Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 110)

Фергюсон уже не був тим хлопцем, тим простакуватим бовдуром, який написав «Два черевики – пара», але часточку того хлопця він і досі носив у собі, відчуваючи, що їм удвох судилося пройти іще довгий шлях. Поєднати незвідане з відомим – ось до чого прагнув Фергюсон, спостерігати світ так близько, як найвідданіший реаліст, але при цьому створити спосіб бачення цього світу крізь іншу, дещо викривлену лінзу, бо читання книжок, що основувалися на вже відомому, неминуче навчало тому, що було відомо й так, тоді як читання книг, що основувалися лише на незвіданому, навчало тому, без чого можна було обійтися, і найбільш за все Фергюсону хотілося писати історії, в яких буде місце не лише для видимого світу живих істот та неживих речей, а й для великих і таємничих невидимих сил, схованих у видимому. Він хотів бентежити й збивати з пантелику, змушувати людей реготати від сміху і тремтіти від страху, розбивати серця, уражати мозки і танцювати химерний танок курців-наркоманів зі своїми привидами-двійниками. Так, Толстой, він завжди такий зворушливий, так, Флобер написав найкращі речення у світі, та хоч з якою б насолодою не стежив Фергюсон за різкими поворотами долі Анни Карєніної та Емми Боварі, в той момент його життя найбільш потужно промовляли до нього мисливець Гракх Кафки, Гуллівер Свіфта, Пім Едгара По, шекспірівський Просперо, писець Бартлбі Мелвіла, гоголівський Ковальов та Франкенштейн Мері Шеллі.

Ось результати його літературних зусиль в старших класах: історія чоловіка, який прокидається одного ранку й виявляє, що має інше обличчя; історія чоловіка, який губить свого паспорта й гаманця в чужому місті і продає за харчі свою кров; історія дівчини, яка змінює своє ім’я першого дня кожного місяця; історія двох друзів, які посварилися через дискусію, в котрій аргументи обох були хибними; історія чоловіка, який випадково убиває свою дружину, а потім вирішує пофарбувати кожен будинок в своєму районі в яскраво-червоні кольори; історія жінки, яка втрачає дар мови і з плином років почувається дедалі щасливішою; історія підлітка, який втікає з дому, а потім, коли вирішує повернутися, виявляє, що його батьки кудись зникли; історія молодого чоловіка, який пише історію про молодого чоловіка, що пише історію молодого чоловіка, який пише історію молодого чоловіка…

Гемінгвей навчив його ретельніше придивлятися до своїх речень, навчив визначати вагу кожного слова та кожного складу, які витрачалися на побудову абзацу, але хоч якими б захоплюючими не були найкращі твори Гемінгвея, його творчість мало чому навчила Фергюсона, вся ця показна мужність та стоїцизм зі зціпленими зубами видавалися йому дещо кумедними, тому він полишив Гемінгвея заради глибшого й складнішого Джойса, а потім, коли йому виповнилося шістнадцять, дядько Дон подарував Фергюсону іще один оберемок книжок в м’якій палітурці, серед яких були твори доти невідомого Ісаака Бабеля, який швидко став його улюбленим письменником-новелістом, а також Генріх фон Клейст (якому дядько Дон присвятив свою першу монографію), що швидко став його улюбленим письменником-новелістом номер два, але найдорожчою і навіть найдорогоціннішою та перманентно фундаментальною стала для нього дешева книжечка видавництва Signet під назвою «Волден, або Життя в лісі», встромлена в тому оберемку поміж інших художніх та поетичних книг. Так, Торо не був романістом чи новелістом, але він був письменником бездоганної чіткості і ясності, творцем таких чудово виписаних речень, що Фергюсон відчув їхню красу так, як відчувають удар в щелепу або лихоманку в голові. Бездоганно. Кожне слово – на своєму місці, а кожне речення – неначе така собі річ в собі, незалежна одиниця, складова дихання й думки, і невідпорна привабливість такої прози полягала в тім, що неможливо було передбачити, наскільки далеко сягне Торо своїм наступним реченням – інколи це бувало кілька дюймів, інколи – кілька футів чи ярдів, інколи – ціла країна на багато миль вперед. Дестабілізуючий ефект таких мінливих відстаней підштовхнув Фергюсона до нового бачення власних творів, бо те, що робив Торо, було поєднанням двох протилежних та взаємовиключних імпульсів у кожному написаному ним абзаці, які Фергюсон охрестив імпульсом «контролювати» й імпульсом «ризикувати». Він відчув, що таємниця криється саме в цьому. Цілковитий контроль породжує безповітряний задушливий результат. Цілковитий ризик призводить до хаосу та незрозумілості. Але якщо поєднати їх, тоді можна отримати дещо вартісне, тоді, можливо, слова, що співають в твоїй голові, заспівають і на сторінці, бомби вибухнуть, будівлі впадуть – і світ почне виглядати по-іншому.

Але в Торо було дещо більше, аніж просто стиль. В ньому була несамовита потреба бути собою і тільки собою навіть ціною образи ближнього свого, була душевна впертість, яка так подобалася надзвичайно впертому Фергюсону, юному Фергюсону, котрий вбачав у Торо чоловіка, який зміг залишитися юним усе своє життя, тобто людиною, яка не поступилася своїми принципами, яка так і не перетворилася на розбещеного й продажного дорослого – хоробрий хлопець аж до гіркого скону, саме таким уявляв себе Фергюсон в майбутньому. Але окрім духовного імперативу перетворити себе на сміливого й самодостатнього індивіда, був критичний висновок Торо про те, що в Америці гроші керують всім, було заперечення американського уряду й готовність піти до в’язниці на знак протесту проти дій цього уряду, ну, і, звичайно ж, була в ньому та ідея, що змінила світ, ідея, яка уможливила незалежність Індії п’ять місяців потому, як народився Фергюсон, та сама ідея, котра зараз поширювалася на американському Півдні і котра також могла змінити Америку – це громадянська непокора, ненасильницький спротив проти насильства та несправедливих законів. Як мало ж змінилося за ті сто двадцять років, що минули після написання «Валдо», подумав Фергюсон, Американо-Мексиканська війна тепер перетворилася на В’єтнамську, рабство чорношкірих змінилося на гнобительські закони Джима Кроу та уряди штатів, підконтрольні Ку-клукс-клану, і, так само, як і Торо в роки напередодні Громадянської війни, Фергюсон відчував, що пише в той момент, коли світ мав ось-ось вибухнути знову, і, тричі на тиждень до і після того, як матір вийшла заміж за батька Джима та Емі, дивлячись телевізор та читаючи газети з фотографіями буддійських монахів у Південному В’єтнамі, які спалювали себе заживо на знак протесту проти політики проамериканського режиму Нго Дінь З’єма, Фергюсон збагнув, що спокійні дні дитинства закінчилися, що увесь жах отих самоспалень свідчив, що коли люди готові померти заради миру, то це означало, що війна, яка поступово розгорялася в їхній країні, набуде таких масштабів, що в кінцевому підсумку затьмарить все і зробить всіх незрячими.

Новий дім був у Вест-Оранджі, а не в Мейплвуді, але ці два міста мали єдиний відділ освіти, і тому Фергюсон та Емі й надалі залишалися учнями Колумбійської середньої школи, яка була єдиною середньою школою на район. Вони вже встигли закінчити десятий клас, коли їхні батьки побралися 2 серпня 1963 року, і ту гнітючу розмову, яка сталася в дворі колишнього будинку Фергюсона за одинадцять місяців до того, було забуто. Емі знайшла собі хлопця, Фергюсон знайшов собі дівчину, і їхні братерсько-сестринські стосунки тривали й далі, як і сподівалася Емі, хоча тепер, коли вони офіційно стали братом і сестрою, ця колишня метафора стала дещо зайвою.

Батько Фергюсона мав отримати всі гроші від продажу старого будинку, але Ден Шнайдерман і досі володів «старим-старим» будинком, їхнім першим будинком в Мейплвуді, з якого Фергюсону дуже не хотілося виїжджати, а продавши потім цей будинок за двадцять дев’ять тисяч доларів, зміг придбати трохи більший в Саут-Оранджі за тридцять шість тисяч, бо хоча матір Фергюсона й залишилася майже без копійки грошей, коли щомісячні виплати від батька припинилися після того, як вона вийшла заміж за Дена, але сам Ден вже не був банкрутом, оскільки отримав страховку після страшної й дочасної смерті своєї дружини Ліз, тому новостворена родина Адлерів, Фергюсонів та Шнайдерманів була наразі надійно забезпеченою фінансово. Важко було не думати про те, звідки взялися ці гроші, але Ліз померла, а життя тривало, тож який вибір мали вони, окрім рухатися вперед разом із ним?

Новий будинок сподобався їм усім. Навіть Фергюсон, який був категорично проти переїзду до містечка і віддав би все чи майже все, аби тільки перебратися до Нью-Йорка або іншого великого міста деінде у світі, мав визнати, що двоповерховий білий дощатий будинок, споруджений в 1903 році й розташований у віддаленому глухому куті, відомому під назвою Вудхол-кресент, був значно кращим місцем для «зберігання власних кісток», аніж той Храм мовчання, де йому довелося жити останні сім років. Мабуть, їм варто було б обжити ще одну спальню окрім тих чотирьох, в яких вони розташувалися, бо кімнату, яка мала б відійти Джиму, перетворили на кабінет Дена, але це нікому не муляло, і менш за все – флегматичному Джиму, який приїжджав у гості так рідко, що вдовольнявся ночівлею на дивані у вітальні, а якщо він не заперечував, то чому мав би заперечувати хто-небудь інший? Важливим було те, що вони жили там усі разом, і оскільки Фергюсон схвально ставився до Дена, Емі й Джим схвально ставилися до Фергюсонової матері, Ден схвально ставився до Фергюсона, а матір Фергюсона схвально ставилися до Емі та Джима, то всі вони облаштувалися там тихо й мирно, не звертаючи уваги на плітки, які ходили в двох містечках, чиї мешканці гадали, що, зважаючи на всі ці повороти та катаклізми минулого року – смерть, розлучення, нове одруження, новий будинок, двоє сексуальних підлітків, які живуть пліч-о-пліч на одному поверсі – в будинку номер сім на Вудхол-кресент напевне коїлося щось химерне, неприродне або не зовсім правильне. Чоловік – безперечно художник-невдаха, я вас благаю, ну а хто ж іще? Неохайний дотепник, luftmensch, непрактичний нікчема (за версією сусідів-євреїв), довговолосий дисидент з сумнівними політичними поглядами (за версією сусідів не-євреїв), і як же ж дружина Стенлі Фергюсона могла розірвати шлюб з усіма супутніми грошима і вийти заміж за такого типа?