Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 112)
Одначе бували й деякі винятки – дівчата, які й до коледжу не збиралися, і не збиралися сидіти вдома, то були дівчата з абсолютно інакшим минулим та майбутнім у порівнянні з доморощеними нью-джерсійськими дівчатами. До них Фергюсон уважно придивлявся все своє життя, і одна з таких персон з’явилася в їхньому колективі, коли він вперше пішов до старшого класу – то була темноволоса й темношкіра дівчина, ані гарна, ані погана, але надзвичайно приваблива для Фергюсонових очей, схожа на тваринку, яка скрутилася калачиком у неволі в зоопарку, яка спокійно і без страху спостерігає за відвідувачами крізь ґрати своєї клітки, гадаючи – хто ж із них насмілиться нагодувати її, а коли на початку шкільного року місіс Монро тицяла пальцем в кожного з учнів і прохала представитися й назвати своє ім’я, Фергюсон почув, як темноволоса дівчина заговорила, наскільки він зрозумів, з британським акцентом, тож Фергюсон, особливо не замислюючись над цим фактом, вирішив добиватися її прихильності, і не лише тому, що дівчина з далеких країв автоматично ставала бажанішою за дівчину місцеву, а й тому, що рівно сім днів тому Емі дала йому відкоша у дворі, отже він був вільним, несподівано й небажано вільний добиватися уваги будь-якої дівчини, що трапилася йому на шляху. На щастя, того року Емі вивчала англійську мову й літературу в іншому класі, і це означало, що вона не могла бачити, як він слідкуватиме за темноволосою дівчиною, замишляючи плани знайомства та подальшого завоювання її симпатій, отже, Емі не мала змоги шпигувати за його діями та намірами, і Фергюсон мав змогу зробити ці дії та наміри настільки демонстративними, наскільки він цього бажав.
Дана Розенблюм. Не з Британії, а з Південної Африки. Друга з чотирьох доньок Моріса та Гледіс Розенблюмів з Йоганнесбурга, які нині мешкали в Сполучених Штатах, бо батько Гледіс, багатий власник фабрики, був не лише підприємцем-капіталістом, а й соціалістом і активно виступав проти уряду апартеїду, який був при владі в тій країні з 1948 року. Займаючись підривною діяльністю, він так розізлив офіційну владу Південної Африки, що та хотіла кинути його за ґрати, де постраждало б не лише здоров’я Моріса, а й моральний стан його родини, тому всі вони вшістьох втекли геть з Південної Африки до Лондона, кинувши в Йоганнесбурзі свою фабрику, будинок, авто, собак, котів, коня, сільську дачу, яхту та значну частину своїх фінансів. У них було все й не лишилося майже нічого, шістдесятидвохрічний батько Дани був надто кволим фізично, аби працювати, і тому її значно молодша матір, якій, наскільки міг судити Фергюсон, було десь сорок з гаком, взяла на себе справу утримання їхньої родини в Лондоні і успішно впоралася з цим завданням, за три роки піднявшись до важливої посади у відомому лондонському універмазі «Harrods», а потім, піднявшись в ньому наскільки високо у ранзі, наскільки це було можливим, погодилася на іще важливішу посаду за вдвічі більшу платню в універмазі, що належав до мережі «Saks Fifth Avenue» в Нью-Йорку. Отак Розенблюми опинилися на американській землі весною 1962 року, отак вони стали мешканцями великого й скрипучого будинку на Мейг’ю-драйв в Саут-Орандж, штат Нью-Джерсі, отак, Дана Розенблюм опинилася за дві парти від Фергюсона в десятому класі місіс Монро, вчительки англійської мови й літератури в Колумбійській середній школі.
Біла південноафриканка зі смаглявим лицем північноафриканки, чиє східноєвропейське походження нашарувалося на давніші, глибші корені з близькосхідних пустель, екзотична єврейка з германської та нордичної літератури, циганка з опери дев’ятнадцятого сторіччя та з перших кольорових фільмів, Есмеральда, Вірсавія й Дездемона три в одній, з маленьким чорним вогнищем непокірних кучерів на голові, яке палало наче корона, худорлявими руками й вузенькими стегнами, трохи сутулими плечима та верхньою частиною шиї (що було добре видно, коли вона сиділа за партою), повільними рухами, завжди спокійна й врівноважена, не левантинська спокусниця, якою вона здавалася на перший погляд, а солідна дівчина з чуйними та добросердими імпульсами. В багатьох відношеннях Дана була значно простіша за тих дівчат, до яких коли-небудь вабило Фергюсона, не така красива як Лінда Флегг, не така розумна, як Емі, але старша й досвідченіша за них обох завдяки тому, що довелося пережити їй та її родині, старшою й досвідченішою за самого Фергюсона, чутлива, але без проявів бурхливих емоцій, з досвідом та сміливістю достатніми, щоби позитивно відреагувати на його перші приставання. Невдовзі він збагнув, що вона нестямно закохалася в нього й ніколи з нього не глузуватиме, як це інколи робила Емі, ця противна Шнайдерман, яка розреготалася, побачивши, як одного разу того року, коли їхні батьки часто вечеряли разом, хоча й не були іще одружені, Фергюсон видобув люльку й прикурив її. Цю люльку він купив, аби курити під час написання своїх творів, бо гадав, що всі письменники курять люльки, коли сидять за робочим столом і пишуть. Як же ж вона глузувала з нього, називаючи «претензійним холопом» та «найдурнішим з усіх хлопців у світі»! Такі слова Дана Розенблюм ніколи не сказала б ані йому, ані будь-кому іншому, і Фергюсон почав упадати за темноокою прибулицею з Йоганнесбурга та Лондона і здобув її серце, і не тому, що знав, що робить, коли дійшло до потреби проявити мистецтво спокушання, а тому, що він їй сподобався, і Дані хотілося, аби її спокусили.
Фергюсон не кохав її, він знав, що ніколи її не кохатиме, з самісінького початку зрозумів він, що Дана ніколи не стане тією великою пристрастю, якої він шукав, але тіло його прагнуло дотику, прагнуло інтимності, і Дана торкалася до нього й цілувала його, торкалася й цілувала настільки добре й настільки вміло і часто, що фізичне задоволення, отримуване від цих пестощів, цілковито знімало в той період його життя потребу у великій пристрасті. Наразі Фергюсону вистачало трохи емоцій і багато пестощів та поцілунків, а коли вони взимку в десятому класі перейшли до голого сексу без жодних обмежень, це було більш ніж достатньо, щоби його задовольнити.
Мовчазний тваринний секс з циганкою, яка кохала його, спілкування поглядами, жестами й дотиками, обмін нечисленними словами про речі абсолютно тривіальні – і лише тривіальні, – спілкування не інтелектів, як з Емі або майбутньою дівчиною його мрій, а тіл, взаєморозуміння між тілами і відсутність будь-яких обмежень – все це було для Фергюсона настільки новим та незвіданим, що він аж тремтів від думки про те, чим вони займалися, коли опинялися вдома одні; їхні тіла палали щастям, обливаючись потом, коли вони умащували один одного поцілунками, Дана була до нього надзвичайно доброю, приймала всі його дивацтва та прояви егоїстичної самозакоханості, була байдужою до того, що він кохав її менше, аніж вона кохала його. Але вони обидва знали, що їхній зв’язок був явищем тимчасовим, що Америка була його країною, а не її, що вона лише чекає, допоки не закінчить школу. А опісля, коли їй виповниться вісімнадцять, вирушить до Ізраїлю жити в кібуці між Тіверіадським озером та Голанськими висотами, і це було все, чого вона хотіла – ані коледжу, ані книг, ані великих ідей, просто перемістити себе туди, де вже були такі ж, як і вона, і займатися всім тим, чим слід займатися для того, аби відчувати себе частиною країни, яка ніколи тебе не вижене.
Звісно, бували часи, коли Фергюсон відчував, що вона йому набридла, що вона йому чужа, бо так мало переймалася тим, що було надзвичайно важливим для нього, і всі ті роки, що вони були разом у школі, він вагався й віддалявся від Дани, поглядав на інших дівчат, зустрічався з іншими дівчатами влітку, коли Дана гостювала в родичів у Тель-Авіві, але ніколи не поривав з нею остаточно, бо її солодкість раз по раз манила його назад до неї, доброта її людяного серця була непереборною, а секс – необхідним, секс був тим, що затьмарювало все решту в ті хвилини та години, які він тривав, здавалося, він давав Фергюсону змогу збагнути, навіщо він народився на світ, відчути своє місце в ньому; то був початок еротичного життя, справжнього життя, і все це було б неможливим з жодною іншою дівчиною в школі, бо Лінда Флеггс, Нора Макгінтіс та Деббі Кляйнманс були войовничими незайманими дівами, професійними хранителями цноти, закутими в залізні пояси доброчесності, і тому Фергюсон, незважаючи на те, що його симпатії частенько мінялися, чудово розумів, наскільки йому пощастило знайти Дану Розенблюм, і не збирався кидати її, аж допоки не доведеться, бо Дана, віддавшись йому, ще й познайомила його зі своєю родиною, і Фергюсон полюбив її родину, полюбив саму думку про те, що така родина існує, і кожного разу, коли він входив до їхнього будинку й занурювався в ауру Розенблюмів, йому було так гарно, що не хотілося повертатися додому.
Тій аурі неможливо було дати якогось чіткого визначення, хоча Фергюсон і не раз намагався збагнути, що ж робило її такою виразною, такою несхожою на атмосферу в інших сім’ях, де йому доводилося бувати раніше. Інколи йому здавалося, що це було поєднання шику й буденності, причому таким поєднанням, де шикарність ніколи не затьмарювалася буденністю, а буденність ніколи не зазнавала впливу шикарності. Елегантні, прекрасно контрольовані британські манери батьків чудово уживалися з анархічними нахилами дітей, однак жоден з таборів не відторгав протилежного табору, і у всі часи в домівці неначе витала атмосфера миролюбності – навіть коли дві наймолодші доньки репетували одна на одну у вітальні. Стоп-кадр: висока, струнка й аристократична місіс Розенблюм у своєму костюмі від Шанель або Діора, які вона носила в своєму офісі в універмазі, терпляче розмовляє про запобігання вагітності зі своєю найстаршою донькою, Беллою (котра після переїзду до Америки стала бітником), яка терпляче вислуховувала свою матір, вдягаючи чорний під горло светр і підводячи чорним олівцем очі, що робило її схожою на єнота. Стоп-кадр номер два: маленький і хворобливо худорлявий містер Розенблюм в широкій шовковій краватці та з сивою козлиною борідкою пояснює переваги хорошої каліграфії своїй наймолодшій доньці, Леслі, худесенькій дев’ятирічній дівчинці з вавками на колінах та ховрашком на ім’я Родольфо, який спить у кишеньці її плаття. Отакою була аура Розенблюмів у двох своїх проявах, і коли Фергюсон думав про ті негаразди, які довелося пережити цим людям, про те,