Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 122)
Через два тижні провоєнні та проти-проти-воєнні сили влаштували в Нью-Йорку власний марш, який вони назвали «Днем підтримки військових дій Америки у В’єтнамі» і в якому взяли участь двадцять п’ять тисяч людей. Учасники маршу пройшли повз групи конгресменів та сенаторів, які вітали їх з високих трибун. У той момент іще мало американців готові були визнати хибність тої війни, яку вів уряд їхньої країни, але попри присутність у В’єтнамі ста вісімдесяти тисяч американських військових, попри бомбардування, відомого як «Операція Розкотистий Грім», котре тривало вже вісім місяців, попри те, що американські війська наступали (і кількість загиблих в боях під Чу-Лай та в долині Я-Дранг американців зростала), швидка та неминуча перемога, котру Джонсон, Макнамара та Вестморленд обіцяли широкому американському загалу, видавалася дедалі більш сумнівною. Наприкінці серпня Конгрес прийняв закон, котрий запроваджував покарання п’ятьма роками тюрми і штрафом до десяти тисяч доларів кожного визнаного винним в знищенні армійських повісток. Проте молоді люди й далі продовжували спалювати свої військові квитки та повістки під час публічних протестів, а країною ширився рух протидії призову до війська. За день до того, як Фергюсон та Емі пройшли маршем по П’ятій авеню, біля призовного пункту збройних сил на Вайтхол-стріт зібралися три сотні людей і стали свідками того, як двадцятидвохрічний Девід Міллер підніс палаючого сірника до своєї повістки – і це стало першим актом відкритої зневаги до нового федерального закону. Іще четверо молодих людей спробували зробити те ж саме двадцять восьмого жовтня на Фолі-сквер, але на них накинувся цілий натовп недоброзичливців та поліції. Наступного тижня, коли п’ятеро інших збиралися спалити свої повістки під час демонстрації на Юніон-сквер, з натовпу вискочив молодий прихильник воєнних дій і обприскав їх з вогнегасника, а коли п’ятеро промоклих хлопців все ж таки спромоглися підпалити свої змокрілі повістки, сотні людей, що стояли за поліцейським кордоном, почали скандувати: «Радість нам несіть – Ханой розбомбіть!»
Вони кричали також: «Паліть себе, а не повістки!», натякаючи на жахливий випадок, коли квакер-пацифіст спалив себе заживо чотирма днями раніше на території Пентагону. Прочитавши розповідь одного католицького священика-француза про те, як його парафіян-в’єтнамців спалили напалмом, тридцятиоднорічний Норман Моррісон, батько трьох малих дітей, поїхав зі свого будинку в Балтіморі до Вашингтону, сів на відстані близько п’ятдесяти ярдів від вікна кабінету міністра оборони Роберта Макнамари, облив себе керосином – і мовчки приніс себе в жертву на знак протесту проти війни. Свідки казали, що полум’я піднялося на десять футів угору, то було виверження вогню, сумірне за своєю силою зі спалахом напалму, скинутого з літака.
Емі мала рацію. Маленький, майже непомітний інцидент під назвою «В’єтнам» переріс у конфлікт «більший за Корейський, більший за будь-що після Другої світової війни», і з кожним днем він продовжував розростатися, кожної години до тієї далекої злиденної країни відряджалися нові війська на боротьбу з комуністичною загрозою, аби не дати Північному В’єтнаму завоювати В’єтнам Південний – двісті тисяч, чотириста тисяч, п’ятсот тисяч молодих людей Фергюсонового покоління відправляли до джунглів та сіл, про які раніше ніхто не чув і не міг показати на географічній мапі, і, на відміну від Корейської та Другої світової воєн, які гуркотіли в краях, розташованих за тисячі миль від американської землі, ця війна відбувалася і у В’єтнамі, і вдома. Аргументи проти військової інтервенції були для Фергюсона такими чіткими й зрозумілими, такими переконливими своєю логічністю, такими самоочевидними після ретельного розбору фактів, що йому важко було збагнути, як хто-небудь може підтримувати війну, але її підтримували мільйони, значно більше мільйонів на той момент, аніж тих мільйонів, які виступали проти, і в очах прихильників війни кожен, хто виступав проти політики уряду, був ворожим агентом та американцем, котрий втратив право називатися американцем. Кожного разу, побачивши іще одного дисидента, який ризикував потрапити на п’ять років за ґрати, спалюючи свою повістку, вони кричали: «Зрадник!», або «Комуняка!», тоді як Фергюсон цих хлопців поважав і вважав їх найхоробрішими та найпринциповішими громадянами Америки. Він цілковито їх підтримував і ладен був ходити з демонстрантами проти війни доти, доки додому не повернеться останній солдат, але він ніколи не зміг би бути одним із них, ніколи не став би поряд з ними через відсутність великого пальця на лівій руці, яка врятувала його від загрози, котра мала нависнути над його товаришами-студентами того дня, коли вони закінчать коледж, і військові покличуть їх проходити медкомісію. Відкрита непокора призову була заняттям не для скалічених та інвалідів, а для фізично здорових, для тих, кого кваліфікують придатними для стройової служби, але навіщо наражатися на ризик потрапити за ґрати через якийсь безглуздий демарш? В тюрмі – одиноко, думав Фергюсон, неначе від був вигнанцем, вигнаним з середовища самих вигнанців, тому його самоусвідомлення було пов’язане з певним відчуттям сорому, але хоч як би там не було, а автомобільна катастрофа звільнила його від майбутньої внутрішньої боротьби – чинити опір чи накивати п’ятами від призову, він один серед своїх знайомих був вільний від страху наступного кроку, і це, безсумнівно, допомогло йому встояти на ногах в ті часи, коли так багато інших хлопців втратили рівновагу й упали, бо країна вже розділилася навпіл в результаті вересневих та жовтневих подій 1965 року, і відтоді вже не можна було мовити слово «Америка», щоби при цьому на думку не спало іще одне слово: «Божевілля».
А потім, дев’ятого листопада, через тиждень після самогубства Нормана Моррісона на території Пентагону і приблизно через шість тижнів після початку першого семестру Фергюсона в Колумбії, коли він продовжував намацувати свій шлях, іще не переконавшись повністю, що такий коледж – це саме те, що йому потрібно, в Нью-Йорку погасло світло. Це сталося о 5:27 вечора; протягом тринадцяти хвилин територія площею вісімдесят тисяч квадратних миль була знеструмлена, і понад тридцять мільйонів людей опинилися в темряві, серед яких були вісімсот тисяч мешканців Нью-Йорку, котрі поверталися з роботи додому. Неборака Фергюсон, який, схоже, на той час вже довів до бездоганності своє вміння опинятися там, де не треба і коли не треба, опинився сам-один в ліфті, що піднімався на десятий поверх гуртожитку Карман-хол. Він повернувся туди, щоби залишити свої підручники і переодягнутися в теплішу куртку і не збирався проводити в кімнаті більше одної хвилини, оскільки вони з Емі домовилися готувати в її квартирі спагеті на вечерю о шостій, після якої він мав би взятися за прочитання роботи з історії, яку вона закінчила того ж дня – п’ятнадцять сторінок про бунт на майдані Хеймаркет-сквер в Чикаго; свої редакторські послуги він надавав кожного разу, коли Емі писала якусь роботу, бо їй буде
Фергюсон так і не второпав, що трапилося першим – раптова зупинка ліфту чи вимкнення світла, чи дві події сталися одночасно: коротке миготіння флуоресцентних лампочок угорі, а потім ліфт несамовито сіпнувся, вся його кабіна довкола нього, щось засичало і гепнуло, гепнуло і засичало, або ж удар і сичання трапилися одночасно, але хоч як би вони не трапилися, трапилися вони дуже швидко, і через дві секунди світло погасло, а ліфт припинив свій рух. Фергюсон застрягнув десь поміж шостим та сьомим поверхами, і там він і залишився протягом наступних тринадцяти з половиною годин, сам-один в темряві і не маючи нічого робити, окрім як досліджувати думки у власній голові, сподіваючись, що лампочки увімкнуться іще до того, як його підведе сечовий міхур.
Від самого початку він зрозумів, що це – не лише його проблема, а проблема всіх і кожного. По всьому будинку волали люди: «Світло зникло! Світло зникло!», і наскільки міг судити Фергюсон, в їхніх голосах не чулося паніки, а чувся в них захват і радісні нотки, шахтою ліфта піднімався виплеск дикого реготу, відбиваючись від стінок кабіни, стара й нудна рутина втратила свою мету, з неба впало щось неочікуване, містом неслася якась чорна комета, тож влаштуймо з цього приводу гучну гулянку! Це добре, подумав Фергюсон, і чимдалі тривали розваги, тим більше втримували вони його від паніки, бо якщо нікому не було страшно, то чому б мало бути страшно йому? Навіть попри те, що він опинився у пастці в металевій коробці і бачив не більше за найсліпішого сліпця беззоряної зимової ночі на Північному полюсі, навіть попри те, що почувався він наче в труні, де він міг би померти від голоду, якщо не спроможеться виповзти з неї.