Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 190)

Уранці після Різдва Макманус викликав Фергюсона до себе в кабінет і повідомив, що останнім часом йому не дає спокою одна думка. З шістдесятими ми майже покінчили, мовив він, залишилося менше тижня до того, як звалиться велика куля, і що думає Фергюсон з приводу того, щоб написати серію нарисів про минулі десять років і про те, як вони вплинули на життя Америки? Підхід має бути не хронологічним, не конспектом ключових подій за календарною лінійкою, це має бути щось істотніше, серія матеріалів по дві тисячі п’ятсот слів кожен на різноманітні доречні теми – війна у В’єтнамі, рух за громадянські права, розквіт контркультури, розвиток мистецтва, музики, літератури й кіно, космічна програма, контрастні тональності адміністрацій Ейзенгауера, Кеннеді, Джонсона й Ніксона, моторошна низка замахів на видатних громадських діячів, расовий конфлікт і палаючі гетто американських міст, спорт, мода, телебачення, зліт і падіння правого республіканізму й шаленого гніву, еволюція руху «Чорна влада» та революція Пігулки, все – від політики до рок-н-ролла та змін у житті американців, портрет багатого на катаклізми десятиліття, яке подарувало країні Малкольма Ікса[63] і Джорджа Волеса[64], «Звуки музики» і Джима Гендрікса, братів Берріген[65] і Рональда Рейгана. Ні, це не будуть звичайні новинні коментарі, вів далі Макманус, це буде погляд назад, спосіб нагадати читачам «Таймс-Юніон» про події десятирічної давності і про те, де вони опинилися зараз. Отака одна з переваг роботи в щоденній газеті. Більше простору для маневру, більше часу покопирсатися й дослідити, більше нагод публікувати нариси. Та це не повинен бути сухий перелік відомих подій. Йому потрібен не академічний виклад, а такі статті, щоб кусалися, і на теми кожної книги чи старого номеру журналу, котрі Фергюсон прочитає у своїх дослідженнях, Макманус хотів, аби він поспілкувався з п’ятьма різними людьми. Якщо йому не поталанить спіймати Мохамеда Алі, він мусить вислідити його тренера й секунданта Анджело Данді, а якщо не зуміє пробитися до Енді Воргола, нехай телефонує Рою Ліхтенштейну чи Лео Кастеллі. Суто першоджерела. Лише ті, хто щось насправді робив чи перебував поблизу епіцентру подій. Він чітко висловлюється?

Так, викладав він чітко.

А що про це думає Фергюсон?

Я цілком і повністю «за», відповів Фергюсон. А скільки матеріалів ви хотіли б і скільки в мене часу на їх написання?

Вісім-десять, я сказав би. І грубо кажучи, на кожен зо два тижні, плюс-мінус. Цього вистачить?

Якщо я тимчасово відмовлюся від сну, то, вочевидь, так. Здавати містерові Данлепу?

Ні, з Данлепом у тебе закінчено. Над цим ти працюватимеш безпосередньо зі мною.

Коли і як мені починати?

Сідай за свій стіл і спроектуй п’ятнадцять-двадцять ідей. Теми, заголовки, роздуми, все, що тобі видається найнагальнішим, а відтак ми окреслимо загальний план.

Не можу висловити, що це для мене значить.

Це робота для людини молодої, Арчі, а ти в нас наймолодший. Подивимося, що з цього вийде.

Фергюсон вклав у ці статті все, що в ньому було, оскільки від них цілком залежало його майбутнє в газеті. Він писав і переписував, він проштудіював понад сотню книг і майже тисячу номерів журналів і газет і поспілкувався по телефону не лише з Анджело Данді, Роєм Ліхтенштейном та Лео Кастеллі, а й з десятками інших людей, згромадивши хор голосів на супровід текстів, написаних ним про старі-добрі-старі-лихі дні нещодавно зниклого минулого, вісім нарисів у дві тисячі п’ятсот слів кожен, котрі охоплювали політику, президентів і ґвалт громадської незгоди, разом із екскурсами в музику «Мрійних пісень» Джона Беррімана, бійню в сповільненій зйомці в кінці «Бонні й Клайда» та видовище півмільйона американських дітлахів, що танцюють у багні на вихідних десь на фермі в штаті Нью-Йорк, усього за двісті п’ятдесят миль південніше Рочестера. Загалом Макманус був задоволений результатами й відредагував Фергюсонову роботу лише поверхово, що стало для Фергюсона найприємнішою частиною завдання, проте керівник був задоволений ще й тим, що нариси спричинили десятки листів від читачів, головним чином схвальних відгуків на кшталт «Велике спасибі А. І. Фергюсонові за те, що провів нас стежками пам’яті», – однак було й відносно багато негативних, нападів на «рожеві погляди Фергюсона щодо нашої великої країни», котрі дещо дошкуляли йому, як він мусив сам собі зізнатися, хоча й очікував гіршого. Не сподівався він іншого – того, скільки ворожості він відчує з боку декотрих молодих репортерів у штаті газети, але ж тепер усе влаштовано, гадав він, кожен за себе в боротьбі за м’яча, і, як відзначала Ненсі щоразу, коли виходила його чергова стаття, їхнє незадоволення лише підтверджувало те, наскільки якісно він виконує свою роботу.

У тій серії планувалося десять нарисів, але Фергюсонові довелося зупинитися, саме тоді, коли він збирався взятися за дев’ятий (про довге волосся, міні-спідниці, перли кохання й чоботи з білої шкіри – новинки моди середини й кінця шістдесятих), коли з-за меж прилетів іще один удар молота. Останніми місяцями антивоєнний рух відносно принишк. Поступове виведення американських військ, так звана «в’єтнамізація» війни й нова система призовної лотереї – все це внесло свою лепту у затишшя, однак потому, останніми днями квітня 1970-го, Ніксон і Кісінджер зненацька розширили війну, вдершись до Камбоджі. Американська думка, як і раніше, поділилася навпіл, грубо кажучи, половина «за» й половина «проти», а це означало, що половина країни підтримувала дії влади, а от інша половина, ті, хто останні п’ять років брав участь в антивоєнних демонстраціях, вбачали в цьому стратегічному зазіханні кінець усяким сподіванням. Сотнями тисяч вони вийшли на вулиці, у студмістечках коледжів організували масові демонстрації, і от в одному з таких студмістечок в Огайо знервовані, погано навчені молоді національні гвардійці відкрили по студентах убивчий вогонь бойовими патронами, то була трисекундна стрілянина, в котрій убито було четверо, а поранено дев’ять осіб, а більшість американців так нажахалися від того, що сталося в Кентському університеті, що вони, не змовляючись, роззявили роти і видали такий колективний лемент, що він рознісся всією землею. Наступного дня, п’ятого травня, Макманус з самого ранку відрядив Фергюсона та його напарника-фотографа Тома Джанеллі до університету Буффало висвітлювати тамтешні демонстрації – і, отже, Фергюсон раптово припинив дослідження нещодавнього минулого і знову жив у Теперішньому.

У кінці лютого – на початку березня цей виш пережив кілька тижнів бурхливих конфліктів, проте найм’якший сплеск емоцій після Кента був значно не стриманішим, ніж усе, що Фергюсон спостерігав у Колумбії, зокрема на другий день по його прибутті, вітряний Буффало в розпал весни, на землі сніг, і з озера Ері дмуть крижані вітри. Ніяких будівель там не захоплювали, проте атмосфера була більш напруженою й потенційно більш небезпечною, бо на майже дві тисячі студентів і викладачів було кинуто поліціянтів у шоломах, зі зброєю, кийками та сльозоточивим газом. Тут шпурляли камінням, кидалися цеглинами, розбивали скло поліцейських машин та університетських корпусів, лупцювали по головах і тулубах, і Фергюсон знову опинився в епіцентрі, між двома ворожими натовпами, тільки цього разу було страшніше, адже студенти Буффало мали більше бажання битися, ніж студенти Колумбії, і декотрі так розійшлися й втратили самоконтроль, що Фергюсон відчував – вони готові й померти. Журналістом він був чи ні, але був так само беззахисним, як і вони, і так само, як двома роками раніше, його у все це втягнуло, і він дістав удари по голові й руці, і тепер його труїли сльозоточивим газом разом з усіма іншими, і коли він притис до палаючих очей мокрий носовичок і виблював на бруківку свій обід, Джанеллі вхопив його за руку і потягнув геть, у пошуках такого місця, де можна було б дихати повітрям, і кількома хвилинами пізніше, коли вони дісталися кута Головної вулиці та Мінесота-авеню одразу за студмістечком, Фергюсон відняв від обличчя мокрий носовичок, розплющив очі й побачив, як якийсь молодик шпурляє цеглину у вікно банку.

Через день-два три чверті американських коледжів та університетів оголосили страйк. У протестні дії влилося понад чотири мільйони студентів, і один по одному геть усі коледжі й університеті в Рочестері зачинилися аж до кінця навчального року.

День потому, як Фергюсон здав свій репортаж із Буффало, вони коротко поспілкувалися з Макманусом біля парадного входу до редакції «Таймс-Юніон». Не відриваючи поглядів від вуличного руху, поки палили свої сигарети, обидва неохоче визнали, що немає сенсу друкувати нові нариси про шістдесяті. Восьми цілком вистачає, а дев’ятий і десятий уже не потрібні.

Після того, як у перші дні студентського страйку Ненсі Спероне знайшла собі нового партнера, Фергюсон наступні півроку розтринькав на залицяння до двох різних жінок, що не варто було зусиль, і вони залишаться безіменними, оскільки їх не варто й називати. Фергюсонові не сиділося на місці – він відчував, що, можливо, по півтора роках Рочестера йому вже вистачає, досить йому цього міста малої ліги, і чи не варто йому пошукати щастя деінде, в іншій газеті, а то й узагалі облишити журналістику й спробувати заробляти на життя перекладами, бо, як би не подобався йому шал швидкісної творчості, боротися з французькою мовою п’ятнадцятого століття у Війона, в підсумку, давало задоволення незрівнянно більше, і, попри брак часу, він відполірував непогану першу версію «Малого заповіту» і наполовину написав чорновик «Великого заповіту», не те щоби можна було, звичайно, жити на переклади поезій, однак товста книга прози час від часу могла би підтримати йому штани, а якщо б він навіть ще на якийсь час затримався в Рочестері, хіба не мало б сенсу вибратися з убогої, повної тарганів сміттярки на Крофорд-стріт у якесь краще містечко?