Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 71)

Трохи детальніше про таємну радянську ієрархію. Під час війни значення Політбюро ЦК ВКП(б) як верховного органу партійної і державної влади знизилося фактично до нуля. Членом Політбюро бути – це престижно. Це означало, що чиновник входив до найближчого оточення Сталіна. Але рішення приймалися не на засіданнях Політбюро, яке збиралося вряди-годи, а значно вужчим колом особливо довірених осіб. За пропозицією Сталіна, 3 жовтня 1946 року було прийнято наступне рішення Політбюро: «1. Доручити Комісії із зовнішніх справ при Політбюро (шістці) займатися надалі поряд з питаннями зовнішньополітичного характеру також питаннями внутрішнього будівництва та внутрішньої політики. 2. Поповнити склад шістки головою Держплану СРСР тов. Вознесенським і надалі шістку іменувати сімкою» [176]. До цієї «сімки» увійшли: сам Сталін, Молотов, Берія, Мікоян, Маленков, Жданов, Вознесенський. Восени 1947 року до цієї «когорти» долучили Булганіна після того, як він, замість Сталіна, став членом Бюро Ради міністрів. «Сімка» перетворилася на «вісімку». Потім до «вузького кола» ввели Олексія Кузнєцова та Олексія Косигіна, таким чином утворилася (після того, як помер Жданов) «дев’ятка». Одразу в ній починається смертельна боротьба з підвищеним рівнем смертності.

Товариш Сталін не лише за фізичне життя чіплявся, але й за владу, намагаючись нацьковувати «соратників» один на одного й цілими групами. Зі свого боку «соратники» використовували вождя, що повільно помирав, у своїх цілях. Класичним прикладом підкилимної боротьби є «Ленінградська справа». Усе почалося з таємничої смерті Андрія Жданова, найвідданішого, напевне, холуя Сталіна. Офіційно він помер від інфаркту 31 серпня 1948 року під час відпочинку на сталінській дачі на Валдаї.

Він справді був дуже хворий – ожиріння та особливості психології (він до смерті боявся Сталіна й важко переживав наклепи на себе, бо вождь міг розгніватися) спровокували важку хворобу серця. Проте. Помічник Жданова Володимир Терешкін згадував, як перед самою смертю його шеф ходив по гриби, причому так швидко, що за ним не поспівали охоронці: «Після повернення на дачу, його, як завжди, оглянув лікар. У нього поміряли температуру, тиск, пульс. Все було в нормі. Андрій Олександрович випив прописані лікарем ліки, пообідав. І невдовзі відчув нездужання. Через півгодини після обіду в нього відібрало мову, а з кілька годин він помер» [177]. Дослідники неодноразово відзначали, що люди, близькі до Жданова, були переконані, що йому померти «допомогли». Цікаво ось що. Після чергового серцевого нападу, який стався 27 серпня, на Валдай прибули професори Василенко, Єгоров і Виноградов (особистий лікар Сталіна), а також досвідчена лікарка Лідія Тимашук. Вона зняла кардіограму й поставила діагноз: «інфаркт міокарда в області передньої стінки лівого шлуночка та міжшлуночкової перетинки».

Але професори їй не повірили. Чомусь. При інфаркті потрібен суворий постільний режим. А Жданова відправили по гриби. Пізніше Виноградов визнав «лікарську помилку», проте категорично відкинув умисел. Проте… «На думку авторів, що спеціально розслідували останні дні життя Жданова, найрізноманітніша множина фактів доводить, що Сталін хотів жорстоко покарати Жданова в липні 1948 р., аж до його фізичної ліквідації. Лікарі, котрі лікували його на Валдаї, опинилися в курсі бажання Сталіна. Судячи з ліків, що їх призначали Жданову, їм було відомо про ту роль, яку їх попросили виконати» (там само). Так це чи ні – доказів тому немає. Але дивина дивна – листам на ім’я кількох високопосадовців, в т. ч. персонального охоронця Сталіна генерала Власика, в якому Лідія Тимашук писала щодо неправильного діагнозу, ходу не давали. Так померла людина, якій під час хвороби восени 1945 року Сталін збирався передати владу, якщо наслідки інсульту не минуть. У 1948 році Жданов був уже в опалі. «Соратники» постаралися. І ще. Колись так само помер Борис Годунов. Пообідав.

Через півгодини йому стало зле, відібрало мову й він простягнув ноги. Ні на що не натякаю, але достеменно відомо, що Годунова отруїли. Треба сказати, що всередині «дев’ятки» Жданов очолював групу, до якої входили Вознесенський та Молотов. Жданова люто ненавиділи два інших «соратника» з «дев’ятки» – Маленков та Берія, які разом із Хрущовим, котрий на той момент до «вузького кола» не входив, складали ще одну групу, що боролася за владу. З іншого боку нібито особняком стояв Олексій Кузнєцов, котрий обіймав ключову посаду начальника управління кадрів ЦК ВКП(б).

Його до «дев’ятки» ввів сам Сталін, дотримуючись принципів «кадри вирішують все». Загибель Жданова, якого протягом року «соратники» сильно «підставляли» перед Хазяїном, стала ключовим моментом і в падінні його самого. У жовтні 1949 року Сталін пережив другий інсульт. Теж із втратою мови. Чимдалі його відпустки на Кавказ ставали тривалішими: якщо у 1950 році його «відпочинок» тривав 4 місяці, то у 1951-му – більш ніж півроку. Повернувшись, він решту часу проводив на дачі. У робочий кабінет в Кремлі навідувався через два дні на третій, а то й раз на тиждень. Працював там коли півтори години, коли дві, а коли й годину. У найближчому оточенні у той час він і отримав прізвисько «дачник».

Звісно, «соратники» їздили до нього радитися, іноді усім складом «дев’ятки» і телефонний зв’язок підтримували, але це все не те. Телефоном не вирішиш усі питання. Телефоном указ не підпишеш. І на Кавказ до вождя на аудієнцію не наїздишся – від Москви до озера Ріца майже 2,5 тисячі кілометрів літаком, а потім машинами. Тому більшість поточних справ давно вирішувалася без формального все ще диктатора. У тому числі й делікатні кадрові питання та контроль над діяльністю спецслужб. Цього ж року у Сталіна почалися провали у пам’яті.

Микита Хрущов згадував: «Інший раз сидимо за столом, і він, звертаючись до людини, з якою спілкувався десятки, а може й більше, років, раптом зупиняється і ніяк не може пригадати його прізвище. Він дуже дратувався у таких випадках, не хотів, щоб це було помічено іншими. А це ще більше стимулювало згасання його людських сил. Пам’ятаю, одного разу звернувся він до Булганіна і ніяк не міг пригадати його прізвище. Дивиться, дивиться на нього і каже: «Як ваше прізвище?». – «Булганін». – «Так, Булганін!» – і тільки тут висловив те, що і хотів спочатку сказати Булганіну. Схожі явища повторювалися досить часто, і це приводило його в шаленство» [178].

Кінець для всемогутнього диктатора половини світу настав улітку 1952 року. Професор Виноградов після чергового огляду пацієнта констатував стрімко прогресуючий атеросклероз та різке погіршення здоров’я взагалі й рекомендував завершити державну та політичну діяльність. Можна лише уявити лють Хазяїна. Колись він точно такими методами усунув Леніна за півроку до ХІІІ з’їзду партії і от лише за 2 місяці до ХІХ з’їзду професори говорять тепер уже йому ті самі слова. А з’їзд мав бути непростий. Дванадцять років всупереч статуту партії не збиралися з’їзди і ось «соратники» наполягають скликати. Сталін не хоче, упирається. Але соратники наполягають з дуже підозрілою одностайністю. Що робити? І тут, дізнавшись про висновки Виноградова, зробила хід конем група Берії-Маленкова-Хрущова.

Раптом виявилося, що листи Лідії Тимашук не загубилися – їх було дбайливо збережено. І тепер, майже через 4 роки, «соратники» питання загадкової смерті Жданова підняли й подали це як змову лікарів та деяких членів «дев’ятки» не лише проти Андрія Олександровича, але й проти Йосипа Віссаріоновича. Старий божевільний диктатор відреагував прогнозовано.

Професор Виноградов миттєво опинився у катівнях, де добрі молодці Лаврентія Павловича ударами кованих чобіт попід ребра вибивали з академіка зізнання у роботі на ЦРУ, навмисному умертвінні Жданова й спробі убивства Сталіна. З цього моменту під впливом Берії, Маленкова та Хрущова, Сталін взагалі відмовився від послуг лікарів і почав займатися самолікуванням.

Світлана Аллілуєва останній раз відвідала батька в грудні 1952 року: «Мабуть, він відчував ознаки хвороби, можливо, гіпертонії – оскільки несподівано кинув палити, і дуже пишався цим – курив він, напевно, не менше п’ятдесяти років. Очевидно, він відчував підвищений тиск, але лікарів не було. Виноградова було заарештовано, а більше він нікому не довіряв і нікого не підпускав до себе близько. Він брав сам якісь пігулки, крапав у стакан з водою кілька крапель йоду, – звідкись брав він сам ці фельдшерські рецепти; але він сам же робив неприпустиме: через два місяці, за добу до удару, він був у лазні, (збудованій у нього на дачі в окремому будиночку) і парився там, за своєю старою сибірської звичкою. Жоден лікар не дозволив би цього, але лікарів не було…» [173].

Цікаво, що сам Сталін неодноразово сумнівався у винуватості Виноградова, але «соратники» повели справу таким чином, що повернути академіка з буцегарні не було можливо навіть для, здавалося би, всемогутнього Коби. Ще до Виноградова старий вождь втратив відданого бодігарда. Генерал-лейтенанта Миколу Власика було знято з посади начальника особистої охорони Сталіна, яку він обіймав протягом 25 років і запроторено до міста Асбест Свердловської області заступником начальника виправної колонії. А ми пригадуємо отой лист, що лікарка Тимашук направила свого часу Власику, і як той не надав йому значення.