Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 80)
Загалом кажучи, Сергій Павлович Корольов має до створення отієї першої радянської ракети Р-1, про яку так красиво брешуть автори російської Вікіпедії, такий само стосунок, як алкоголік з освітою 3 класи сержант Михайло Калашников до автомату імені свого імені.
За Калашникова насправді працював Гуго Шмайсер зі своїми людьми, так само, як за Корольова – блискучий Греттруп. Щоправда, на відміну від Калашникова, Корольов мав великі організаторські здібності (основний його талант) та був здатен вчитися у тих таки німців.
«Саме «радянські» німці під керівництвом Г. Греттрупа, випереджаючи «американських» німців, у проєктах «своїх» ракет дали світу технічні рішення, нині хрестоматійні для усіх ракетників світу – головні частини, що відділяються, несучі баки, проміжні днища, гарячий наддув паливних баків, пласкі форсункові головки двигунів, управління вектором тяги за допомогою двигунів тощо. Маючи в своєму складі плеяду вчених зі світовим ім’ям, першочергово таких, як Хох (корифей у системах управління, помер в СРСР за загадкових обставин – «від апендициту»), Магнус (фахівець з гіроскопів), Умпфенбах, Альбрінг (учень самого Л. Прандтля!), Мюллер, Рудольф, не дивно, що саме вони вигравали усі конкурси уряду зі створення ракетного щита СРСР.
Ними було виконано проєкти балістичних ракет з дальністю польоту 600, 800, 2 500 і 3 000 км, на міжконтинентальну дальність (аналог Р-7), запропонована аеродинамічна схема для польотів космонавтів на Місяць (згодом використана у проєкті Н-1). Конічні відсіки – фірмовий знак німецьких.. і радянських ракетників до початку 60-х років» [191]. Коли в 1967 році вперше по телебаченню показали ракетоносій «Восток 8К72К», на якому запустили корабель «Восток-1» з Гагаріним, Гельмут Греттруп, як згадувала його дружина, мовчки плакав.
Він упізнав цю ракету. Ракету, «батьком» якої досі вважається Корольов… Усе, що створено у ракетній техніці на початок 60-х років – це спадок гітлерівських інженерів, а потім і їхньої роботи в СРСР, яка спиралася і на напрацювання радянських спеціалістів. Решта була лише подальшим розвитком без нових принципових розробок. Це і космічної галузі стосується, і бойових міжконтинентальних балістичних ракет, і ракет середнього радіусу. А от щодо їхньої начинки… 4 жовтня 1957 року подав сигнал перший в історії людства штучний супутник землі. Людство було в захваті.
Але була невеличка частина людства, яка переживала зовсім інші емоції. Вони бачили і чули над своєю головою не примітивний шматок металу, а ядерну боєголовку. Саме в цьому й був справжній сенс запуску супутника – показати передусім американцям, що океан їх відтепер не врятує. Назва радянського чуда техніки в газетах та кінохроніці, що їх випускали в маси – «Супутник-1». А кодова – ПС-1. І розшифровується ця абревіатура російською «Простейший спутник первый». Це недаремно.
Радянський супутник таки став першим у світі. Американці запустили свій менш ніж через три місяці, але все одно президента Ейзенхауера політики та журналісти піддали жорсткій критиці за те, шо той не випередив СРСР. А міг би? Міг. Радянський «простейший» мав примітивну конструкцію. Це була куля діаметром 58 сантиметрів і вагою 86,3 кілограмів. Всередині – передавач, вентилятор для його охолодження і 50 кілограмів електричних акумуляторів. Здійснивши 1440 обертів навколо Землі, він упав рівно через три місяці після запуску. Справді, це був величезний крок в історії світової космонавтики. Але практичної користі ПС-1 майже не мав, окрім як для радянської пропаганди.
Недаремно його приурочили до початку міжнародного конгресу з астронавтики у Барселоні, де академік Сєдов і зробив сенсаційну заяву. Увесь світ бачив титанічний успіх СРСР. Але світ не знав, що цей проєкт був дуже «сирим» і уже під час запуску двічі був на грані катастрофи через технічні неполадки.
1 лютого 1958 року ракета-носій «Юпітер-С RS-29» успішно вивела на орбіту перший американський супутник «Експлорер-1». Його маса була удесятеро меншою за масу радянського супутника, але за ваги лише 8,3 кілограми він містив у собі чимало наукової апаратури: лічильник Гейгера, датчик метеорних часток, передавач тощо. На відміну від радянського, американський супутник крім звичайних нікель-кадмієвих акумуляторів, мав сонячні батареї, що дозволяло отримувати постійне підживлення, тому «Експлорер» протримався на орбіті понад дванадцять років. На відміну від радянського «простейшего», американський супутник отримав відомості, які дали серйозний поштовх науці, зокрема – відкриттю поясів радіації навколо Землі (пояси ван Аллена) та вивченню «сонячного вітру».
Більше того – «Експлорер» був готовий до запуску ще влітку 1957 року, але дата відсувалася через відомчу конкуренцію – військові хотіли спершу запустити свій супутник «АвангардTV3» і «добро» Вернер фон Браун отримав лише після провалу запуску цього супутника 6 грудня 1957 року.
А ще СРСР допомогла… американська відкритість і демократія. В США ніхто не приховував дату пуску «АвангардуTV3», тому в СРСР, знаючи про неї, постаралися «запуститися» першими, нехай і з величезним ризиком невдачі.
Зараз росіяни навіть не приховують, навіщо насправді запускався радянський супутник, і що «…він мав навіть не стільки наукове, скільки політичне значення. Саме після 4 жовтня стало зрозуміло, що ядерні удари за допомогою ракетної техніки можуть бути завдані по будь-якій точці земної кулі.
Кількісна перевага американців в царині ядерного озброєння вже не грала вирішальної ролі. І ця обставина змінила всю систему міжнародних стосунків» [192].
Це правда. Але далеко не вся. Навіть про свої реальні здобутки у ракетному озброєнні Кремль брехав і блефував, що ледь не призвело до ядерної катастрофи, про що йтиметься трохи згодом. Усіх цих речей американські обивателі не знали і не здогадувалися, наскільки США були попереду СРСР у «космічній гонці»; наскільки досконалішими були американські технології. Ба більше – у Білому домі теж про це не знали.
Бо в СРСР було все засекречено і тому радянське керівництво могло гратися з інформацією. Звісно, ніхто не розповідав, що перший супутник Землі мало не гепнувся на землю на 16 секунді польоту; що ракетоносій взагалі міг не злетіти. Американці заздалегідь анонсували свої плани: тоді й тоді ми плануємо супутник запустити, а тоді й тоді – космонавта. СРСР спочатку робив таємний пуск, і оголошував про нього лише тоді, коли він був вдалим.
Показати, як «мухлювали» комуністи у «космічній гонитві»? Тут історія з Юрієм Гагаріним стане у нагоді. У програмі пілотованих космічних польотів, як це не дивно звучить, СРСР наприкінці 50-х років уже безнадійно відставав. Почнемо з того, що постанова № 22-10 ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР про підготовку першого польоту на кораблі «Восток-1» і набір загону космонавтів для цього вийшла 5 січня 1959 року. Американська програма «Меркурій» вийшла на фінальний етап у листопаді 1958 року, тоді ж було розпочато відбір астронавтів. Про те, що США планують здійснити перший космічний політ у квітні 1961 знав увесь світ. В СРСР поспішали. Потрібно було будь-що і тут встигнути першими. СРСР мав перевагу: таємність.
Американці не мали права на помилку – невдалий запуск корабля з астронавтом на борту став би серйозним ударом по престижу. Тому і ракету-носій, і корабель, готували якнайретельніше, а в астронавти відбирали лише досвідчених пілотів-випробувачів. Першим американським астронавтом став 37-річний капітан третього рангу Алан Шепард. Він мав 14-річний досвід пілота, в тому числі 10 років як випробувача.
В
СРСР зробили ставку на споконвічні «ціль виправдовує мету» та на знамените російське «авось». Головне – показати всьому світові першість, а за рахунок чого – справа навіть не другорядна. Якщо під час таємного запуску загине Гагарін – катастрофу засекретять і світ про неї не дізнається. Наступним за пустять Германа Тітова. Загине він – полетить Григорій Нелюбов. Щойно його політ виявиться вдалим – про першого ту світі космонавта Нелюбова тріумфально повідомлять увесь світ. А про Гагаріна та Тітова світ не дізнається, і навіть їхні родичі житимуть під суворою підпискою не згадувати про них перед сторонніми.
Ви знаєте, чому на відміну від заслужених і досвідчених американських пілотів, до загону радянських космонавтів набирали молоденьких лейтенантиків? Не замислювалися, чому до космонавтів потрапив 25-річний старший лейтенант Юрій Гагарін, який служив льотчиком-винищувачем лише 2 роки, мав кваліфікацію «військовий льотчик третього класу» та нальоту аж 256 годин, включно з 42 годинами в аероклубі ДОССАФ?
Герман Титов мав на момент потрапляння до загону космонавтів 24 роки і теж у стройовому полку прослужив трохи більше ніж 2 роки. І теж старший лейтенант з мізерним нальотом.