Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 192)

Бах, Моцарт, Бах і Веберн – і спожили численні вечері у всіх можливих ресторанах, як пристойних, так і відразливих, однак жодна вечеря не запам’яталася так, як та, що вони влаштували собі в «Антоніо» на Лейк-авеню, де трапеза супроводжувалася безупинною музикою, що її виконував чоловік на ім’я Лу Бландізі, котрий в афішах називав себе «старомодним акордеоністом з маленької Італії» і, вочевидь, знав усі пісні, складені на білому світі, від стандартів американської поп-музики до ірландських джиг і клезмера з того боку Межі осідлості.

Ближче до теми: до перших днів серпня обидва промовили рішучу фразу з трьох слів кількадесят разів кожний, оті три слова, якими скріплюють угоду та оголошують, що назад дороги немає, а до кінця місяця обидвоє почали окреслювати довготермінові плани, виношувати постійні думки про майбутнє. Відтак відбулося неминуче прощання, і поки Фергюсонова любка від’їжджала навчатися свій останній рік у коледжі в Саут-Гадлі, штат Массачусетс, він не міг збагнути, як йому виживати без неї.

Восьме вересня. Літо закінчилось, і тепер усьому край. Під вікном його спальні рано-вранці знову верещала дітвора, а повітря Рочестера за ніч набуло яскравого відчуття початку року – свіжозаструганих олівців і жорстких нових туфель, запах дитинства, прониклих аж у кістки спогадів про ті дні, коли…

Засумований Солітер[67], що тужив за своєю відсутньою Галлі щогодини за останні десять днів, повернувся того дня до себе додому в щурячу нору о половині на п’яту, і за хвилину по своєму прибутті, не встиг він іще розвантажити коричневий паперовий пакет з інгредієнтами своєї сьогоднішньої вечері, пролунав телефонний дзвінок. З редакції «Таймс-Юніон» йому телефонував Пітмен. У Пітменовому голосі відчувалася терміновість. Пітмен повідомив йому, що «в Аттіці щось назріває» – це тюрма штату на відстані п’ятдесяти миль на південний захід від Рочестера, – а тому він доручає Фергюсонові й Джанеллі вирушити туди завтра якомога раніше й поспілкуватисая з Вінсентом Манкузі, начальником тюрми, і «з’ясувати, що відбувається». Інтерв’ю вже призначене на дев’яту, Джанеллі заїде за ним о сьомій, і хоча там поки що нічого не можна розібрати, тема може виявитися виграшною, тому «нашорош вуха й очі, Арчі, та уникай неприємностей».

За минулий рік у нью-йоркських в’язницях сталися два великих заворушення, одне – в Оберні на півночі штату, а друге – у «Могилах» у Манхеттені, жорстокі фізичні протистояння між в’язнями та охороною, що призвели до десятків висунутих звинувачень і додаткових покарань. Вожаків обох бунтів – здебільшого чорних, а всі відбували термін за ту чи іншу форму революційної політики, – перевели до Аттіки, аби «викорінити зачинателів», і тепер, коли в каліфорнійській в’язниці застрелили «чорну пантеру» Джорджа Джексона – його пістолет був захований у парику афро, який він на себе натягнув (і дехто справді в це повірив), ув’язнені в переповнених нью-йоркських тюрмах знову зчинили галас. Шістдесят відсотків зі 2250 в’язнів Аттіки були чорношкірими, сто відсотків охорони – білими, і Фергюсон не просто не був радий візиту в цей виправний заклад суворого режиму, він очікував його із жахом. Фергюсона тішило, що з ним їде Джанеллі – годинна подорож буде доволі приємною. Том почне з ним розмовляти голосами Кері Гранта[68] й Джин Харлоу[69] базікати про чемпіонат Національної ліги, але, щойно вони туди дістануться та увійдуть до в’язницю, то опиняться в пеклі.

Фергюсонові цього більше не хотілося. Він перегорів і вже готовий був здатися, сказавши собі, що з цим пора закінчувати, десь із півдесятка разів за останні вісім чи дев’ять місяців, а потому все ж таки нічого з цим не вдіявши, цього разу він уже не відступиться. Він дійшов краю того, що міг би витримати. Досить із нього Рочестера[70], доволі газет, досить жити, не відвертаючи погляду від темного світу безглуздих війн, брехливих урядів, таємних агентів-шпигунів під прикриттям, і розлючених, зневірених людей, що опинилися в пастках в’язниць, побудованих штатом Нью-Йорк. Це вже більше нічому його не вчить. Він знову й знову зазубрював один і той самий урок і тепер уже знав цю історію напам’ять, не спромігшись навіть присісти, аби написати її. Rien ne va plus[71], як казали гравцям у Монте-Карло, коли колесо рулетки було готове закрутитися знову. Більше жодних ставок. Він поставив гроші на зеро і програв, а тепер пора виходити з гри.

Уранці він вирушить до тюрми разом із Джанеллі, проведе інтерв’ю з начальником, котрий, імовірно, розповість йому, що все під контролем, а якщо він попросить впустити їх і все оглянути та, можливо, поспілкуватися з одним-двома в’язнями, йому, найімовірніше, відмовлять з причин безпеки. Тоді він напише матеріал, який спроможеться написати, і здасть його Пітменові. Але цей матеріал стане останнім. Він скаже Пітмену, що на цьому крапка, і потисне йому руку на прощання. Далі він зайде до кабінету Макмануса і подякує Карлові за надану йому можливість попрацювати, потисне йому руку і висловить вдячність за честь бути з ним знайомим, але більше він не створений для такої роботи, скаже він, ця робота тепер його вбиває і він весь виснажений, а тому ще раз подякує своєму начальникові за те, що той така добра людина і востаннє вийде з будівлі редакції.

П’ята година. Він зняв трубку й набрав номер Галлі в Массачусетсі, проте після чотирнадцяти гудків ніхто не відповів, навіть сусідка Галлі не повідомила йому, що Галлі пішла на ввесь вечір і повернеться лише об одинадцятій чи о дванадцятій.

Блакитні очі Галлі дивилися на нього, поки він спостерігав, як вона підповзає до нього по ліжку. Завзяте маленьке біле тіло Галлі притискалося до нього. Розкажи мені, що тобі найбільше подобається, попрохала вона його якось, і він відповів їй дурненьким жартом: Сивучі в Центральному парку, сяйво на стелі вокзалу «Гранд-Централ» та сибаритство зручних самозаклеювальних конвертів. Si, Si, Si, відповіла вона. Хоча, може, вона казала: Ти, ти, ти.

Іноді вона сміялася так, що її обличчя червоніло.

Якщо він не планує більше жити в Рочестері, куди йому схочеться вирушити? Для початку – до Массачусетсу. У Саут-Гадлі, Массачусетс, обговорити все з нею і виробити хоч якийсь план дій. Можливо, зняти помешкання де-небудь поблизу й трудитися над Війоном, поки вона відвідує коледж. Чи, може, позайматися цим якийсь час, поки кесонна хвороба не мине і він не навчиться знову бути людиною, а відтак на різдвяних канікулах полетіти з нею до Парижу. Або ж побродити Європою самостійно і побачити стільки, скільки зуміє побачити протягом місяця, двох або чотирьох. Ні. Не чотирьох. Це надто довго, стільки він просто не витримає. Квартирка в Амхерсті чи якомусь іншому містечку. Це може стати непоганим рішенням на перший час, а потому – в Європу разом на пару місяців після її випуску з коледжу в червні. Можливе все, що завгодно. Якщо совати руку до бабусиного фонду щоразу, коли накотить нестримне бажання, то в цьому році можна буде все.

Шоста година. Омлет, шинка й два кусні тосту з маслом на вечерю – разом із чотирма склянками червоного вина.

Luy qui buvoit du meilleur et plus chier Et ne deust il avoir vaillant ung pigne.

Сьома година. Він сидів за своїм письмовим столом і дивився на ці два рядки Війона. Якщо дослівно: «Йому, який пив кращі й дорогі вина, не вистачало на гребінець». Або так: «І навіть гребінець був не по кишені». Або: «На гребінець не вистачало мідяків». Або: «Капусти не ставало зачесатись». Або: «І так він зубожів, що не купив і гребінця». Або: «Така вже пустка в кишенях, що без гребінця».

Дев’ята година. Він знову потелефонував до Массачусетсу. Тепер двадцять гудків, та знову ніхто не відповів.

Це було не просто нове кохання, а якийсь новий різновид кохання, новий спосіб бути собою, спосіб кращий завдяки тому, хто, й що, і як вона була з ним, такого він завше прагнув, але в минулому він ніколи не міг цього досягти. Ніяких нападів похмурої замисленості більше, ніяких мандрівок у трясовину сумних, сповнених мук, самокопань, ніяких більше нападок на самого себе – це ж слабкість, що завжди робила його меншим, ніж йому слід було бути. ГІНЕС НАДАЄ ТОБІ СИЛИ, – повідомляли плакати на стінах барів. Йому силу давала Галлі. ГІНЕС ПРИНОСИТЬ ТОБІ КОРИСТЬ, – повідомляли плакати на стінах барів. Поза сумнівом, користь йому давала Галлі Дойл.

За чверть одинадцята. Фергюсон зайшов у спальню, накрутив годинника і поставив будильник на шосту ранку. Відтак повернувся до вітальні, зняв слухавку і знову набрав номер Галлі.

Ніхто не відповів.

У квартирі прямо під Фергюсоном Чарлі Вінсент вимкнув телевізор, потягнувся й устав з дивану. Мешканець згори лягає спати, симпатичний хлопчина, котрий усе літо спав із гарненькою білявкою, такі славні, доброзичливі вони дітки, завше приємне слово на сходах знайдеться чи перед поштовими скриньками, а от тепер дівчисько поїхало, і хлопчина знову спить сам, що в якомусь сенсі навіть шкода, адже йому подобалося слухати, як нагорі здригається ліжко, а хлопчак аж гарчить, і дівка верещить і стогне, такі вже приємні звуки, таке задоволення для вух та будь-якої іншої частини його тіла, вічно він шкодує, що він не нагорі в ліжку разом із ними, не такий, яким він є зараз, а в старому його тілі, яке мав раніше, коли сам був молодим і вродливим, роки, скільки довгих рокеів тому це було, і навіть якщо тепер не піднятися йому, аби побути з ними чи поспостерігати за ними, сидячи на стільці в кутку їхньої кімнати, слухати їх та уявляти їх собі було майже так само добре, і от тепер, коли хлопчак знову залишився сам, у цьому теж було щось хороше, такий гарненький хлопчик з широкими плечима й співчутливими очима, чого б він тільки не віддав, лише б потримати цього голого хлопчика в своїх обіймах і покривати все його тіло поцілунками, і от тому Чарлі Вінсент вимкнув телевізор і, соваючи ногами, почвалав із вітальні до спальні, аби послухати як рипить ліжко, коли хлопчик крутиться на матраці і влаштовується зручніше на ніч. У кімнаті зараз було темно. Чарлі Вінсент роздягся, ліг на ліжко й подумав про хлопчика, а сам бавився із собою, доки дихання його не зробилося переривчастим, по всьому тілу не розійшлася теплота і справа не була зроблена. Відтак, у п’ятдесят третій раз від того ранку, він запалив одну довгу сигарету «Пел-Мел» без фільтра й задимів нею…