Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 73)

Лейтенант підводить очі.

— Сер?

— Бруд. Це не просто маскування, а вантаж, це…

— Біопаста. — Лейтенант присвиснула, знову уважно зосередившись на екрані.

Полковник намагається думати. Вони не просто хочуть відрізати аеростат. Для такого не потрібен рій, та й у периметр пролазити не потрібно. Хай би що повстанці замислили, воно домірне мікрохірургії. І вимагає складних розрахунків на місці — може, щось пов’язане з мікрокліматом, на що впливає вітер, вологість чи десятки інших хаотичних змінних. Якщо вони не хочуть просто відрізати кабель, то прагнуть ним маніпулювати: біокорозійна дірка діаметром десять міліметрів тут, розтягнута латка вощаних мономерів там — і нагорі, в стратосфері, аеростат зсунеться на точну кількість метрів у точному напрямку…

З якою метою? Погратися з ремонтними дронами? Заблокувати вид з орбіти, а в цей час скоїти терористичний акт, влаштувавши затемнення в критичний момент? Може, зрештою, їм зовсім і не кабель потрібен, може, вони…

— Сер? — перший з повстанців дістався безпечної зони. — Сер, якщо ми маємо підсмажити їх до того, як вони з’єднаються…

— Ще рано, лейтенанте.

Він сліпець в яскраво освітленій кімнаті. Він макака-резус, що грає в шахи з гросмейстером. Він нічогісінько не знає про стратегію супротивника. Гадки не має навіть про правила гри.

Знає тільки, що приречений на поразку.

Останні з повстанців вийшли із зони ураження. Палець лейтенанта завис над іконкою, наче вона відчайдушно хотіла почухати місце, яке нестерпно свербіло.

Злиття.

Мить далекого фокусу, погляд тисячі душ. Ти помітиш його в їхніх очах, якщо знаєш, що шукати, якщо перебуваєш достатньо близько і виявиш достатню спритність. Полковник не відповідав цим умовам. У нього був лише вид згори, крізь телескоп, на відстані тридцяти шести тисяч кілометрів, що пройшов крізь шари атмосфери й відображається на столі. Але він знав, що буде далі: злиття переплетених тіл, одночасна зміна пози, миттєвий еволюційний стрибок від спазматичних чотириногих до розумної суперзброї.

З багатьох — єдине.

— Зараз.

Воно знає. Звісно, воно знає. Бути не може, щоб такий величезний мозок ще в мить свого пробудження не помітив життєво важливої зачіпки й не дійшов до висновку, який міг би розкрити пастку. Сирени захисних систем запізніло завили, заскочені зненацька спалахом мільйонів думок. Багатомозкові мережі лишаються невидимими для людського ока, але на радіочастоті вони сяють мерехтливими сліпучими гобеленами. Рій безпечно проминув лінію вогню, тож міг про це більше не хвилюватися.

Ні, тепер його увагу привернула хвиля сірководню, що котилася з південних резервуарів: мовчазна, невидима, важка, наче ковдра, й безумовно смертоносна для кожної окремої душі. Жодна звичайна людина нічого б не запідозрила, доки слабкий запах тухлих яєць не зачитав би їй смертний вирок.

Але тут не було самотніх душ. Одинадцять тіл одночасно розвернулися й побігли назад до паркану — і кожне дотримувалося своєї унікальної траєкторії з легкою броунівською хаотичністю, щоб збити з пантелику будь-які відстежувальні алгоритми. Інші двоє стали рівно, витягли з-за поясів зброю…

Полковник насупився. Чому її не зафіксували сенсори?

— А, ці пістолети… Здається, вони кістяні, — пояснила лейтенант.

Вузли відкрили вогонь.

Це і є кістка. Або щось схоже на неї. Метал чи пластмаса розбудили б сенсори ще до того, як повстанці наблизилися до паркану. Але кулі, ймовірно, керамічні: жоден виріб з кістки не пробив би навіть найтоншу з цих труб…

Якщо тільки не в цьому полягає мета рою. Вони стріляли в усі старі труби й панелі, в усе металеве, все, що могло б…

Викресати іскру…

Тому що сірководень не просто отруйний, дурню. Він легкозаймистий.

— От срака, — шепоче лейтенант, коли займається вся зона.

Це розроблена на ходу проти-протидія. Рій пожертвував королевою; деякі з цих тіл приречені, але, можливо, вогонь спалить достатньо газу, щоб у решти з’явився шанс; усмокче й поглине отруйний газ, щоб одинадцять тіл дісталися до безпечної зони, доки двоє інших палатимуть живими смолоскипами.

Кілька секунд полковникові здавалося, що план спрацює.

Як на відчайдушний крок він доволі непоганий; жодна звичайна людина не вигадала б нічого такого за лічені секунди й тим більше не встигла б реалізувати. Але слабка надія — це краще, ніж нічого, і навіть напівбоги не можуть скасувати законів фізики. Жертовні вузли спалахують, чорніють і розсипаються, наче пожухле листя. Троє інших були на півдорозі до сітки, коли їх наздогнав газ — достатньо густий, щоб убити, якщо не спалити. Інші помирають в бруді і конвульсіях. Масляниста шкіра виграє відблисками пожежі, приймаючи в себе кулі, які нарешті летять у розкидані на землі цілі.

Невидимий отруйний килим розповзається джунглями, вбиваючи рештки хирлявого життя, яке досі там лишилося.

Лейтенант важко ковтає. Її обличчя зблідло від нудоти й непроханих спогадів про давні воєнні злочини.

— А це точно не проти… — Вона змовкає, не бажаючи суперечити старшому офіцерові. Її не переконали юридичні виверти, і жінка не здатна була оцінити загрозу, яку ніс знищений ворог.

Але загроза — надзвичайно реальна. Ці штуки страшенно небезпечні. Якби не щасливий випадок з витоком інформації, непередбачуваний і неповторний, наче квантові вібрації, рій би досягнув своєї мети, так і лишившись у тіні. Навіть на опір не наразився б. А може, все, що тільки-но відбулося, було частиною плану, може, вдала підказка була навмисне підсунута, щоб змусити полковника танцювати під їхню дудку. Може, це поразка, про яку він ніколи не дізнається.

У цьому й проблема з роями. Завжди на десять кроків попереду. Полковника страшенно лякало те, що досі існували місця, де такі почвари лишалися легальними.

— Чому ми це робимо, сер?

Він насупився.

— Що саме робимо? Боремося за виживання людини?

Але лейтенант похитала головою.

— Чому ми досі… постійно б'ємося? Між собою? Хіба прибульці не повинні були змусити нас забути про дрібні відмінності? Об’єднати людство проти спільної загрози?

У наші дні на службі повно таких, як вона.

— Вони не погрожували нам, лейтенанте. Тільки сфотографували.

Усі так вважають. Шістдесят чотири тисячі об’єктів невідомого походження водночас загорілися розжареною сіткою, що оточила земну кулю. Прокричали щось на половині електромагнітного спектру, доки атмосфера спалювала їх дотла.

— Але ж вони досі там. Чи те, що їх послало. Навіть через тринадцять років після…

Чотирнадцять. Полковник відчув, як в кутиках рота напружилися м’язи. Але хто лічитиме.

— Ще й коли «Тезей» зник…

— Немає доказів, що «Тезей» загинув, — лаконічно відказав полковник.

— Так, сер.

— Ніхто й не казав, що то буде подорож вихідного дня.

— Так, сер.

Вона знову зосереджується на дисплеї, але йому здалося, що коли вона відвернулася, на її обличчі щось промайнуло. Може, вона його впізнала?

Навряд чи. Це було давно. А він завжди тримався за лаштунками.

— Ну… — він рушив до дверей. — З таким самим успіхом могли відрядити туди блазнів.

— Сер?

Він зупиняється, але не озирається.

— Мені цікаво… якщо звісно, це не порушує правил субординації… та здавалося, що ви справді занепокоєні тим, що робитиме рій, коли він об’єднається. Але ж ви також сказали, що тоді ми не зможемо дати йому раду.

— Я чекаю на ваше запитання, лейтенанте.

— Чому ми вичікували? Ми ж могли отруїти їх задовго до того, як вони з’єдналися. А якщо вони справді були аж такими небезпечними, то ми обрали не найкращу стратегію.

Він не міг заперечити. До того ж це було недоречно.

— Рої небезпечні, лейтенанте. Ніколи, ні на мить не сумнівайтеся в цьому. А щодо ситуації…

Він на мить замислився, обираючи найправдоподібнішу відповідь.

— Якщо лишається тільки вбивство, краще я вб’ю одного, а не тринадцятьох.

Деякі загрози чаяться зовсім поруч. А інші — не настільки очевидні.

Візьмімо, наприклад, жінку на телеекрані: крихітна, всього метр шістдесят. Усе в Ліані Латтеродт волає про заразний ентузіазм і захоплення Світом дивовиж. Жодного натяку на організацію, яка оплачує її витрати й відряджає її з місією доброї волі, щоб описувати райдужні перспективи й обіцяти утопію.

Жодного натяку на сили в ореґонській пустелі, що використовують її як маріонетку.

— Ми піднялися на цей пагорб, — каже вона уважному ведучому програми «Під час розмови». — З кожним кроком угору ми бачили все далі, тож, звісно, продовжували йти. А тепер ми на вершині. Наука вже кілька століть на вершині.