Петр Капица – У відкритому морі (страница 31)

Дівчата допомогли старенькій віджати білизну, посиділи з нею, погомонівши про всяку всячину, і пішли до санітарок.

Коли вони вийшли на ганок, у подвір'я в'їхав закритий автобус. Машина спинилася не біля входу в палати, а біля запасних дверей, що ведуть на сцену.

— Артисти, здається, приїхали, подивимося, — сказала Ніна.

Із шоферської кабіни вийшов автоматник. Він ключем відімкнув задні двері автобуса. З машини на землю вистрибнули ще два автоматники, а за ними виліз високий чоловік у чорному одязі. Ніна, побачивши безкозирку, бушлат і наручники, стиснула руку подрузі.

— Стьопа! Слово честі, він!..

Моряк похмуро оглянув подвір'я, на секунду погляд його зупинився на Ніні. Проте він не впізнав її або зробив вигляд, що не впізнає. Не поспішаючи, він пішов за автоматником до входу на сцену. На порозі Степан ще раз оглянувся, і Ніні здалося, ніби він кивнув їй. Вона заплющила очі.

— Що ж ми накоїли з тобою? Його засипле разом з усіма.

Розділ двадцятий

Публіка, що заповнила того вечора великий шкільний зал, була незвичайною для госпітального клубу. Ряди стільців і парт були зайняті збудженими групами офіцерів, які прибули з частин, розташованих за містом, і моряками із сторожових кораблів.

У відрізаному Криму раптом оголошено європейський матч боксу! Надзвичайна вигадка, що віщує гостре і цілком солдатське видовище. Хто не захоче бути присутнім на святі національної сили? Скільки цілком заслужених хвастощів і схвильованих розмов викличе серед солдатів цей матч!

Виготовлена в друкарні програма обіцяла п'ять сутичок на рингу: німець у вазі «пера» — проти чеха, німець-легковаг — проти румуна, німець середньої ваги — проти італійця. І найцікавіший номер — гестапівець Віллі Ворбс зустрінеться на рингу з пійманим росіянином важкої ваги з банди «Чеем».

Що може бути цікавіше? Мюнхенський штурмовик Віллі Ворбс погодився показати на рингу приборкання російського ведмедя і мовчазний допит у рукавицях! Але чи не буде росіянин більше плазувати й висіти на противникові, ніж чинити опір?

Та все одно, що б там не трапилося, видовище має бути потішне. Німецькі солдати і гості матимуть нагоду переконатися, що один з жахливих «чорних дияволів», найбільший і найдужчий, в руках досвідченого й мужнього націста перетвориться в скромне, жалібно мекаюче ягнятко.

На кінець вечора фінальним акордом мало бути демонстрування першокласної техніки і непохитної сили німецького кулака — старий короткометражний фільм «Матч Шмеллінга на першість світу з Джо Луїсом».

Ніну навіть з пов'язкою чергової прибиральниці не пропустили на сцену, що мала правити за ринг. Суворість була нечувана: в коридорі, на сходах та біля роздягальні стояли вартові. Однак через те, що в залі бракувало стільців, то Ніну й ще двох прибиральниць примусили носити табуретки і стільці з інших поверхів. Глядачі мостилися майже біля самої сцени, попід стінами та на проходах.

Ніні вдалося лише перед самим початком матчу пробратися в найдальший куток залу, де за стільцями юрмилися солдати караульної команди, санітари і декілька дівчат з нічної зміни, що з цікавості зайшли сюди.

Голені потилиці та спини солдатів заважали Ніні роздивитися весь ринг. Вона бачила тільки товсті канати і величезний годинник на стіні над гонгом. Стрілки показували 7.22. До вибуху лишалася година з гаком.

«Чоловік шістсот зібралося, — думала Ніна. — Яка вдача, коли б не Степан! Чому саме сьогодні привезли його? І нічим не зарадиш йому. Невже вони заставлять його битися? Але з ким? А може Восьмьоркін занепав духом, підкорився їм? Тоді хай гине разом з фашистами. Ні, дурниця, його не залякаєш і не купиш. Що ж робити? Як же сказати йому? Не гукати ж!»

Було гаряче в гамірному і тісному залі, просякнутому запахом ременів, поганого тютюну й одеколону.

Про власну смерть, що наближалася з кожною хвилиною, Ніна зовсім не думала.

Одна з дівчат підійшла до неї.

— У вісім тридцять наказано зібратися всім нашим у маленькому флігелі. Не затримуйся.

— Знаю… Обов'язково треба. А ти йди звідси, — пошепки відказала Ніна.

Рівно о сьомій годині тридцять хвилин до залу ввійшли якісь старші офіцери і зайняли порожні крісла біля сцени. На ринг вийшов лисий гітлерівець у сірих штанях та оранжовому джемпері з великою свастикою на грудях.

Гучним голосом він оголосив склад пар, що мають виступати.

Зал відгукнувся оплесками і схвальними окриками.

Над рингом спалахнуло яскраве світло. Під канати підлізли боксери ваги «пера» — молодий, ситий німець з настовбурченим, як щітка, чубом та довгоносий, худорлявий чех. Бійці вклонилися публіці і розійшлися по своїх кутках, де вже стояли їх секунданти.

На грудях у секундантів, як і на трусах бійців, були нашиті національні прапорці. Гітлерівці з підкресленою точністю розігрували ритуал міжнародних матчів. Вони оголосили точну вагу боксерів, склад «нейтральних» суддів, кількість раундів і запропонували секундантам перевірити рукавиці та бинти супротивників. Лише після цього пролунав гонг і почулися глухі удари.

Німець був більш натренований, ніж чех. Він швидко збив супротивникові дихання і, тіснячи до канатів, під схвальні вигуки глядачів почав місити його кулаками, як ото місять податливе тісто.

Ніна звелася навшпиньки і побачила вже скривавлене, спотворене гримасою муки обличчя чеха. Раніш вона дуже любила ходити на матчі боксу на своїх стадіонах, але цей бій у неї викликав лише огиду. Які ненависні були їй ці горласті, червоні від збудження пики, важкі щелепи, квадратні підборіддя!

Вона не бачила, як упав чех, чула тільки, як суддя розмірено відлічує секунди.

В залі завили від захоплення, коли догори був піднесений шкіряний кулак наприндженого переможця-німця. Нікого не обходила очевидна невідповідність сил противників. Гітлерівці заздалегідь підтасували пари. Таке було призначення вечора. Мета виправдувала засоби — сьогодні демонструвалася сила німецької волі й кулака.

Потім билися нові пари.

Ніна більше не дивилася на ринг. Знемагаючи від хвилювання, вона стежила тільки за стрілками годинника, що здригалися час від часу. Було вже без трьох хвилин вісім. До вибуху зоставалося сорок три хвилини.

«Чому вони не виводять Стьопу? Невже його покажуть останнім? Коли б скоріше!.. Чого там гаються… швидше!» хотілося їй крикнути.

На початку дев'ятої години зал знову загримів захопленим виттям і вітальними оплесками на адресу чергового переможця. Дівчина, що стояла поруч з Ніною, штовхнула її ліктем і, шепнувши: «Пора», почала пробиратися до виходу. Ніні дуже хотілося швидше вийти з цього залу, але вона вчепилася в дерев'яну спинку парти, переборола страх, зупинила себе: «Ні-ні… Ще хоч трошки. Зараз вийде Стьопа».

Нарешті розмови й гамір якось відразу вщухли. Зал притих. Два автоматники підвели до рингу Восьмьоркіна і пропустили його під канати. Він був босий, в трусах і смугнастій матроській тільняшці. Навіть кисті рук ніхто не перебинтував морякові. Похмуро глянувши в зал, він з видимим незадоволенням примостився на круглій табуретці в кутку рингу.

Одразу ж за ним на сцену вийшов Ворбс. Його стегна обтягували труси з коричньової шерсті, біла майка з голубим вирізом вигідно вирізняла могутній торс і тугу опуклість вилитих м'язів.

Ворбс, як стомлений славою чемпіон, недбало привітав публіку піднятим над головою шкіряним кулаком. І зал відповів йому тривалими оплесками.

На кріслах заворушилися, глядачі задніх рядів повитягали голови, боячись пропустити хоча б найменшу деталь такої незвичайної зустрічі.

Ворбс з легкістю, незвичайною для його ваги, перестрибнув через канати. Він гойднувся на рингу, розминаючись і перебираючи ногами, як той скакун, що застоявся, почав розтирати підошвами м'яких черевиків кусочки каніфолі, послужливо підсунуті на фанерному листі секундантами.

Восьмьоркін тільки тепер зрозумів, що ждало його.

«Ну, стривай же, плюскливий носяро! — ледве тямуючи закипаючу злобу, думав він. — Потіху для своїх влаштували. Хочете, щоб росіяни кляли, а ці тішилися?.. Не буду одягати рукавиць, а голіруч схопл і задавлю цього гада. Ні, не дадуть, — схаменувся він. — Багато їх. У двадцять рук схоплять. І від бою не відмовишся: боягузом прозвуть, весь флот зганьблю».

Ворбс, розминаючи шкіру нових коричньових рукавиць, з таким гулом луснув кулак об кулак, що хтось із підлабузницькою вискливістю хихикнув і один з гітлерівців серйозним тоном пояснив:

— Віллі чистить пазурці!

Зал підтримав дотепника розкотистим сміхом.

Восьмьоркін ще більше насупився і так зціпив зуби, що вилиці його загострилися. Він був самотній серед розгнузданого табуна катів.

— Хизується, — з ненавистю дивлячись на кокетуючого мускулами Ворбса, бурмотів собі тихо Восьмьоркін. — Старий фокус! Мене не злякаєш.

Коли вийшов на ринг суддя, один з весельчаків, що сиділи в перших рядах, кинув:

— А де ж секунданти росіянина? Куди вони поховалися? Не можна ж конвоїрам… Вони лякають Віллі.

І знову гримнув сміх.

Суддя, побачивши, що жарти повеселілого залу начальством прийняті з добродушною посмішкою, скорчив серйозну міну і спершу по-німецьки, а потім каліченою російською мовою запитав, чи не побажає хто-небудь із кримчан, присутніх у залі, бути секундантом у земляка?

В залі зрозуміли тонку гру судді і, хихикаючи, почали обертатися в бік гостей. Там серед запрошених сиділо двоє бородатих татар і росіянин — начальник поліції. Гості розгублено встали, не знаючи, чи треба виконувати волю хазяїв, чи в знак протесту замахати руками.