптовані версії грецьких та римських міфів, дитячі адаптації «Одисеї» та «Павутини Шарлотти», книга-вибірка з «Тисяча одної ночі», упорядкована як «Сім мандрів Синдбада-мореплавця», а згодом, кілька місяців потому, – майже повний варіант «Тисяча одної ночі» на шестистах сторінках. Наступного року тітка прислала Фергюсону готичний роман «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», оповідання жахів і таємниць Едгара По, а також «Принц та жебрак», «Викрадений», «Різдвяна пісня», «Том Соєр», і «Етюд в багряних тонах». Фергюсон так емоційно відреагував на книгу Артура Конан Дойля, що на свій одинадцятий день народження отримав від тітки Мілдред подарунок у вигляді товстелезного рясно ілюстрованого видання під назвою «Повна збірка оповідань про Шерлока Холмса». Це – лише деякі з книжок, а окрім книг надходили ще й платівки, які були для Фергюсона не менш важливими, ніж книги, і які, починаючи з його дев’яти-десятирічного віку, ось уже майже три роки присилалися з регулярними три-чотиримісячними інтервалами. Джаз, класична музика, музика народна, ритм-енд-блюз, і навіть трохи рок-н-рол. В платівках, як і в книжках, підхід тітки Мілдред був суто педагогічним: вона вела Фергюсона від сходинки до сходинки, знаючи, що Луї Армстронг має передувати Чарлі Паркеру, Чарлі Паркер – Майлзу Девісу, що Чайковський, Равель і Гершвін мають передувати Бетховену і Баху, що фолк-групу Weavers слід слухати раніш, ніж виконавця блюзів Хадді Ледбеттера, що Коул Портер у виконанні Елли Фітцджеральд був необхідною сходинкою до Біллі Холідея з його композицією Strange Fruit. На свій превеликий жаль, Фергюсон виявив, що сам він не мав ані дещиці музичного таланту. Він спробував був грати на фортепіано у віці семи років, але, пригнічений та розчарований, кинув це заняття рік потому; він спробував був грати на корнеті у віці дев’яти років, але кинув; коли ж йому було десять, Фергюсон спробував себе за ударними інструментами, але кинув також. З якоїсь причини йому було важко читати ноти, він чомусь не міг повністю засвоювати символи на сторінці, порожні й заповнені кружальця на лініях чи поміж ними, дієзи та бемолі, ключові знаки, скрипінні та басові ключі; ці умовні позначення не хотіли входити в його свідомість і автоматично розпізнаватися нею подібно до букв та цифр, тому йому доводилося обмірковувати кожну ноту, перш ніж зіграти її, а це уповільнювало сприйняття такту та ритму того чи іншого музичного твору, і, фактично, унеможливлювало музикування взагалі. То була ганебна й сумна поразка. Його зазвичай швидкий та ефективний розум сильно гальмувався, коли справа доходила до розшифрування цих неслухняних знаків, і, замість вперто лупитися головою об стінку, Фергюсон припинив боротьбу. Ця поразка була сумною ще й тому, що він дуже любив музику й чудово чув і розумів її у виконанні інших людей, бо мав чутливе вухо й гостро сприймав тонкощі композиції та виконання. Але сам він як музикант був безнадійним, абсолютним невдахою, і це означало, що він понизився в статусі до слухача, палкого й відданого слухача, а тітка Мілдред була достатньо розумною, щоби знати, як ту відданість підживлювати, бо, безперечно, вважала музику та любов до неї одною з основних причин, через які було варто жити на світі.