Петр Капица – У відкритому морі (страница 30)

Ворбс, видно, відчув, що вираз його обличчя не відповідає вдаваній ролі, що необхідно уникати допитливого погляду росіянина. Він силувано засміявся, по-приятельськи стусонув кулаком Восьмьоркіна в бік і сів рядом з ним на койку.

— Ворбс дуже радий зустріти в Росії боксера з іменем, — сказав він. — На землі так мало справжніх людей. Німецьке командування з повагою ставиться до рішучих людей. Воно розуміє сильну людину і завжди готове дати їй широке поле діяльності.

Росія ніколи не мала хорошого боксу. Ви чули ім'я екс-чемпіона світу Макса Шмеллінга? Він побив у Америці славетного Джо Луїса — «Чорну блискавку».

Я мав нагоду в Берліні виступати проти Макса Шмеллінга. Я вистояв вісім раундів. Бій припинився через перелом сустава пальця у Макса Шмеллінга. Через мене ви можете відчути європейський клас.

Восьмьоркін не все усвідомлював, що казав гестапівець, йому було лише зрозуміло, що Ворбс обіцяє кращі умови одиночного ув'язнення. Хай Восьмьоркін подумає лише про невеличкий спарінг. Зайва пара старих рукавиць знайдеться. Не треба бути упертим. В житті все випадає на долю спритних людей, які вміють вчасно приєднуватися до сильних світу. Якщо Восьмьоркін нудьгує, Ворбс може для розваги повісити в камері тренувальну «грушу». На знак… майбутньої спільної роботи.

Бачачи, що Восьмьоркін уперто мовчить, Ворбс жартома кинув:

— Ви є не дуже достатньо балакучий співбесідник. Ви маєте до мене образу за стару неприємність? Хіба можна боксеру гніватися за таку дурницю? Те непорозуміння будемо вважати, як невеличкий масаж… зміцнення шкіри щік. Ви зможете відплатити мені.

Він порадив Восьмьоркіну гарненько подумати над своїм становищем і, запевнивши, що рукавиці й «груша» найближчим часом будуть у камері, розкланявся і пішов.

«Чого це вони раптом такі «ласкаві»? — нічого не розумів Восьмьоркін. — Приручити хочуть, чи як?.. Хай спробують. Мені одного мало, я їх декілька прикінчу…»

Розділ дев'ятнадцятий

Цілий тиждень Ніна й Ната були в тривозі. Вони не зважувалися залучити собі на підмогу ще кого-небудь із дівчат. Удвох з завмиранням у серці вони проносили повз вартових то ящики із сміттям, то доріжки, в яких були заховані пакети Калузького. Вітя передавав їх щоранку через дірку біля жолоба помийної ями або ж закопував під огорожею.

Ці важкенькі пакети дівчата спершу ховали під сходами, а потім, вибравши зручну хвилину, переносили в свій підвал і тремтячими руками запихали глибоченько в парти.

Вночі дівчата не могли спокійно заснути. Їм увесь час ввижалося, що хтось пронюхав про задуманий вибух, що зараз прийдуть і схоплять їх.

Удосвіта Ніна й Ната вставали з важкою головою і йшли на роботу. Але й там страх не покидав їх: «А що як хтось із дівчат під час прибирання наткнеться на пакети або впустить додолу ящик з акумуляторами і годинниковим механізмом?»

За п'ять діб вони так змарніли, що навіть затуркані посудомийки, сусідки по закутку, почали питати: чи не отруюють вони себе чимось, щоб визволитися з фашистської неволі?

1 ось настав вирішальний день — субота. Зранку було чутно, як у залі стукотіли теслярі, щось будуючи на сцені.

Ніна з Натою після нічного чергування мали право спати до обіду. Вони полягали на тверді матраци, напхані стружками, але очей не зімкнули. Дівчата чекали, поки підуть прибиральниці денної зміни і полягають відпочивати чергові. А ті чогось довго порпалися біля своїх ліжок, щось перетрушували, переносили і брязкотіли квартою біля відра з водою.

Нарешті все затихло. З протилежного кінця підвалу чутно лише було рівномірне дихання заснулих дівчат.

Ната встала перша. Вона навшпиньках пройшлася вздовж постелей, перевіряючи, чи всі дівчата сплять, потім взяла відро з водою, підійшла до виходу, зазирнула на сходи і махнула рукою: можна діяти. На випадок небезпеки вона мала стукнути по відру або впустити його.

Ніна заздалегідь вибрала місце для закладання вибухової речовини. Підвал, у якому вони жили, видно, колись почали обладнувати під газосховище. Під стелею було прорубано широкі продухи, що так і зосталися без фільтрів і вентиляторів. Дівчата, щоб вберегтися від холоду і протягів, забили ці дірки цеглою, рогожами та ганчір'ям. Ніна з Натою ще вчора, немов очищаючи від мотлоху і розширюючи свій закуток, поставили одна на одну дві парти біля середньої продухи. Ця продуха, за їх розрахунком, якраз приводилася під першими рядами стільців у залі, де здебільшого сідало начальство.

«Спокійніше, Ніно, не спіши, — сказала собі дівчина, витягти з-під матраца невеличку скриньку з головним зарядом вибухівки, з годинниковим механізмом і акумуляторами. — Інакше все переплутаєш».

Вона обережно пересунула годинникові стрілки на вісім сорок — час, коли, на її думку, глядачі зберуться в залі. Тоді завела ключем механізм. Невидима пружина й коліщатка тонко заскрипіли, всередині щось шипіло, ніби вже починав горіти порох. «Хоч би не зараз… — холонучи, думала дівчина. — Хоч би не переплутати…»

Зачинивши щільненько дверцята скриньки, дівчина прислухалася, чи йде годинниковий механізм? Розмірене цокання подіяло на неї заспокійливо. Вона неквапливо вилізла на парти і озирнулася: чи не стежить хто-небудь за нею?

Склепіння ховало від неї тих, що спали; тоді вона викинула з продухи цеглу і шматки рогожі. Звільнивши місце для вибухівки, вона зразу ж просигналила Наті, щоб та замкнула двері. Потім підкликала її до себе.

— Швидше подавай пакети!

Задихаючись, Ната почала витягати пакети і подавати їх подрузі. Руки в неї тремтіли, на лобі росою виступили дрібні краплинки поту.

Ніна заклала декілька пакетів углиб, між ними поставила скриньку з годинниковим механізмом і почала заповнювати широченьку дірку спершу вибухівкою, а тоді — ганчір'ям, цеглою й рогожками.

Акуратно виконавши всю роботу, вона спустилася вниз, зусиллям волі примусила себе сісти на край парти і попросила води. Їй хотілося втекти з підвалу.

Трохи заспокоївшись, Ніна звеліла Наті прибрати шматки цегли і сама підмела сміття, що насипалося із продухи.

— Ну, здається, все.

Дівчата відімкнули двері, подихали свіжим повітрям знадвору, потім полягали у своєму закутку. Але спати не могли: лежали з розплющеними очима, дослухаючись до кожного стуку чи шарудіння.

— А коли там щось зіпсоване? Вистрелить завчасно? — шепотіла Мата. — Ми не встигнемо вийти…

— Відпочивай і не вигадуй. До восьми сорока нічого не трапиться, мене інше турбує: ми-то втечемо, а дівчата зостануться?

— Ми їх запискою попередимо. По руках пустимо, а самі вийдемо.

— Теж небезпечно. Завчасно серед дівчат паніка почнеться. Гітлерівці рознюхають. Можуть вечір відмінити.

— То що ж робити?

— Шепнемо одній або двом перед вечерею, щоб потихеньку одна одній передавали, ніби в вісім тридцять наказано зібратися в маленькому флігелі для дуже важливого повідомлення. А там у тьоті Дуні лист залишимо:

«Дівчата-росіянки! Радимо до дев'яти годин не бути у великому будинку. Розбігайтеся, йдіть до лісу і мстіть фашистам. Ваші подруги із Ч. М.» Тьотя Дуня неписьменна. Розумієш? Раніше ніж треба листа не прочитає.

— А якщо нас зловлять?

— Нам і з запискою, і без записки — все одно шибениця…

Перед вечерею в підвал прибув начальник караульної команди, стрілець і якийсь вифранчений офіцер у пенсне. Стрілець зостався біля входу, а офіцери пройшли в глибину приміщення.

— Всім забиратися без речі до північ! — наказав начальник караульної команди.

Ната з Ніною навмисне затрималися, вдаючи, що не можуть знайти хусток, хоча ще від обіду були готові покинути підвал.

Гітлерівці обійшли все приміщення, заглянули в темні закапелки, посвітили між партами, ткнули носи під матраци і почали підганяти тих, що завозилися.

Ніна хотіла вже було пройти в двері, як раптом помітила, що офіцер, ткнувши палицею в одну з продух, запитав щось начальника караульної команди. Дівчина завмерла в чеканні: «Зараз полізуть…» Ні, начальник караулу каже, що він колись перевіряв усі ці дірки. В них, крім мотлоху, нічого нема.

Ніна штовхнула Нату, і вони, пов'язуючи на ходу хустки, поспішили до виходу. Німці йшли слідом за ними. На верхній площадці сходів дівчата стали. Їм хотілося переконатися: чи зовсім підуть гітлерівці з підвалу?

Внизу пролунав скрипучий звук зачиненого засува, клацнув замок.

— Виходять, — шепнула Ната.

Дівчата, не гаючи й хвилини, вийшли надвір. Незабаром повз них пройшли офіцер і начальник караулу. Стрілець лишився вартувати біля дверей підвалу.

— Пронесло, — з полегшенням зітхнула Ніна. — Куди ж ми з тобою подінемося? Темрява настане не раніше як через годину.

Дівчата швиденько попоїли каламутної кукурудзяної бурди на ґаночку біля кухні. Поглянувши, чи не стоять часом вартові біля задньої стіни муру, і переконавшись, що там, як завжди, безлюддя, вони зайшли в комірчину старої шкільної сторожихи.

Старенька, горблячись над ночвами, полоскала в підсиненій воді офіцерську білизну.

— Тьотю Дуню, — так ніби на кривду нарікаючи, заговорила до неї Ніна, — сьогодні нас знову вигнали з підвалу. Увечері до вас дівчата посидіти прийдуть. Тут лист подружка з Німеччини переслала, хай почитають. Багато цікавого. Тільки тихо, щоб німці не почули. А ми з Натою на чергування заступаємо… До ранку не спати.

— Гаразд, дівчатонька, покладіть на поличку — в мене руки мокрі.