Петр Капица – У відкритому морі (страница 12)

Коли моторист зійшов з катера, Ніна не впізнала свого барвистого халатика: азартний дослідник так засмальцював гарненький ситець, що халат не оглядаючись можна було віддати на ганчір'я для обтирання паровозів.

Чижеєву захотілося самому запустити двигун «Дельфіна» і пройтися на катері в море, але його запал охолов від математичних обчислень бороданя Калузького: пального лишалося тільки на сім годин плавання, його не можна було витрачати на легковажну прогулянку.

— Де ж дістати пального?

— Для цього, — сказав Калузький, — треба пограбувати аптечний склад і авіаційну маслобензозаправку.

Калузький напевно перебільшив кількість необхідних елементів, щоб відбити у моториста бажання без потреби витрачати пальне.

— Для такого катера ми з Восьмьоркіним любісіньку аптеку розгромимо. Якщо треба, дві бензозаправки дістанемо, — запевняв Чижеєв,

Але навіть найщедріші обіцянки не могли б задобрити ощадливого інженера. Пального він так і не дав.

Щоб підбадьорити засмучених скупістю Калузького друзів, Тремихач вирішив показати їм печерний хід на сушу.

Побачивши перед тунелем розбиту вдрізки міцну скелю, Чижеєв здивувався:

— Як це ви вдвох пробили таку стіну?

— За нас амонал і математика Миколи Дементійовича працювали, — відповів посміхаючись Тремихач. — Калузький так наловчився діяти, що в нього амонал струже каміння, як рубанок. І головне, без гуркоту, майже пошепки. Круглий стіл, який красується посередині жилої площадки, — це теж справа рук Миколи Дементійовича.

Біля виходу з підземелля Калузький показав морякам невеличкі дірочки, зроблені буравом між шарами вапнякових порід.

— Тут у разі небезпеки в нас станеться завал. У ці шістдесят три отвори буде закладено невеликі заряди вибухівки, з'єднані однією ниткою. Уламки породи сповзуть униз і закриють тунель.

— Тут у нас лежать заряди, — вказав він на цигаркоподібні довгі трубочки, складені в ніші. — Якщо всю цю вибухівку скласти в одне місце, вийде шашка завбільшки з Восьмьоркінів кулак. Вибух за одну десятитисячну частку секунди перетворить таку шашку в тисячу літрів що-найлютішого газу. Удар миттьово розширених газів може рознести на порошок величезну скелю. Але ж ви знаєте, що паровий молот, який сплющує в млинець стальну болванку, в руках досвідченого майстра акуратнісінько розколює горіх. Шкаралупа тріскається, а ядро лишається цілим. Паровим молотом можна закрити і кришку кишенькового годинника, не роздавивши скельця, є такі фокусники. Досвідчений підривник може зірвати піч у тій кімнаті, де ви будете спокійно пити чай. Для цього він, звичайно, встановить міцність цегли, зробить досить складні математичні обчислення і вкладе не один заряд, а десятків зо два невеличких зарядиків. Кожен окремий заряд не зробить шкоди печі, він навіть не розколе цеглини, а всі вони, підірвані водночас, трусонуть так, що розсиплеться глина, що скріплює цеглу, і піч, немов чхнувши, розвалиться.

Друзі вийшли на поверхню землі і опинилися в загородженому камінням рівчаку, на схилах якого росли кущі «держи-дерева», шипшини та дикого винограду. Далі виглядали невисокі сосни з пишною хвоєю.

— Ого! Здорово замаскувалися! — вигукнув, оглядаючи місцевість, Чижеєв. — Гітлерівці не скоро знайдуть прохід.

Другого дня Восьмьоркін з Тремихачем ловили рибу із шлюпки біля виходу з печери. Ніна варила обід. А Калузький з Чижеєвим заготували сорок літрів пальної суміші і залили її в баки «Дельфіна».

Після обіду Микола Дементійович, засвітивши «летючу мишу», сів за свій стіл робити якісь записи. Восьмьоркін з Тремихачем лягли спочити. Чижеєв з Ніною могли побути вдвох наодинці. Вони пробралися на спостережний майданчик.

Тісно пригорнувшись одне до одного, моряк і дівчина, мов зачаровані, дивилися на золотисті тіні, які то спалахували, то згасали на заході. Там небо обтяглося перистими хмарами і бузковим маревом. Потім зразу щезли всі багряні відблиски, і море стало темним. Від цього й вітер немов ущух, і чайки кудись зникли. Тільки десь збоку морський прибій перекочував гальку, немов свинцевий дріб. Але цей неугавний шурхіт моря до того був звичний, що він наче й не порушував тиші.

Раптом щось чорне і велике виринуло з глибини за якусь сотню метрів від печери і з легеньким сплеском зникло. А через секунду-дві на гладенькій поверхні моря немов показався край чорного колеса з лопатями, прокотився під водою і сховався. Потім знову появилося троє таких коліс. За ними ще й ще… Здавалося, що під водою запрацювали якісь дивовижні млини.

— Дельфіни на полювання вийшли, — сказала Ніна. — Вони іноді в нашу печерну річку заскакують рибою поласувати. Ми за весь час штук двадцять забили.

— Шкода їх убивати, — сказав Сеня. — Веселі тварини. Інший раз у морі нікого не зустрінеш, тільки дельфіни і потішать. Люблю дивитися, як вони по-молодецькому мчать і перекидаються прямо під форштевнем.

Пізнього вечора у печері пролунав дзвінок.

— Вітя прийшов, — сказав Микола Дементійович і, захопивши автомат, пішов до виходу.

Незабаром він вернувся з запорошеним і стомленим хлопчаком, який приніс листа від Каті.

Тремихач мовчки прочитав цього листа перед ліхтарем і, тамуючи хвилювання, спробував згорнути шість тоненьких аркушиків так само, як вони були складені до цього, але не зміг: пальці стали ніби чужі. Лист був такий, що міг обурити і сповнити гіркотою кожне російське серце. Боячись, щоб зміст цього листа не наштовхнув моряків на необдумані вчинки, Віктор Михайлович спробував переказати його своїми словами. Але цим тільки викликав недовіру до себе.

Саме лиш усвідомлення того, що мічман із салаженям живі, що їх чекає страшна смерть у муках, так схвилювало Восьмьоркіна з Чижеєвим, що вони відмовилися вечеряти і не могли говорити ні про що інше, а тільки про врятування товаришів. Гадаючи, що Тремихач приховав найважливіше, вони уперто вимагали:

— Дайте в провідники Вітю. Ми самі умовимо партизанів напасти на селище. Байдики бити отут нам ні до чого.

Довелося лист прочитати вголос, і не самому Тремихачу, а передати його Чижеєву. При цьому Восьмьоркін примостився за спиною друга і уважно стежив, щоб Сеня жодного слова не пропустив.

Лист починався з прохання, видно, вкрай зневіреної дівчини:

«Дорогий Вікторе Михайловичу! Заберіть мене. Не можу я більше! Нема сил, я збожеволію без вас. Ніколи ще мені не було так до болю трудно.

Клятий Штейнгардт не дає спокою. Я, здається, писала вам, що, на лихо собі, привернула його увагу. Коли б ви знали цю підозріливу жабу з обрюзглою пикою і сітяними банькатими очима! До чого принизливо й важко говорити з ним і вдавати, що він не викликає в тебе огиди, та де там — прямо нудоти! Але я змушена грати, інакше — провал.

Користуючись тим, що він тут і старший морський начальник, і комендант, і зондерфюрер, Штейнгардт робить з людьми все, що йому заманеться. Хоча я дитячий лікар, він перевів мене в санітарні наглядачі на пристань і оголосив своєю особистою перекладачкою. Робити мені буквально нічого. Єдиний і найогидніший мій обов'язок — стирчати в нього перед очима. Він навіть до мене додому може зайти в будь-який час і цинічно пояснити свій прихід бажанням вивчати російську мову.

Я терплю його залицяння, брешу йому, як умію, але це не може тривати далі. Він уже косо і з підозрою поглядає на мене, докоряє за нещирість і, щоб зламати в мені дух опору, тягне на допити як свою перекладачку, хоча й без мене розуміє по-російськи. Він уміє вимотувати душу.

Кілька днів тому сторожовими катерами були захоплені в морі мічман і молодий матрос. Їх зняли з парусного баркаса і привезли до нас непритомних.

Моряків допитував сам Штейнгардт. І я переживала муку, не меншу, ніж вони. Мені спочатку запропонували сказати літньому мічманові:

«Якщо ви точно покажете на карті, де базуються червоноармійські кораблі, і поясните, з якою метою виходили в море, з ким вели бій і як опинилися на баркасі, то врятуєте себе і вашого підлеглого. В противному разі — будете розстріляні як шпіони».

Моряк зміряв мене презирливим поглядом і з величезною гідністю промовив: «Шпіонів ловлять передягнутими, а ми й сьогодні стоїмо перед вами в військово-морській формі. Нас можуть судити лише як полонених. Скажіть цій жабі в окулярах, що я обрав розстріл». «Це ваше останнє слово?» запитала я на вимогу Штейнгардта. Я дуже непокоїлася, що моряк зараз завагається, що він захоче жити і чим-небудь викаже свою слабкість Але він був твердий і навіть запідозрив мене, що я неточно передала його слова:

«А ти що ж, по-російськи перестала розуміти? Передай своїм гадам, що мічман Савелій Кльоцко ніколи перед ворогом прапора не спускав і розстрілу не боїться. Точно передай. Не вигадуй фіглів-міглів».

Старого зразу ж вивели, а молоденькому пораненому матросикові сказали сісти. Але він, хитаючись від нездужання, відповів:

«Нічого мене запрошувати сідати. Можете вивести і поставити поряд з мічманом. — І потім повернувся до мене — Слухай-но ти, шоколаднице! Просемафор фрицам, що матрос Костянтин Чупчуренко бажає поділити долю свого товариша. Ясно? Зрадника з мене не зроблять».

Матроса довго умовляли, йому спершу обіцяли негайну лікарську допомогу, а після вилікування — повну волю. Потім спокушали грішми і нарешті почали погрожувати катуванням і повішенням. Але побачивши, що він навіть губу закусив, щоб не проронити зайвого слова, зірвали бинти і почали шмагати нагайкою по ранах так, що кров бризкала на всі боки. А він мовчав, поки не впав непритомний.