Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 83)

Здіймаючись над такими слабкодухами, Метцінґер бере бика за роги. Його гіпотеза «світу-нуль» не лише пояснює суб’єктивне відчуття себе, але й розкриває, чому ілюзорний оповідач від першої особи має бути похідним певних когнітивних систем. Навіть не знаю, чи має він слушність — цей тип лишив мене далеко позаду, — але він, принаймні, порушив важливе питання, яке змушує нас витріщатися в стелю о третій ночі, коли вже випалено останню цигарку. Багато синдромів і хвороб, які я розкидав по «Сліпобаченню», вперше трапилися мені в книжці Метцінґера. Будь-які нецитовані заяви чи твердження з цього підрозділу, найімовірніше, запозичено саме з цього джерела.

А якщо не звідси, то з Веґнерової «Ілюзії свідомої волі[211]». Не така амбітна й значно доступніша, Веґнерова книжка не стільки переймається питанням свідомості, як висвітлює концепцію свободи волі, яку Веґнер визначає як «спосіб нашого мозку оцінити те, що він, на його думку, робить». Веґнер пропонує власний перелік синдромів та хвороб, які тільки посилюють бентежне відчуття того, наскільки ми є тендітними й крихкими машинами. І, звісно ж, Олівер Сакс[212] надсилав нам звістки з передової свідомості ще до того, як свідомість стала популярним трендом.

Мабуть, було б простіше перелічити людей, які не намагалися «пояснити» свідомість. Теорії охоплюють цілий спектр — від дифузних електричних полів до квантового театру маріонеток; свідомість «розташовували» в острівцевій корі, в гіпоталамусі та сотні динамічних ядер між ними[213]^,[214]^,[215]^,[216]^,[217]^,[218]^,[219]^,[220]^,[221]^,[222]^,[223]. (Принаймні, одна теорія[224] постулює ідею, що хоча вищим приматам і дорослим людям притаманний інтелект, людські дітлахи його позбавлені. Визнаю, такий висновок припав мені до вподоби; якщо й діти мають якийсь інтелект, то вони точно психопати.)

Під доволі невинним, поверховим запитанням «Що таке свідомість?» ховається набагато функціональніше питання: «Навіщо вона потрібна?» «Сліпобачення» детально аналізує це питання, тож я не повторюватиму вже викладених висновків. Буде достатньо сказати, що принаймні за звичних умов свідомість робить ненабагато більше того, що отримує нагадування від значно багатшого підсвідомого середовища, завіряє їх, а потім привласнює всю шану собі. Власне, підсвідомість зазвичай функціонує настільки добре, що навіть садить консьєржа в передню поясну кору головного мозку, аби той просто не дозволяв самій свідомості втручатися у щоденні операції мозку[225]^,[226]^,[227]. (Якби решта твого мозку була свідомою, то вона, певно, вважала б тебе роговолосим босом з «Ділберта»[228].)

Свідомість не потрібна навіть для розвитку «моделі людської психіки». Це може здаватися цілковито парадоксальним: як навчитися усвідомлювати, що інші індивіди — цілком самостійні діячі, зі своїми інтересами й планами, якщо ти не усвідомлюєш своїх власних? Однак тут немає суперечності, як і потреби у свідомості. Цілком можливо відстежувати наміри інших, не маючи жодної схильності до самокопання[229]. Норретрендерс прямо заявив, що «свідомість — це обман[230]».

Мистецтво можна розглядати як такий собі виняток. Здається, естетика вимагає певного рівня самосвідомості — по суті, розвиток естетики і спровокував лавину інтелекту. Якщо музика настільки прекрасна, що змушує вас тремтіти, це вмикається механізм заохочення в лімбічній системі — таке саме заохочення, як і за секс з привабливим партнером чи поглинання цукрози[231]. Інакше кажучи, це злам; ваш мозок вивчив, як отримувати винагороду, не заробляючи її шляхом збільшення пристосованості[232]. Це приємно, це наповнює наше життя сенсом і робить його вартісним. Але водночас воно обертає нас всередину самих себе й відволікає. Пам’ятаєте щурів у шістдесятих? Тих, що навчилися стимулювати центри задоволення, натискаючи на клавішу: пам’ятаєте їх? Вони з таким запалом натискали на ті клавіші, що навіть забували їсти. І помирали з голоду. Поза сумнівом, помирали щасливими — але ж помирали. Не заливши нащадків. Пристосованість падала до нуля.

Естетика. Свідомість. Вимирання.

Це підводить нас до фінального запитання, що криється в безкисневих глибинах: чого ж насправді варта свідомість. Порівняно з несвідомим опрацюванням даних, самосвідомість — повільна й дорога[233]. (Ідея про окрему, швидкісну сутність в глибині нашого мозку, що переймає владу за надзвичайних обставин, заснована, серед іншого, на дослідженнях Джо Леду з Нью-Йоркського університету[234]^,[235].) Для порівняння, поміркуйте про блискавично швидкі підрахунки савантів; їхні здібності некогнітивні[236], і є свідчення того, що своєю надфункціональністю вони завдячують не якійсь загальній інтеграції розумових процесів, а відносній неврологічній фрагментації[237]. Навіть якби свідомі й несвідомі процеси були однаково ефективними, усвідомлення внутрішніх стимулів — за своєю природою — відволікає індивідуума від інших загроз і можливостей середовища. (Я надзвичайно пишався собою за цей здогад. Тільки уявіть, наскільки я збісився, коли дізнався, що Веґнер висловив його ще 1994 року[238].) Справжню вартість високого інтелекту продемонстрували експерименти, в ході яких розумні дрозофіли програвали тупим у боротьбі за їжу[239] — можливо, тому, що метаболічні потреби навчання й запам’ятовування лишають менше енергії для пошуку харчів. Ні, я не забув, що тільки-но витратив цілу книженцію на те, щоб довести, що інтелект і свідомість — різні речі. Але цей експеримент усе одно цінний, тому що обидва феномени мають дещо спільне — вони недешеві з погляду метаболізму. (Різниця в тому, що інтелект, у певних ситуаціях, вартує сплаченої за нього ціни. А ось яку цінність для виживання має замилування заходом сонця?)

Багато людей вказували на величезну вартість і недоліки свідомості, але мало хто наважився ступити на крок далі і запитати вголос: а чи не стала вся ця бісова штука радше тягарем, аніж перевагою? Звісно ж ні, вважають люди. Інакше природний відбір відкинув би її давним-давно. Можливо, вони й мають слушність. Сподіваюся на це. «Сліпобачення» — це розумовий експеримент, гра в «а що, як» та «припустімо». Не більше.

З іншого боку, додо й стеллерові корови тисячу років тому могли б вдатися до того самого аргументу, щоб довести власну вищість: «Якщо ми такі недоладні, то чому ж не вимерли?» Чому? Бо природному відбору потрібен час, та і вдача відіграє тут величезну роль. Найбільші хлопці у кварталі — далеко не завжди найсильніші чи найвитриваліші. Та й гра ще не закінчилася! Гра ніколи не закінчується: немає фінішної лінії по цей бік теплової смерті. І переможців тут також немає — є лише ті, хто досі не програв.

Каннінґемові дані про самовпізнавання у приматів: вони також справжні. У шимпанзе вище співвідношення мозку до маси тіла, ніж в орангутангів[240], але орангутанги завжди впізнають себе в дзеркалі, а шимпанзе — через раз[241]. Окрім людей, найрозвиненіші мовленнєві навички мають деякі види птахів і мавп, а не «свідоміші» вищі примати, що є нашими найближчими родичами[242]^,[243]. Якщо придивитися, то такі факти свідчать, що свідомість може бути тільки фазою, з якої орангутанги ще не виросли, але яку їхні розвиненіші родичі-шимпанзе вже починають лишати позаду. (Горили не впізнають себе в дзеркалі. Може, вони вже переросли свідомість, а може, ніколи і не розвивали її).

Звісно, люди не вписуються в цю схему. Якщо взагалі існує схема. Ми виняток з правил: це одна з ідей, які я прагнув донести.

Закладаюся, вампіри б вписалися. Це ще одна думка.

На додачу до всього, коли «Сліпобачення» проходило коректуру, з’явилося одне експериментальне підтвердження цієї неприємної думки: з’ясувалося, що наше несвідоме краще приймає складні рішення, ніж свідоме[244]. Вочевидь, свідомість просто не може дати ради такій кількості змінних. Процитую одного з дослідників: «Якоїсь миті в процесі еволюції ми почали свідомо приймати рішення, та поки що не дуже вдало[245]».

Малий Сірі Кітон — не унікальний: ми вже п’ятдесят років лікуємо важкі форми епілепсії радикальною гемісфероктомією[246]. На диво, видалення половини мозку, здається, не надто впливає на рівень IQ чи моторні навички (хоча, звісно, більшість пацієнтів, які проходять таку процедуру, на відміну від Кітона, із самого початку тупуваті[247]). Я досі не розумію, навіщо вони видаляють півкулю; чому б просто не перетяти мозолисте тіло, якщо ви лише хочете розірвати петлю зворотного зв’язку між півкулями? Може, половину мозку видовбують, щоб уникнути синдрому «чужої руки»? А якщо так, то чи не означає це, що вони навмисне руйнують свідому особистість?

Препарати зв’язку матері та дитини, які Гелен Кітон використовувала, щоб запустити любов до матері в синові-інвалідові, з’явилися завдяки нещодавній праці, присвяченій спричиненим браком уваги розладам у мишей[248]. Залізоїдні хмари, що йдуть слідом за Вогнепадом, засновані на описаних Плейном і співавторами[249]. Лінгвістичний жаргон Банди Чотирьох я насмикав з різних джерел[250]^,[251]^,[252]^,[253]. Звичка команди «Тезея» розмовляти різними мовами (описана, але, слава Богу, не цитована) навіяна міркуваннями Ґреддола[254], який вважає, що наука мусить володіти багатьма граматичними системами, адже мова веде думку, а єдина «універсальна» наукова мова суттєво обмежила б наш погляд на світ.