Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 146)

Чотири дні потому вона вирушила до свого гінеколога на ретельне обстеження дітородних органів і здати аналіз крові, який би що-небудь повідомив їй і про інші частини тіла. Коли в четвер прийшли результати, вона потелефонувала Фергюсонові в Принстон та оголосила: Я здорова, як вісімнадцятирічне дівча.

А тому напрошувалося питання: Чи здоровий дев’ятнадцятирічний Фергюсон, як вісімнадцятирічний хлопчак?

Не може бути, що справа в мені, сказав він. Це просто неможливо.

І все ж Еві переконала його відвідати лікаря – просто на всякий випадок.

Фергюсон злякався. Думка про спроби зачати дитину у Еві в тілі, можливо, безглузда, визнав він перед самим собою, діяння нерозсудливої любові та хибно уявлюваної чоловічої гордості, що може призвести до яких завгодно нікчемних наслідків у кінцевому підсумку, та чи спроможуться чи ні вони з Еві завести разом дитину – його не це тепер непокоїло. На карту було поставлене його власне життя – його власне життя і власне майбутнє. З того часу, як він був малим хлопчиком, з тієї миті, коли його юне хлопчаче «я» осягнуло таємничий факт, що він – істота перехідна, котрій суджено вирости й стати мужчиною, він припускав, що одного разу стане й батьком, що рано чи пізно приведе на світ маленьких Фергюсонів, котрі виростуть і самі стануть чоловіками й жінками, таку мрію він завше приймав за належне – це майбутня реальність, оскільки світ так і збудований: з маленьких людей розвиваються великі люди, а ті, своєю чергою, приводять у світ іще маленьких людей, і ледь-ледь настільки подорослішаєш, аби змогти це робити – це й робиш. Навіть тепер, втомленим від життя дев’ятнадцятирічним філософом і лицарем невідомих книг, він і далі чекав цього з величезним задоволенням.

Ніколи дрочка не приносила так мало насолоди, як того дня, коли він прийшов у кабінет до доктора Бройлера на окраїні Принстону. Пролити сім’я в дезінфіковану чашечку, а потім схрестити пальці, щоб у цій слизі затанцювали вальс мільйони потенційних немовлят. Скільки п’яних матросів потанцює на вістрі булавки? Скільки булавок потрібно, щоб самому не розпастися на кусні?

Медсестра призначила йому повторний візит на наступний тиждень.

Коли він з’явився у призначений день, доктор Бройлер сказав: Давайте спробуємо ще раз, щоб уже напевне переконатися, що ми знаємо, на що дивимося.

Наступного тижня, коли Фергюсон прийшов до його кабінету вже третій раз, лікар Бройлер сказав, що такий стан вражає лише сім відсотків чоловічого населення, проте чисельність сперматозоїдів нижче нормальної може серйозно зашкодити чоловічій здатності зачати дитину, інакше кажучи – менше п’ятнадцяти мільйонів сперматозоїдів на мілілітр сперми чи загальним числом менше тридцяти дев’яти мільйонів на еякуляцію, а у Фергюсона показники значно нижчі навіть від цих.

Чи можна що-небудь із цим зробити? – спитав Фергюсон.

Ні, боюся, що ні, відповів доктор Бройлер.

Інакше кажучи, я стерильний.

У тому сенсі, що не зможете привести на світ дітей – так.

Фергюсонові пора було піти, але йому здалося, що його тіло раптом так отяжіло, і він розумів: зі стільця він встати не зможе. Він підняв погляд і змучено посміхнувся докторові Бройлеру, наче вибачаючись за те, що не здатен зрушити з місця.

Не хвилюйтеся, сказав лікар. У всіх інших відношеннях ви в бездоганній формі.

Його життя ледве почалося, сказав собі Фергюсон, його життя ще навіть не почалося, а найістотніша частина в ньому вже мертва.

Падіння дому Фергюсонів.

Ніхто, жоден інший за ним ніколи не послідує, ніхто ні тепер, ні коли б то не було ще, аж до закінчення часів.

Падіння до ранга примітки в «Книзі земного життя», людина, віднині відома як Останній із Фергюсонів.

6

6.1

Пізніше, точніше сказати – рік, і два, і три потому, коли б Фергюсон не оглядався і не думав про те, що відбулося між осінню 1966-го та випуском Емі на початку червня 1968-го, у його спогадах чільне місце посідали кілька подій, що чітко виділися, попри минулий час, а от багато інших, якщо не більшість, стерлося до тіней: ментальний живопис, складений із кількох ділянок, омитих сильним, прояснювальним світлом, а інші ділянки вкриті матовістю, аморфні фігури, що стоять у похмурих бурих кутках полотна, а там і сям – ляпки найчорнішого ніщо, зачорнена пітьма чорного гуртожитського ліфту.

Троє інших, що ділили з ними блок – до прикладу, їх однокурсники Мелані, Фред і Сью в перший рік, Аліса, Алекс і Фред у другій, – в історії не грали ніякої ролі. Вони приходили і йшли собі, читали свої підручники й готували собі їжу, спали у себе в ліжках і віталися, коли вискакували вранці з ванної, та Фергюсон їх ледве помічав і з дня на день дуже важко пригадував їхні обличчя. Або моторошна дворічна програма з природничих наук, котру він нарешті взяв собі на другому році навчання – записався на курс, що знущально називався «Фізика для поетів», і пропускав майже всі заняття, а потім у шаленому поспіхові одних вихідних написав липову лабораторну з допомогою однієї з подруг Емі, математички з Барнарда, – зовсім не важливий захід. Навіть його рішення не входити до правління «Спектейтора» мало не надто багато ваги в нашій оповіді. Питання стояло про затрачений час, не більше того, відсутність інтересу тут ні до чого, та Фрідмен, Мальгауз, Бранч та інші витрачали на газету по п’ятдесят-шістдесят годин на тиждень, а це більше, ніж бажав витрачати на неї Фергюсон. У жодного з членів правління не було подруги – на кохання не вистачало часу. Жоден із них не писав і не перекладав віршів – не було часу на літературу. Жоден із них успішно не виконував навчальні завдання – на навчання не було часу. Фергюсон уже вирішив не кидати журналістику після випуску з коледжу, але тепер йому потрібні були Емі, його поети та його семінари з Монтеня й Мільтона, а тому він пішов на компроміс – залишився в газеті репортером та асоційованим членом правління, всі ці роки багато писав у газету і раз на тиждень служив нічним випусковим редактором: для цього треба було з’являтися в редакцію у Ферріс-Бут-холі і складати заголовки до статей, котрі надрукують у завтрашньому ранковому випуску, готові статті відносити на четвертий поверх наборщику Анджело, забирати готові стовпці, виклеювати макет номера, а відтак близько двох годин ночі гнати на таксі до Брукліна, щоб віддати макет до типографії, котра друкувала двадцять тисяч примірників, а ті в розпал ранку доставлять у студентське містечко Колумбії. Фергюсонові подобалося брати участь у цьому процесі, проте ні це, ні його рішення не входити до правління, по суті, нічого не важили.

А важило ось що: в ті роки померли обидвоє його прабатьків, дідусь – у грудні 1966-го (серцевий напад), а бабуся – в грудні 1967-го (інсульт).

Також важила Шестиденна війна (червень 1967-го), та вона почалася й закінчилася надто швидко, щоб аж так важити, зате расові конфлікти, що вибухнули в Ньюарку наступного місяця і тривали довше війни на Близькому Сході, змінили все назавше. От його батьки відзначають перемогу крихітних, звитяжних євреїв над своїми циклопічними ворогами, а через хвилину крамницю Сема Браунштайна на Спрінгфілд-авеню вже громлять і грабують, а батьки Фергюсона складають намет і тікають до пустелі – їдуть не просто з Ньюарка, не просто залишають за спиною Нью-Джерсі, а до кінця року опиняються аж у південній Флориді.

Ще одна пляма світла на полотні: квітень 1968-го та вибух у Колумбії, революція в Колумбії, вісім днів, котрі струснули світ.

Усе інше світло на картині омивало лише Емі. Темрява над нею і під нею, темрява за нею, темрява по обидва боки від неї, але сама Емі огорнута світлом, світлом таким сильним, що вона в ньому майже невидима.

Осінь 1966-го. Емі, відвідавши півдесятка зборів СДС, взявши участь у триденному голодуванні на сходах бібліотеки Лоу на початку листопада на знак протесту проти вбивств у В’єтнамі, спробувавши донести свої аргументи у численних бесідах зі спільниками у Вест-Енді, «Угорській кондитерській» та «Коледж-Інні», поступово починала розчаровуватися. Вони мене не слухають, сказала вона Фергюсонові, коли вони удвох якось уночі чистили зуби перед тим, як лягати спати. Я встаю виступити, а вони всі дивляться в підлогу – або перебивають і не дають мені закінчити, або ж дають закінчити, а опісля самі нічого не кажуть, а потім, хвилин через п’ятнадцять, якийсь хлопець встає і промовляє точно те саме, що я щойно сказала, іноді навіть тими ж словами, і всі аплодують. Вони хамло, Арчі.

Усі?

Ні, не всі. Мої друзі з НКВ нормальні, хоча шкода, що вони мене не підтримують дужче, а от ті, хто з фракції ПР, – нестерпні. Особливо Майкл Лоуб, вожак цієї зграї. Повсякчас перериває мене, перебиває вигуками, ображає. Він гадає, що жінки в русі мають готувати чоловікам каву чи роздавати листівки в дощові дні, а у всіх інших випадках нам слід тримати рот на замку.

Майкл Лоуб. Він ходив на пару занять зі мною. Ще один хлопчина з передмість Джерсі, як не шкода мені це визнавати. З тих самозваних геніїв, хто має відповідь на все. Містер Точка в картатій сорочці лісоруба. Зануда.

Найсмішніше, що він відвідував ту ж середню школу, що й Майкл Рудд. А тепер вони знову разом у СДС і ледь розмовляють один із одним.