Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 72)
Професори Ден Брукс та Дебора Мак-Леннан з Університету Торонто забезпечили мене інтелектуальною стимуляцією академічного середовища без усякої бюрократичної й політичної мороки, притаманної академічним колам. Я в боргу перед ними за літри алкоголю й години дискусій щодо багатьох питань, порушених у книжці, а також щодо інших, які зовсім вас не обходять. До загального переліку тих, кому я вдячний, хочеться додати й Андре Брео, який надав мені прихисток на західному узбережжі, де я й завершив чернетку. Ісаак Шпіндель — справжній — допоміг, як завжди, з різноманітними нейрофізіологічними деталями, а Сьюзан Джеймс (яка також існує насправді, але в дещо ціліснішому форматі) розповіла, як до питання Першого Контакту могли б підійти лінгвісти. Ліза Бітон вказала мені на варті уваги статті, марно намагаючись вибачитися за те, що продала душу фармацевтичній промисловості. Лорі Ченнер виконувала роль піддослідного слухача і, ну гаразд, терпіла мене. Принаймні, певний час. Також дякую Карлу Шредеру, з яким ми билися за певні ідеї на рингу «свідомість проти інтелекту». Частини «Сліпобачення» можна розглядати як відповідь на аргументи Карла, представлені в його романі «Постійність». Я не згоден з ним практично на кожному кроці — і водночас досі намагаюся збагнути, як же ми дійшли однакового висновку.
Полковник
Повстанці вже заходили зі сходу, коли спрацювала сигналізація. До часу, коли полковник повернувся до гри — опрацював дані розвідки, знайшов спостережний пункт, витягнув з ліжка найближчого мережевого фахівця й посадив її за панель керування, — вони оточили закриту територію. Дощові ліси ховають їх від зору звичайних людей, але позичені очі полковника чудово бачать в інфрачервоному світлі. З відстані в половину світу він відстежує кожен нечіткий тепловий відбиток, відфільтрований крізь убоге листяне шатро.
Один з небагатьох позитивних наслідків винищення еквадорської фауни: переплутати партизана з ягуаром практично неможливо.
— Я налічила тринадцять, — каже лейтенант, виокремлюючи на дисплеї неприродного кольору плями.
Хаотична мішанина з резервуарів і веж посеред просіки. Трохи провисаючи, у небо з насосної станції здіймається масивний кабель, по всій довжині втиканий парними підйомними платформами. За вісім кілометрів на захід і за двадцять вгору на кінці кабелю погойдується аеростат, схожий на великого набряклого кліща, що вибльовує сульфати в стратосферу.
Звісно, навколо території встановлено паркан — старомодну сітку-рабицю, увінчану колючим дротом. Не стільки бар’єр, скільки спогад про простіші часи. Між парканом і лісом — кільце випаленої землі завширшки десять метрів. Між парканом і фабрикою — вісімдесят. По периметру встановлено захисні системи.
— Ми можемо зв’язатися з місцевою службою безпеки?
Він сам намагався це зробити ще до прибуття лейтенанта — марно. Але ж вона фахівець.
Жінка похитала головою.
— Система автономна. Ні оптоволокна, ні телефону. Звідти навіть сигнал не йде, доки на станцію не нападуть. Єдиний спосіб отримати доступ до коду — потрапити всередину. Захист від зламування.
Отже, доведеться дивитися з геостата.
— Ти можеш показати хоча б територію? Тільки наземні виміри.
— Звісно. Це ж просто план.
На екрані лейтенанта розквітли схематичні зображення, масштабовані й припасовані до реального часу. Прозорі трикутники, схожі на шматочки лимонного пирога, виходили з різних точок на краю станції і сходилися в гарячій зоні, що простягалася до паркану й трохи далі. А всю зброю спрямовано назовні. Варто дістатися до центру — і ти в шоколаді.
Теплові відбитки виходять на галявину. Лейтенант обмежує палітру видимим спектром.
— Гм, — буркнув полковник.
Повстанці не ступили на відкритий простір. Вони не йшли і не бігли. Вони…
— Що за чорт, — бурмоче лейтенант.
Повстанці з голови до ніг вимазалися якоюсь брунатною пастою. Вимащені в бруд ідоли в колоніальних шортах. Дві пари з’єдналися між собою, наче войовничі лінивці чи близнюки, що зрослися спинами. Похитуючись, вони дійшли до огорожі і спинилися за фут.
Захисні системи станції не відкривають вогню.
Не згортки: нашвидкуруч сплетені килимки з натурального, на перший погляд, волокна. Повстанці розгорнули їх біля паркану й накинули на колючий дріт, щоб можна було безпечно перелізти.
Лейтенант підводить погляд.
— Вони вже утворили мережу?
— Неможливо. Сирени б спрацювали.
— А чому ж тоді вони досі не ввімкнулися? Повстанці ж
Повстанці всередині периметру.
— Твоя захищена від зламу система? — полковник похитав головою. — Ні, якби вони витягли зброю, то їх би просто…
—
Ізолюючий бруд, ретельно нанесений, щоб змінити профіль температур. Жодного обладнання, сплавів чи синтетики, які б їх видали. Переплетені тіла, акробатичні пози: як всі ці форми виглядають на рівні землі? Що бачать камери безпеки, дивлячись на…
— Дикі тварини. Вони вдають диких тварин. —
— Що?
— Законодавчий виверт, хіба ти не… — Але звісно, вона не знає. Надто молода, щоб пригадати традицію, якою колись так пишався Еквадор: захищати свою надзвичайну фауну. Вона ще навіть не народилася, коли стадо пекарі й гурт «ґрінпісівців» було розстріляно надміру жвавим дотом, запрограмованим захищати місцеву злітно-посадкову смугу. Не могла знати про запобіжники, які відтоді закон зобов’язував вмонтовувати в кожну охоронну систему країни. Про них уже давно забули, адже не лишилося фауни, яку потрібно захищати.
Ось така система безпеки. Повстанці досить розумні, щоб не розкривати маскування, доки не минуть вогневих позицій.
— Скільки часу до прибуття дронів?
Лейтенант занурюється у свій віртуальний простір і перевіряє канал зв’язку.
— Сімнадцять хвилин.
— Треба визнати, що вони завершать свою місію раніше.
— Так, сер, але…
Він не знав. І його джерело не знало. Певно, повстанці самі не знають, доки не утворять мережі. Можна було хоч зараз вихопити одного з них, зчитати вокселі з його мозку — і нічогісінько не дізнатися.
Саме це і лякає у ройових мізках. Їхні плани надто великі, щоб поміститися в одному-єдиному елементі.
Він хитає головою.
— Отже, доступу до зброї у нас немає. Як щодо звичних процесів станції?
— Звісно. Станціям потрібно взаємодіяти одна з одною, щоб зберігати рівновагу подачі палива.
Повстанці вже на півдорозі до газоочисника. Дивовижно, наскільки швидко вони просуваються, попри настільки незграбні конвульсії.
— Приєднай нас до системи.
На схемі справа наліво спалахує зоряна хвиля: на зв’язок виходять перемикачі, клапани, сила-силенна інтерфейсів. Полковник вказує на скупчення іскорок у південно-західному секторі.
— Ми можемо спорожнити он ті резервуари?
— Це не просто, — насупилася жінка. — Повний спуск призведе до катастрофи. Система піде на таке, тільки якщо вважатиме, що уникає ще гіршого сценарію.
— Наприклад?
— Вибуху резервуарів, гадаю.
— Давай, дій.
Вона починає щось нашіптувати далеким вартовим, але здається незадоволеною.
— Сер, а хіба з технічного погляду… тобто використання отруйного газу…
— Сірчистий газ. Геоінженерні запаси. Не військова зброя. З технічного погляду.
— Так, сер, — знічено відповідає вона.
— Запобіжних заходів треба вжити до того, як вони з’єднаються, лейтенанте. Якщо є якийсь виверт — будь-який, рій його побачить. Не існує способу перехитрити цю кляту штуку, щойно вона оживе.
— Так, сер. Готово.
— Швидко.
— Ви ж сказали, що так і має бути, сер. — Вона простягнула палець до багряної іконки, що пульсувала на екрані. — Мені…
— Ще ні. — Полковник дивиться на Землю з орбіти і намагається збагнути сенс загальної картини. Якого біса вони взагалі роблять? Що може зробити навіть ройовий розум з очеретяними матами й кількома кілограмами бру…
Він навмання вибирає одного повстанця й збільшує зображення. Якщо придивитися ближче, бруд, що вкриває його тіло, виблискує золотом. Щось не зовсім мінеральне, щось…
Полковник зазирає до архіву, шукає в переліку мікробів таких, що харчуються гетероциклічними сполуками[99]. Знаходить.
— Вони прийшли по кабель.