Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 3)

Я розмірковував, що саме сказати.

— З тобою все гаразд?

— От гівно! Ти — я маю на увазі, ти ніколи… — він витер рот. На його зап’ясті була кров. — Ох, чувак, ми влипли.

— Вони це почали.

— Угу. Але ти, тобто… Глянь на них!

Істота зі скавулінням кудись плазувала рачки. Мені стало цікаво, скільки часу їй знадобиться, щоб повернутися з підкріпленням. Я розмірковував, чи не краще мені добити її просто зараз.

— Раніше ти ніколи таким не був, — сказав Паґ.

До операції, мав він на увазі.

Я і справді тоді дещо відчув — слабко, віддалено, але безпомильно. Мене охопив гнів.

— Вони почали…

Паґ позадкував, широко розплющивши очі.

— Що ти робиш? Поклади це!

Я утямив, що стою з піднятими кулаками. Не пригадую, коли зробив це. Розтиснув їх. На це знадобився час.

Довелося довго, дуже довго та пильно вдивлятися у власні руки.

Камінь упав на землю, блискучий і слизький від крові.

— Я ж намагався допомогти, — я не міг збагнути, чому він не розуміє цього.

— Ти, ти не такий, як раніше, — додав Паґ з безпечної відстані. — Ти вже більше не Сірі.

— Та ні, я Сірі. Не будь довбойобом.

— Вони вирізали твій мозок!

— Лише половину. Через еп…

— Знаю, що через епілепсію! Думаєш, я ідіот? Але ти був саме у тій половині — чи, принаймні, частина тебе… — Він боровся зі словами, з думками, що містилися в них. — І тепер ти інакший. Неначе мама й тато вбили тебе…

— Мама й тато, — несподівано спокійно промовив я, — врятували мені життя. Інакше б я помер.

— Думаю, ти й так помер, — відрізав мій найщиріший і єдиний друг. — Думаю, Сірі помер, вони вишкребли й викинули його, а ти — зовсім інший малий, просто вирощений з того, що лишилося. Ти не той, що був. Відтоді. Ти не той, що був.

Досі не знаю, чи усвідомлював Паґ, що саме він казав. Мабуть, його матір просто висмикнула з розетки дріт під час гри, з якої він не вилазив останні вісімнадцять годин, і змусила його вийти на свіже повітря. Можливо, настрілявшись по людях-ботах в ігропросторі, він мимоволі почав бачити їх повсюди. Можливо.

Однак щось у Паґових словах таки було. Пригадую, як Гелен розповідала (постійно розповідала), наскільки складно до цього звикати. «Неначе в тебе з'являється абсолютно нова особистість», — казала вона. А чому, зрештою, й ні? Недарма ж операцію називають радикальною гемісфероктомією: одну половину мозку викидають разом із вчорашніми креветками, а другу, яка лишилася, змушують надриватися за двох. Уявіть, крізь які метаморфози мала пройти ця самотня півкуля, намагаючись заповнити прогалини. Вочевидь, їй усе вдалося. Мозок — дуже гнучкий шмат м’яса; він доклав зусиль, але адаптувався. Я адаптувався. А втім… Якщо подумати про те, скільки всього було вичавлено, спотворено, видозмінено, перш ніж завершилося відновлення, то можна стверджувати, що я зовсім не та людина, яка раніше займала це тіло.

Звісно ж, невдовзі прибігли дорослі. Надали медичну допомогу, викликали «швидку». Розгнівані батьки обмінялися дипломатичними залпами. Однак доволі складно змусити розлючених сусідів вболівати за поранену дитину, якщо камери спостереження за ігровим майданчиком з трьох кутів показують, як маленьке янголятко — і п’ятеро його друзяк — гамселять попід дих хлопчика-інваліда. Моя матір, зі свого боку, вдалася до звичного бідкання щодо проблемних дітей і відсутніх батьків — тоді тато знову був десь на іншому боці планети, — і буря доволі швидко вляглася. Ми з Паґом навіть залишилися друзями — після короткої перерви, яка нагадала нам обом, наскільки обмежені соціальні перспективи чекають на шкільних аутсайдерів, якщо вони не тримаються купи.

Я пройшов крізь те випробування і пережив ще мільйон інших випадків з дитячого життя. Виріс і непогано влаштувався. Я навчився пристосовуватися. Спостерігав, запам’ятовував, виводив алгоритми та копіював належну поведінку. Не багато з того було… щирим, скажімо так. Я мав і друзів, і ворогів, як і будь-хто інший. Обирав їх відповідно до власних контрольних переліків моделей поведінки та обставин, укладених за роки спостереження.

Можливо, я виріс відчуженим, проте об’єктивним, за що маю дякувати Роберту Паґліно. Саме його доленосна заувага поклала початок усьому. Вона привела мене до Синтезу, прирекла на згубну зустріч із шифраторами, вберегла мене від долі, гіршої за ту, що спіткала Землю. Або ж кращої. Гадаю, це залежить від точки зору. Точка зору має значення: тепер я це розумію, коли, осліпнувши, розмовляю сам із собою, ув’язнений в домовині, що вилітає за межі Сонячної системи. Розумію вперше, відколи один побитий, скривавлений друг на дитячому полі бою переконав мене відкинути геть власну точку зору.

Можливо, він помилився. А можливо, я. Але та… та відчуженість — постійне відчуття себе прибульцем поміж представників власного виду — не така вже й погана річ.

Особливо вона стала у пригоді, коли явилися справжні прибульці.

Тезей

Кров шумить.

Уяви собі, що ти Сірі Кітон.

Ти приходиш до тями в агонії воскресіння, судомно хапаючи ротом повітря після рекордно довгого стосорокаденного сонного апное[5]. Ти відчуваєш, як твоя густа від добутаміну[6] та лей-енкефаліну[7] кров розтікається по всохлих від багатомісячного застою артеріях. Тіло надимається з болісними поштовхами: розширяються кровоносні судини; плоть відділяється від плоті; вигинаючись під час вдихання, оглушливо тріщать відвиклі ребра. Суглоби, якими ніхто не користувався, заклинило. Ти, мов та людина-паличник[8], застиг в якомусь збоченому живому задубінні.

Ти б закричав, але бракне повітря.

Нагадуєш собі, що з вампірами таке відбувається постійно. Це нормально для них, це їхній власний унікальний досвід збереження природних ресурсів. Вони могли б навчити наш вид стриманості, якби на світанку цивілізації їх не занапастила абсурдна відраза до прямих кутів. А може, їм і досі таке до снаги. Зрештою, вампіри повернулися — повстали з могил завдяки палеогенетичному[9] вуду, зшиті з відбракованих генів та закам’янілого кісткового мозку, вимочені в крові соціопатів та високофункціональних аутистів. Один із них керує нашою місією. Дрібка його генів живе у твоєму власному тілі, тому воно також може поставати з мертвих — тут, на краю міжзоряного простору. Ніхто ще не зміг вилетіти за орбіту Юпітера, не ставши частково вампіром.

Біль починає потроху відступати. Ти запускаєш імплантати й робиш запит щодо своїх життєвих показників: минуть довгі хвилини, перш ніж тіло цілковито відгукуватиметься на моторні команди, і години, перш ніж воно перестане боліти. Біль — неминучий побічний ефект. Так буває, коли вампірські підпрограми вклеюють у людський код. Ти якось питав про знеболювальне, але будь-яка блокада нервів пригнічує відновлення метаболізму. Вперед і з піснею, солдат!

Цікаво, чи відчувала те саме Челсі за мить до кінця? Однак така думка викликає зовсім інший тип болю, і ти блокуєш її, щоб зосередитися на тому, як життя проштовхується у твої кінцівки. Мовчки страждаючи, перевіряєш свіжі показники телеметрії.

Ти думаєш: «Це не може бути правдою».

Бо якщо так, ти не в тій частині всесвіту. Ти не в поясі Койпера[10], куди летів; тебе над високою екліптикою[11] закинуло глибоко в хмару Оорта[12], королівство довгоперіодичних комет, що приблизно раз на мільйон років прикрашають своєю присутністю Сонце. Ти опинився у міжзоряному просторі, а це означає (ти викликаєш системний годинник), що ти пробув немертвим тисячу вісімсот днів.

Ти проспав зайвих п’ять років.

Віко твоєї труни ковзає вбік. Схоже на труп тіло відображається в дзеркальній перегородці — висохла дводишна риба в очікуванні на дощі. Пухирі з ізотонічними розчинами щільно прилягають до рук та ніг, наче пожадливі антипаразити — протилежність п’явкам. Пригадуєш голки, що входили в тіло, перш ніж ти відключився — в ті часи, коли твої вени ще не скидалися на висохлі покручені волокна в’яленої яловичини.

Праворуч від тебе відображення Шпінделя уважно розглядає свою капсулу-стручок. Його великі запалі очі обертаються в очницях, поки він відновлює зв’язки у своєму сенсорному інтерфейсі, настільки масивному, що порівняно з ним твої власні стандартні імплантати — лишень блідий театр тіней.

Чуєш кашель, хрускіт кісток. Майже за межею твого поля зору, краєм ока, вловлюєш, як ворушаться інші.

— Щ-щ-о… — твій голос заледве сильніший від хриплого шепоту. — …трррап…?

Шпіндель ворушить щелепою. Виразно клацають суглоби.

— …нннаїбббалли, — скрегоче він.

Ти ще навіть не зустрівся з прибульцями, а вони вже обвели тебе круг пальця.

Отже, ми постали з мертвих: п’ять трупів на півставки, голих, змарнілих, заледве здатних рухатися навіть при нульовому тяжінні. Ми вилазили зі своїх трун, неначе вирвані передчасно з коконів нетлі, які досі лишалися наполовину гусенями. Ми самотні і, звісно ж, геть безпорадні. Знадобилося зусилля волі, щоб пригадати: вони ніколи б не ризикнули нашими життями, якби могли обійтися без цього.

— Доброго ранку, комісаре.

Ісаак Шпіндель тремтливою, затерплою рукою потягнувся за сенсорними рукавичками, що лежали на дні його капсули. У саркофазі, що стояв поруч, Сьюзан Джеймс, яка скрутилася в позі ембріона, бубніла щось собі під ніс. Лише Аманда Бейтс уже вдягнулася і, прагнучи відновити рухливість за будь-яку ціну, хрускотіла кістками, виконуючи усілякі ізометричні вправи. Час від часу вона намагалася швиргонути ґумовий м’ячик об перегородку, але навіть їй поки що не вдавалося впіймати його на відскоку.