Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 2)
І це тільки основні паралелі, в трилогії їх значно більше.
Пізніше ми побачимо посилання на біблійні тексти й у оповіданнях «В очах Господа» (2008) та «Малак» (2010), а тему віри Воттс візьметься досліджувати в продовженні «Сліпобачення» — романі «Ехопраксія». Раз по раз він дивує читача, який від твердої наукової фантастики чекає на все, що завгодно, — тільки не дискусій про природу віри. Тим більше — дискусій цілком обґрунтованих, із численними посиланнями на найсвіжіші наукові статті у шанованих виданнях.
І все-таки повторимо: навіть за цих умов Воттс мав усі шанси потрапити до такої собі Ліги почесних диваків — бути серед небагатьох «твердих фантастів», яких читає вузьке коло читачів з науковими ступенями в анамнезі.
Та він спромігся на більше, бо… Ви ж пам’ятаєте про вампірів, правда?
Це сталося на фестивалі фантастики в Едмонтоні. Організатори чомусь запросили його на дискусійну панель, присвячену вампірам. Як пояснює сам Воттс, чи не знали, що він там понаписував у своїх книжках, чи не дуже добре до нього ставилися.
І от, поки колеги обговорювали серіал «Баффі», романи Брема Стокера та Енн Райс, Воттс вирішив розважитися й спитав себе: а за яких умов цей суперечливий, із абсурдними обмеженнями фольклорний персонаж міг би бути реальним?..
На той момент він навіть і не думав про «Сліпобачення». Ідея виникла, він її запам’ятав — та й відклав до кращих часів.
А потім, коли почав працювати над концепцією роману, зрозумів, що в ній є порожнє місце — от якраз під вигаданих ним вампірів.
Звісно, про вампірів писали і до Воттса, навіть відправляли у космос, — згадаймо хоча б «Космічних вампірів» (1976) Коліна Вілсона. Так само й про перший контакт до Воттса написано було стільки творів, що вистачило б на добрячу багатотомну антологію.
Воттс зробив кілька наступних кроків. Узявши абсолютно заштампований, висотаний досуха образ з поп-культури, він зробив його оригінальним, справжнім.
А потім перетворив його ж на уречевлену метафору. Вампіри зі світу «Сліпобачення» — те саме дзеркало, якого так не вистачало людству, щоб відкинути власні забобони й упередження стосовно своєї природи. Вони — водночас вбивча сила, нищівна й безжалісна, і те, що здатне змінити, змістити погляд людини на саму себе.
Роль вампірів — таких, якими їх вигадав Воттс, — для «Сліпобачення» виявляється винятковою, ключовою. Тільки у поєднанні фольклорного (читай — породженого культурним полем) та природного, на контрасті одного із іншим, з’являється та сама оптика, що дозволяє в принципі говорити про явище сліпобачення. Про існування того, що ми не помічаємо. (Або помітивши — клякнемо, як це стається із вампірами, що побачили хрест.)
Пошук осмисленості там, де смислу може не бути взагалі, дослідження самої природи розуму та свідомості, — це теми, до яких Воттс підводить читача на всіх рівнях. Космічний корабель «Тезей», як і його античний тезка, стикається із лабіринтом — кораблем Чужих, який недаремно названо «Роршахом». Як відомо, аби вийти з лабіринту, слід зрозуміти принцип, за яким, власне, його створено. Та якщо ви маєте справу із плямами Роршаха, єдиним джерелом інтерпретації буде ваш власний мозок, чи не так?..
І це — тільки перший з багатьох шарів інтерпретації «Сліпобачення».
Ми, звісно, не позбавлятимемо читача насолоди самому пройти цим лабіринтом, додамо лише одне. Воттс не тільки вміє віртуозно поєднувати образи поп-культури з найновішими досягненнями науки. Він робить це на рівні, недоступному більшості його колег.
Як не дивно, зазвичай фантасти у своєму письмі буквальні. Вони вигадують нові явища та нових істот, однак описують їх, не вдаючись до тропів і фігур мови. Звісно, вони здатні порівняти космічний корабель із «сріблястою сиґарою» чи поетично описати те, як виглядає з космосу Земля. Та все ж переважно вони намагаються не ускладнювати тексти ще й на цьому рівні. (Хтось скаже — «бо не здатні», та ми відкинемо цю підозру як безпідставну.) Палітра образних засобів у фантастиці часто звужена, зведена до необхідного, суто функціонального мінімуму.
А от тексти Воттса підкреслено художні. Його колега, Елізабет Бір, укладаючи перелік кращих фантастичних романів першої декади XXI століття, назвала «Сліпобачення» кращим НФ-твором цього періоду і додала: «А ще Воттс — поет, до біса талановитий письменник, і це видно у кожному його реченні».
Здається, в цьому й суть: «Сліпобачення» — не просто дарує читачеві інтелектуальну насолоду, воно робить це естетично вивершено. Тому до нього можна повертатися знову й знову, знаходячи в цій клятій книжці про сенс та його відсутність дедалі нові смисли.
Та для початку вам доведеться перегорнути сторінку й уявити себе Сірі Кітоном.
Володимир Арєнєв
Сліпобачення
Лізі
Якщо нам не боляче, то ми мертві.
«Ось що найбільше мене дивує в природі: виняткова потреба уявляти те, що насправді вже існує».
«Ти здохнеш, як собака, нінáщо».
Пролог
Спробуй торкнутися минулого. Спробуй впоратися з минулим. Воно не справжнє. Це лишень сон.
Це почалося не зараз. Не з шифраторів або «Роршаха», не з Великого Бена, «Тезея» чи вампірів. Більшість людей сказала б, що все почалося зі Світляків, але й вони помилилися б. Цими штуками все
Для мене все почалося з Роберта Паґліно.
У вісім він був моїм найщирішим і єдиним другом. Ми — побратими-аутсайдери, яких пов’язувало спільне лихо. Моє — набуте. Його — генетичне: безконтрольний генотип, що подарував йому схильність до короткозорості, прищавості та (як виявилося пізніше) наркоманії. Батьки його так і не оптимізували. Рідкісні релікти двадцятого століття, які досі вірили в Бога та ще й вважали, буцімто ніхто не повинен намагатися покращити Його творіння. Тож, хоч нас обох
Прийшовши на майданчик, я побачив, що Паґ опинився в центрі уваги півдюжини дітей. Поодинокі щасливці, які стояли попереду, били його по голові, а решта, в очікуванні на свою чергу, задовольнялася лайкою: «
Але я й гадки не мав, що робити.
Ми з Паґом уже давно не бачилися. Я майже не сумнівався, що він мене уникає. Але коли твій друг вскочив у халепу, ти йому допомагаєш, еге ж? Навіть якщо шанси мізерні (до слова, чи багато восьмирічних хлопчаків підуть проти шести більших, ніж вони, пацанів заради дружка по пісочниці?), ти можеш бодай покликати на допомогу. Помахати охоронцю. Зробити хоча б
Я просто стояв. І не дуже
Це не мало жодного сенсу. Навіть якби Паґ не був моїм найкращим другом, мені слід було принаймні поспівчувати йому. На відміну від Паґа, до мене майже не чіплялися — через мої напади діти намагалися триматися від мене подалі. Хвороба їх лякала і водночас робила
Або
Ту частинку мене вирізали разом з хворими ланками. Я досі опрацьовував алгоритми з її відновлення, досі засвоював новий досвід. Стадні тварини завжди шматують найслабших. Кожна дитина інстинктивно знає про це. Можливо, я мав дозволити процесу спокійнісінько тривати далі. А що як не слід було йти проти природи? Але ж он, Паґові батьки не пішли проти природи, і погляньте, що трапилося: їхній син корчиться в багнюці, а зграйка виправлених суперхлопців кóпає його по ребрах.
Зрештою, там, де зазнало провалу співчуття, спрацювала пропаганда. Найімовірніше, тоді я більше спостерігав, ніж думав,
Тож я підняв із землі камінь розміром з власний кулак і вдарив ним двох Паґових кривдників по потилицях, перш ніж хтось збагнув, що я вступив у гру.
Третій, повернувшись назустріч новій загрозі, отримав такий удар в обличчя, що було виразно чути, як тріснула його вилицева кістка. Пригадую, як здивувався, що я не отримав жодного задоволення від цього звуку. Для мене він означав лише те, що на одного суперника стало менше.
Решта розбіглися, щойно побачили кров. Один зі сміливців пообіцяв, що я — труп, вигукнув через плече: «
Знадобилося три десятиліття, щоб збагнути іронію в тій ремарці.
Двоє суперників корчилися біля моїх ніг. Я гамселив одного з них по голові, доки той не перестав ворушитися, а тоді повернувся до іншого. Хтось схопив мене за руку — і я замахнувся, не думаючи, не дивлячись, аж доки Паґ з криком не відскочив від мене.
— Ой, — сказав я. — Вибач.
Тіло одного лежало непорушно. Другий, скручений у клубок, стогнав, тримаючись руками за голову.
— От