Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 82)

Двигун на «телематерії», що доставляє наших персонажів до місця дії, заснований на дослідженнях телепортації, описаних у «Нейче»[150], «Саєнс»[151]^,[152], «Фізікал Рев’ю Леттерс»[153] та й взагалі усюди[154]. Ідея передавати технічні дані як шаблон для палива, наскільки я знаю, цілком належить мені. Щоб правдоподібно визначити масу палива для «Тезея», прискорення й необхідний для подорожі час, я скористався сайтом «Релятивістська ракета[155]», яким керує фізик і математик Джон Баез з університету Ріверсайду. Використання «Тезеєм» магнітних полів як захисту від радіації спирається на дослідження Массачусетського технологічного інституту[156]. Я прилаштував підживлювану Сонцем станцію «Ікар» просто біля цього світила, тому що виробництво антиматерії, імовірно, і в найближчому майбутньому лишиться надзвичайно енергоємним процесом[157]^,[158].

Стан живого задубіння, в якому «Тезей» транспортує екіпаж, — ще одна варіація на тему славнозвісного анабіозу (хоча мені, звісно, хотілося б думати, що я збагатив її новим нюансом, використавши як механізм фізіологію вампірів). Два нещодавні дослідження суттєво наблизили до реальності перспективу примусової гібернації. Блекстоун та інші дослідники занурили мишей в сплячку надзвичайно простим способом — обробивши їх сірководнем[159]. Він консервує їхні клітинні механізми достатньо ефективно, щоб сповільнити метаболізм на 90 %. Учені з центру реанімаційних досліджень Сафар у Пітсбурзі стверджують[160], що їм вдалося оживити собаку через три години після настання клінічної смерті, вдавшись до радикальнішої (й інвазивнішої) техніки — кров тварини замінили крижаним фізіологічним розчином[161]. Імовірніше, перша з описаних методик ближча до того, що я собі науявляв, хоча чернетку роману я завершив ще до того, як було опубліковано обидві статті. Я подумав було переписати сцени в саркофазі, додавши згадку про сірководень, але зрештою вирішив, що жарти про пердіння лише зіпсують атмосферу.

У «Сліпобаченні» Великого Бена описано як «випромінювач Оаса». Офіційно такого поняття не існує, але Юміко Оаса повідомляла, що знайшла незафіксовані досі інфрачервоні випромінювачі[162]^,[163] — слабші, ніж коричневі карлики, але, імовірно, численніші[164]^,[165] — маса яких варіювалася від трьох до тринадцяти мас Юпітера. Для моєї історії мені потрібно було щось відносно близьке, достатньо потужне, щоб генерувати сильніше, ніж у Юпітера, магнітне поле, але водночас маленьке й непомітне, що могло б успішно ховатися від відкриття найближчі сімдесят чи вісімдесят років. Випромінювачі Оаса доволі непогано прислужилися цій меті (попри доволі обґрунтований скептицизм щодо їхнього існування[166]).

Звісно, мені довелося трішки понавигадувати деталей, зважаючи на те, як мало на сьогоднішній день відомо про цих звірят. Для цього я нахапався даних з різноманітних джерел щодо газових гігантів[167]^,[168]^,[169]^,[170]^,[171]^,[172]^,[173] і/або щодо коричневих карликів[174]^,[175]^,[176]^,[177]^,[178]^,[179]^,[180]^,[181]^,[182]^,[183]^,[184], за потреби збільшуючи чи зменшуючи масштаби.

З відстані постріл з головної «Роршахової» зброї страшенно схожий на надпотужний рентгенівський і радіаційний спалах, який нещодавно спостерігали на коричневому карлику, що за всіма правилами мав би бути надто маленьким для такого фокусу[185]. Той спалах тривав дванадцять годин, в мільярди разів перевершував усе, на що здатен в такому питанні Юпітер, і ймовірно став результатом викривленого магнітного поля[186].

Комета Бернса-Колфілда частково заснована на 2000 CR105 — транснептуновому об’єкті, орбіту якого неможливо пояснити лише гравітаційними силами знаних сьогодні об’єктів Сонячної системи[187].

Як і багато інших людей, я стомився від гуманоїдних прибульців з набряклими лобами й від велетенських створених за допомогою комп’ютерної графіки комах, що, може, і схожі на прибульців, але поводяться, як скажені собаки в хітинових скафандрах. Звісно, відмінність сама по собі не набагато краща за типового гребенехребтового родденоїда[188]; природний відбір — універсальний, як і саме життя, і загалом ті самі процеси витворюють життя, хоч де б це відбувалося. Справжнім викликом стало створити прибульця, який справді гідний такої назви й водночас лишається біологічно правдоподібним.

Шифратори — моя перша спроба дати ради цьому виклику. А зважаючи на те, наскільки вони схожі на змієхвісток, що мешкають у земних морях, я, здається, сів у калюжу, обіцяючи показати те, чого ви ще ніколи не бачили. Принаймні, що стосується загальної морфології. Виявляється, змієхвістки мають навіть щось схоже на розгалужену зорову систему шифраторів. Водночас розмноження шифраторів — відбрунькування немовлят від спільного стовбура — запозичене у медузи. Можна витягнути морського біолога з океану, але…

На щастя, що ближче ми придивляємося до шифраторів, то чужиннішими вони здаються. Каннінґем зауважив, що на Землі не виникало нічого схожого на їхні розділені в часі рухові й сенсорні нерви. Загалом, він має рацію, але я можу назвати попередника, який здатен розвинути собі такі штуки: наші власні дзеркальні нейрони запускаються не лише коли ми виконуємо певну дію, а й коли спостерігаємо, як її виконує хтось інший[189]. Цю властивість згадують, коли називають причини розвитку мови та свідомості[190]^,[191]^,[192].

Шифратори стають ще дивнішими на метаболічному рівні. Тут, на Землі, створіння, що покладаються виключно на анаеробний синтез АТФ, так і залишилися в одноклітинному стані. Анаеробний метаболізм, хоча він набагато ефективніший, ніж наше спалювання кисню, надто повільний для багатоклітинних організмів[193]. Запропоноване Каннінґемом рішення — просте як день: у перерві між періодами активності лише потрібно поспати кілька тисяч років.

Ідея квантово-механічного метаболізму може видатися ще слабшою, але це не так. Корпускулярно-хвилевий дуалізм може суттєво впливати на біохімічні реакції, що відбуваються у фізіології організму за умов кімнатної температури[194]. За деякими свідченнями, тунелювання важких атомів вуглецю підвищує швидкість таких реакцій на 152 порядки величин[195].

І дещо, притаманне тільки прибульцям: жодних генів. Приклад аналогії з медовими стільниками вперше з’явився у маловідомому трактаті Дарвіна[196] (дідько, мені завжди хотілося процитувати цього хлопця); ближче до нашого часу невелика група біологів (яка стає все більшою) почала заявляти, що нуклеїнові кислоти (зокрема) і гени (загалом) — надто переоцінені як передумови розвитку життя[197]^,[198]. Значна частина біологічної складності виникає не через генетичне програмування, а через звичайнісіньку фізичну та хімічну взаємодію компонентів організму[199]^,[200]^,[201]^,[202]. Звісно, досі потрібне щось, що створило б початкові умови для запуску цих процесів; саме тут і вступають у гру магнітні поля. Хай там як, але жоден вередливий нуклеотид не вижив би в середовищі «Роршаха».

Але особливо допитливі зануди можуть сказати: «Але як же ці типи еволюціонують без генів? Як вони адаптуються до нового середовища? Як цей вид дає раду несподіванкам?» І якби Роберт Каннінґем був сьогодні з нами, він би сказав: «Ладен заприсягтися, що одна половина імунної системи активно бореться з іншою. І не тільки імунної. Частини нервової системи намагаються, скажімо так, хакнути одна одну. Гадаю, вони еволюціонують всередині самих себе, хоч би як неймовірно це звучало. Весь організм воює сам із собою на тканинному рівні. Така собі клітинна білка в колесі. Це наче виростити колонію переплетених між собою пухлин і сподіватися, що жорстка конкуренція не дозволить розвинутися жодній із них. Здається, цей принцип відіграє для них таку саму роль, як секс і мутація для нас». А якщо б ви закотили очі від усієї цієї демагогії, він би просто пустив дим вам в обличчя й послався б на інтерпретацію тих самих концептів, висловлених одним імунологом — несподівано, але факт — у фільмі «Матриця: революція[203]». Він міг би також зауважити, що синаптичні зв’язки в нашому мозку сформовані за схожим принципом внутрішньоорганізмового природного відбору[204], каталізатором якого слугують відрізки паразитичного ДНК, що називаються ретротранспозонами.

Каннінґем щось таке й казав у чорновому варіанті книжки, але текст було настільки перевантажено теоретизуванням, що я просто вирізав ці пояснення. Зрештою, «Роршах» є архітектором усього, тож він міг би сам владнати проблему, навіть якщо окремим шифраторам таке не до снаги. Одна з головних ідей «Сліпобачення» полягає в тому, що життя — це лише питання ступеня: межа між живими й неживими системами завжди була доволі хисткою[205]^,[206]^,[207], особливо в череві зловісного артефакту за Оортою.

У цьому, власне, і суть усієї вправи. Приберімо спершу з дороги атлантів. Найважча книженція з усіх, які мені доводилося читати, — «Бути ніким» Метцінґера[208]. (Значну її частину я так і не подужав.) Але водночас вона містить найкарколомніші ідеї з усіх, на які я натрапляв у житті чи в літературі. Та коли справа доходить до природи свідомості, більшість авторів стають безсоромними шахраями. Пінкер назвав свою працю «Як працює розум[209]», а тоді на першій же сторінці визнав, що «ми не розуміємо, як працює розум». Кох (хлопець, що придумав термін «агенти-зомбі») написав «У пошуках свідомості: нейробіологічний підхід[210]», де сором’язливо обійшов питання того, чому нервова діяльність має породжувати яку-небудь суб’єктивну свідомість.