Петр Капица – У відкритому морі (страница 17)
А дівчина немов оглухла. Зціпивши зуби, не звертаючи уваги на боцманські крики, вона уперто, з чоловічою твердістю перепилювала кістки, стягувала шкіру, зшивала, її вправні пальці, замазані кров'ю, ні на мить не припиняли роботи.
Очі в дівчини потемніли, через те бліде обличчя з різко окресленим червоним ротом здавалось особливо натхненним. Восьмьоркін дивився на неї з захопленням і, милуючись, думав: «1 є ж на світі отакі дівчата! А ми тільки плаваєм та плаваєм і не знаємо про них нічого. Навіть нашого хрипуна не боїться. Вона кого хочеш до рук прибере». Він не розумів і не помічав, що дівчина могла от-от знепритомніти.
Нарешті Ніна не витримала і сказала:
— Дайте йому передихнути! Не можна ж цілу годину мучити чоловіка.
— Обережніше з ним, — приєднався до прохання доньки і Віктор Михайлович, що подавав інструменти.
А дівчина робила своє далі, незважаючи на поради й прохання. Вона вирішила зробити зразу все потрібне, бо побоювалася, що не витримає ще одного такого напруження. Бували хвилини, коли Катя ладна була сісти отут, на землю, і розридатися. Але дівчина стримувала себе, до болю прикушувала верхню губу і лише рухом голови вказувала на потрібний їй інструмент. Одне промовлене нею слово могло б порушити рівновагу і викликати сльози. Вона більше за інших жаліла замученого катуванням моряка і тільки тому змушена була лишатися глухою до людського страждання.
Останню рану Катя перебинтовувала майже в гарячці. Потім вона випросталася, стягла з рук гумові рукавиці і сказала:
— Спокій… тільки спокій. І пити йому дайте.
Дівчина зробила кілька кроків, похитнулася і впала непритомна.
— Що з нею, га? — перелякався Восьмьоркін, розгублено дивлячись на всіх.
— «Що, що»! — перекривив його Сеня. — Це в тебе бегемотячі нерви, а вона людина. Краще візьми та віднеси на ліжко…
— Ти диви… справді непритомна, — здивувався Восьмьоркін, піднімаючи Катю. — «Така дівчина, а важить, як Сеня», — прикро встановив Степан. Він усіх людей поділяв за ваговими категоріями, як це робилося в боксі.
Більше вільних ліжок не було. Восьмьоркін, тримаючи дівчину на руках, дув їй в обличчя і легенько струшував, намагаючись вивести її з непритомності.
— Затрясе він її! — перелякалася Ніна. — Неси до мене в комірчину. Треба води й нашатирного спирту. Сенечко, допоможи мені. Їй важко дихати.
Але Восьмьоркін не підпускав Чижеєва.
— Відійди, впораємося без тебе.
Сеню ця грубість не образила; він зрозумів, що його друг закоханий.
Два дні після цього Восьмьоркін і Чижеєв схожі були на змучених служителів погано устаткованого госпіталю. Морякам хотілося підмінити дівчат у чорній і важкій роботі, дати їм змогу полежати і відпочити. На свої ж синці, рани та пухлини Восьмьоркін з Чижеєвим не звертали уваги.
Друзі не лише міряли температуру, давали ліки, міняли бинти хворим, але й виконували обов'язки санітарів, прибиральниць, прачок, коків та теслярів. Вони змайстрували нові койки на козлах, набили стружками плащ-палатки, зшиті на зразок матраців, продраїли піском, змили трьома водами і пролопатили палубу — дерев'яну підлогу печери.
Тремихач і Калузький весь цей час були біля корветтен-капітана. Вони його допитували, вносили корективи на карті і, задаючи на одну тему ледве не по сотні запитань, «виводили середню» — записували по можливості звірені відомості та писали доповідну в штаб.
Катю непокоїли результати її першої серйозної операції. Вона відпочивала не роздягаючись або годинами просиджувала біля постелі мічмана, ловлячи зникаючий пульс.
Пізно ввечері почувся тривожний дзвінок: це був знак, що з суші хтось пробрався в підземне русло річки.
Тремихач з Восьмьоркіним, прихопивши автомати, поквапилися до проходу.
Решта напружено прислухалася: чи не буде крику та пострілів. Але з проходу ніяких звуків не було чутно.
Незабаром почулися кроки, і всі побачили Вітю з Тремихачем і Восьмьоркіним.
Веснянкувате обличчя розвідника від збудження було плямисте, шапчина з'їхала на потилицю. Він розрядив пістолет, виклав патрони на стіл і присів біля пічки роззуватися.
— За мною з собаками гналися, — розповідав Вітя. — Тільки я захотів звернути з стежки, а мені: «Хальт!» Я в кущі та вниз. Чую: каміння покотилося і дві вівчарки загавкали. Мерщій до річки, а вона висохла, тільки струмок зостався. Я прямо в чоботях по воді біжу. Коли бачу, собака слід нюхає. Я присів за камінь і — раз! — у неї з пістолета… Вона як скочить, та як завиє, завиє… Мене аж у піт кинуло. Чую, кулі коло мене засвистіли… Я ще раз в собаку вистрелив і за течією бігом за скелю. Тоді роззувся у воді, видряпався на камінь. Дивлюсь — фашисти з другою собакою біжать вліво від мене. Я вправо — стриб, а там колючки. Майже цілу дорогу біг. Дуже втомився.
— Я ж тобі казав отруйного ганчір'я взяти, — докірливо сказав Калузький. — Ой неслухняний ти, Вітю!
— Я взяв, чесне піонерське, але згубив, мабуть.
— Якщо згубив під час втечі, то воно тебе і врятувало. Досить собаці хоч раз ткнутися носом у це ганчір'я, як вона надовго втрачає нюх. Про всяк випадок доведеться обробити підступи до печери і кам'яні брили зсунути. Ти міг накликати собак, про це треба завжди пам'ятати.
— Я й так двічі роззувався, з каменя на камінь стрибав і дорогу міняв, — ображено сказав Вітя. — Їх же не тисяча було, а тільки дві.
— Байдуже. Зайва обережність ніколи не зашкодить. Ти звідки входив?
— Від білого каменя.
Калузький із заклопотаним виглядом взяв із цинкового патронного ящика ганчір'я, банки з порошком, почепив на себе автомат і поквапливо пішов. Вітя надувся.
— Завжди мене за маленького маєте.
— Мовчи, — перебив його Тремихач. — З ким бачився в посьолку?
— Тільки з своїми хлоп'ятами говорив, а до Катаних дівчат не заходив. У них есесівці живуть. Коли пропав зондерфюрер, у гітлерівців тривога була: машини з собаками і поліцаями приїхали. На вулицю всім заборонили виходити і обшуки робили по хатах. Минькового батька арештували і всіх рибалок посадили на арештантську баржу. Кажуть, якийсь «Чеем» з'явився.
— Що за «Чеем»?
— Не знаю, назва, певне, така. Хлопці чули, як фашисти про нього пошепки говорять. Ніби це якийсь особливий партизанський загін невидимок.
— Про нас, мабуть, вигадують, — догадався Чижеєв, — це я в садочку в Каті на шофера зондерфюрерового папірець з іноземним написом пришпилив: «Made in Ч. M.». Зроблено, мовляв, чорноморцями, щоб з іншими не переплутали. «Че-ем» — не слово, а дві букви…
— Годі дурниці верзти! — сказав незадоволений Тремихач. — Кров'ю не граються. Ми тут не для розваг. Полоненого гітлерівця треба скоріше доставити в лісовий штаб. Ми з нього витягли все, що треба було, тепер він зайвий рот і клопіт. А їм може знадобитися. До того ж провізіонка порожня і донесення готове. Згодні зі мною піти?
— Згодні, тільки не по консерви. Нащо таку дорогу нести? Ми їх десь ближче роздобудемо.
В дорогу вирішили вийти перед світанням, тобто в такий час, коли солдатів найбільше клонить на сон.
В похід зібралися Тремихач і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вітю поки що не будили.
Дівчата, помітивши, що чоловіки десь вирушають, одразу ж встали.
— Куди це ви?
Їм пояснили.
— Неправильне рішення, — запротестувала Ніна. — Хто буде охороняти печеру, якщо всі чоловіки підуть? Хай зостаються батько з Вітею, а я буду за провідника.
— Нам чоловічі руки потрібні, — сказав Тремихач. — Скрізь посилені патрулі й секрети. Ми полоненого ведемо. Це не дівчача справа.
— Як собі хочете, але печеру з хворими так залишати не можна, — заявила Катя.
— Що мені з ними робити? — розгублено звернувся Тремихач до моряків.
— Ми з Восьмьоркіним самі гітлерівця дотягнемо. Дайте нам Вітю, — сказав Чижеєв.
Ніна, сподіваючись, що Сеня підтримає її, насупилася.
— Сеню, я дуже прошу… в мене передчуття.
— В передчуття не вірю. Сьогодні — чисто чоловіче діло.
В дорогу друзі збирались особливо: начистили автомати, заново набили диски, перевірили гранати, відточили ножі, підігнали ремені похідних мішків та запаслися мотузками. Калузький видав кожному по пучку ганчір'я, щедро пересипаного якимось порошком із гострим запахом, і сказав:
— Акуратніше натирайте підошви чобіт ганчірками і кидайте їх в різні боки, маючи на увазі не одну, а кілька собак. Не забудьте зробити це, і повертаючись назад.
— Єсть не забути!
Друзі розбудили Вітю, поснідали і витягли з комірчини сонного корветтен-капітана.
Штейнгардт, побачивши, що він знову попав у руки Восьмьоркіна, конвульсивно ковтнув повітря.
— Ви єсть проти слова начальника. Він давав мене гарантія на життя.
— Гаразд, поживеш іще, — сказав Восьмьоркін, міцно скручуючи йому руки за спину. — Але якщо дзявкнеш по дорозі, не подивлюся і на слово… Зразу готуйся кінці віддати. Ясно?
— Н-найн. Не розумію, що єсть кінці… Прошу перекладач.
— Вас ведуть до штабу, хоча слід би було відправити на шибеницю, — глузливо пояснив йому Калузький. — Конвоїри попереджають: за найменшу спробу втекти, подати голос, покликати кого-небудь — ризикуєте життям.
Міцно зв'язавши Штейнгардта і закутавши його в маскувальну плащ-палатку, друзі пішли прощатися з хворими.