Петр Капица – У відкритому морі (страница 16)
Чижеєв розвернувся вліво і перевів ричажок телеграфу на «повний вперед». Катер здригнувся, набираючи швидкість, трохи піднявся на редан і, розкидаючи воду, помчав у безмежний простір.
Здригаючись усім корпусом, здіймаючи рій бризок, катер мчав, немов заворожений птах, який, широко розпластавши охоплені сріблястим полум'ям крила, не міг відірватися від хвилі, не міг злетіти.
Це живе дрижання судна, звихрений вітер і холодні бризки вивели мічмана з забуття. Він захотів підвестися, але не зміг і почав шукати під рукою опори. Восьмьоркін, збагнувши бажання знесиленого мічмана, швидко скрутив свій водонепроникний плащ і підклав його під спину Кльоцкові так, що старий опинився в напівсидячій позі.
Мічманові здалося, що катер, подзвонюючи, летить між зорями й водою у зеленій млі. Надокучливий ниючий біль у грудях і в покалічених руках пройшов, настав блаженний спокій. «Кінець усьому», йому захотілося востаннє надихатися морем, усім своїм єством відчути його бадьорливу свіжість. Він розкрив рот, намагаючись побільше ковтнути повітря, і… поперхнувся вітром. Сильний вітер забив подих, заповнив і, здалося, розірвав легені. Старий схопився забинтованою рукою за груди.
Помітивши щось недобре, Восьмьоркін кинувся до рубки і закричав Сені:
— Збавляй ходу!.. Мічман вмирає!
Катя при світлі кишенькового ліхтарика привела до пам'яті мічмана, закутала тепліше і ще зручніше підмостила опору для спини.
Палуба вже не вібрувала, катер спокійно й легко розсікав воду, залишаючи за собою мерехтливий слід.
Восьмьоркіна тішив щасливий вираз на обличчі боцмана. Степан разів кілька крадькома наводив на нього приглушене світло ліхтарика і в думці собі говорив: «Оживає… Нібито веселішає. Може, спирту йому дати?» Він про всяк випадок прихопив із собою невеличку пляшечку медичного спирту.
— Савелію Тихоновичу, — боязко поглядаючи на Катю, шепнув Восьмьоркін на вухо хворому. — Може, щоб тепліше… Є спиртик медичний.
А хто із старих боцманів коли-небудь відмовлявся в нічному поході від добрячого ковтка міцного чаю або спирту? Кльоцко на знак згоди кивнув головою.
Восьмьоркін зубами витяг затичку з пляшечки, потім, немов закутуючи хворого, закрив його від Каті і впхнув з рукава під боцманські вуса скляне горло. Кльоцко ковтнув разів зо два. Спирт був нерозведений, старому перехопило подих. Він розтулив рот і замахав руками.
Побачивши, що мічманові знову погано, дівчина схопилась, але боцман жестом зупинив її.
Море було напрочуд спокійне й чисте. Якісь променисті струмочки пробігали по його глибині, освітлюючи сріблистозеленастим світлом темпу безодню. Восьмьоркін глянув на горизонт, і йому раптом здалося, що прямо на катер мчать три торпеди. Він ясно бачив вогняноголубі смуги, що мчали напереріз курсу. Степан тільки збирався було крикнути про небезпеку, як помітив сплеск, потім вигин однієї із смуг і зрозумів, що це наближається табунець мирних дельфінів.
— Товаришу мічман, до нас пришвартовується три дельфіни. Що воно за знак?
— До щастя, — відповів Кльоцко зміцнілим голосом. — Коли дельфін з вогником іде, значить, можна розгулятися… Попереду чисто — ні рифів, ні мін, ні підводних човнів…
Дельфіни, швидко тягнучи за собою фосфоресціюючі шлейфи, разів зо три промчали під кілем катера, пройшли, поблискуючи черевами, вздовж борту, шубовснули, розігравшись, попереду і так само раптово, як з'явилися, щезли. На морі немов аж темніше стало.
— А це вже недобре віщує, — пробурмотів Кльоцко, стривожено оглядаючись на всі боки.
Восьмьоркін підійшов до Чижеєва і весело сказав:
— Може, завернемо? Дідуган так ніби оживає, он уже до дельфінів прискіпується. Я йому спирту дав.
— Ти з глузду з'їхав! — зашипів на нього Сеня. — Доконати хочеш? Він ледве дише. Ти й сам — ото ніби…
— Атож!.. докінчив.
— Шкода, що боцман хворий, він би тебе докінчив! — розсердився Чижеєв. — Говорити з тобою противно.
Різко перевівши руль, він наддав швидкості.
— Ну й не треба, — відповів Восьмьоркін. — Я краще з Катею поговорю.
Але дівчина була небалакуча. Її закачувало навіть на легкій хвилі. А тепер, коли катер, кренячись, почав описувати дугу, Катя ледве переборювала нестерпну нудоту.
Степана образила її мовчанка. Важко зітхнувши, він сів самотньо біля зрізу[15] і засвистів.
Перед світанком темрява ще більше згустилася над морем. У небі зникли останні зорі. Подув вологий вітер, стало холодно. Кльоцко неспокійно завовтузився і раптом закричав:
— Восьмьоркін! Як вахту несеш! — У голосі його відчувалась тривога. — Бачив за кормою невідомий вогонь?
— Наче вогню й не було. Привиділося, певно, від бризків таке буває.
— Я тобі покажу — бризки! Дивись краще!
Восьмьоркін, напружуючи зір, почав вдивлятися в темряву. За кормою він нічого підозрілого не помітив, зате вдалині, справа по носу, побачив два білих буруни. В цей час і зліва за кормою, немов від ракети, освітився шматок неба: десь дуже далеко заблимала зелена цятка.
«Попалися, — подумав Восьмьоркін. — Катер в стрій чужих кораблів влетів».
— Ну що? — обізвався до нього боцман.
— Бачу торпедні катери справа по носу. За кормою невідомі кораблі вимагають розпізнавальні.
— От тобі й привиділося! — глумливо сказав Кльоцко. — Все на світі проморгаєте без мене. Допоможи пройти до рубки.
Восьмьоркін, картаючи себе страшенно, підхопив старого попід пахви, майже на вису переніс його до рубки і посадив поряд із Сенею.
— Давай хід! Тікати треба! — закричав він.
— Та стривай ти! Не кричи на вухо! — з досадою перепинив його Кльоцко. — Далеко втечеш тепер, коли попереду і з корми торпедні катери йдуть. Глянь: чи й тепер вони вимагають розпізнавальні?
Восьмьоркін подивився в бінокль.
— Вимагають.
— Що за сигнал?
— Так ніби наш «како».
— Придивися краще.
Кльоцко підвівся і сам оглянув горизонт. Тепер він виразно бачив далекі буруни справа і настійливе миготіння зліва. Кораблі помітно наближалися, вони наздоганяли катер. «У нас навіть поганенької гарматки нема, — стурбовано думав мічман. — Кулеметик поставили… Що ним зробиш?»
Миготіння обірвалося.
— Ану засвіти ліхтарик на зелений і просигналь вправо таке саме «како»! — наказав Кльоцко.
Восьмьоркін блискавично ввімкнув сигнальний ліхтар і заблимав у правий бік.
Якусь мить всі напружено вдивлялися в пітьму. «Буде відповідь чи ні? Хоч би Восьмьоркін нічого не наплутав», непокоїла Чижеєва і Кльоцка одна думка. Але Восьмьоркін уже роздивився в бінокль ледве помітне блимання у відповідь.
— Відповідають!.. Ніби «вєді» наше пишуть.
— Правильно! Зараз же відрапортуй такий самий сигнал наліво.
— Єсть сигналити вліво!
Восьмьоркін повернув ліхтар, прикрив його своїм тілом і тричі відкладав потрібну відповідь.
Його, мабуть, не зрозуміли. Невідомий сигнальник знову посипав навздогін настирливе неруське «како».
— От диявол! Відчуває, видно. Відклацай ще разок, тільки чіткіше!
Восьмьоркін просигналив ще раз чіткіше. І це, видно, заспокоїло тих, що наздоганяли. Вони вже більше не питали пароль, ішли деякий час тим самим курсом, а тоді поволі почали повертати правіше і зникли в темряві.
— Відчепилися, — з полегшенням зітхнув Кльоцко. — Ні, братки, видно, мені ще рано вмирати, пропадете ви без мене. Повертайте додому. Повний уперед!
Розділ десятий
Печера перетворилася в лазарет.
У найважчому стані був боцман Кльоцко. Катю збивали з пантелику різкі зміни: то мічман ходив, енергійно командував, то раптом майже втрачав свідомість і був при смерті.
Дублений сонцем і вітром, жилавий моряк не хотів здаватися без боротьби, Якась незнана сила допомагала змученому дідуганові переборювати страждання, підтримувала волю до життя, змушувала битися натруджене серце. Ноги його спухли, грудна клітка була вся в чорних синцях і ранах. Одне ребро було переламане, а два пальці на лівій руці — зовсім розчавлені. Їх треба було негайно ампутувати.
Каті бракувало хірургічних інструментів. Вона прокип'ятила все металеве, що могло різати, пиляти, зщеплювати, і взялася з Віктором Михайловичем готувати бинти й тампони. Температура в мічмана піднялася. Він ще перед операцією, коли тільки відмочували і віддирали пов'язки від ран, грізно водив запаленими очима, скреготів зубами і, ревучи від болю, чихвостив недотепних медиків як тільки міг. А тепер треба було різати живу зболілу тканину і пиляти кістки без наркозу. Це лякало Катю.
Дівчина, проте, пересилила себе, взяла в руки скальпель. Зважившись, вона вирішила діяти сміливо, не звертаючи уваги на кров, крики та лайку. Їй дуже хотілося врятувати моряка, а для цього треба було на деякий час стати глухою до людського страждання. Вона не боялася, що дорогим їй людям вона може здатися жорстокою. Дівчина виключилася від себе, від своїх нервів, від усього, що пом'якшує серце і заважає хірургові у роботі.
Катя звеліла Восьмьоркіну і Чижеєву міцніше тримати мічмана, а сама зі спокійною впевненістю зробила відповідні надрізи на пальцях, оголила розтрощені кістки і почала видаляти їх.
Мічман заскреготав зубами від болю. Він намагався вирватися і при цьому несамовито осипав лайкою усіх надводних і підводних богів.