Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 62)
Путін і апологети «побєдобєсія», які картонні рейхстаги штурмують перед 9 травня, іншої думки. Ну, і нехай собі…
Тут все брехня. По-перше, Квантунська армія не була «відбірною» і «найсильнішою», а навпаки. Спочатку вона дійсно була потужною, і (увага!) виконувала роль стратегічного резерву. Тому протягом трьох з половиною років війни на Тихому океані її постійно «грабували», забираючи танки, гармати і боєздатних солдатів. На їхнє місце присилали або ненавчених юнаків, або навпаки – літніх, або обмежено годних до служби за станом здоров’я. Буквально напередодні війни з СРСР до армії було переведено ще й місцевих поліцейських – ще ті вояки.
Станом на серпень 1945 року Квантунська армія виглядала як майже неозброєний набрід з сотнею набоїв на одного солдата (включно з кулеметами) приблизно 800 літаків, половина з яких навчально-тренувальні. Боєздатними були сотня винищувачів нових моделей та 40 бомбардувальників. З 10 танкових полків, які колись мала Квантунська армія, на момент вторгнення радянських військ залишилось чотири, 2 з яких було сформовано за 4 дні до радянського наступу. Загалом на той момент вона мала близько 400 танків, переважно давно застарілих типу допотопного «Ха-Го».
Слово радянським генералам: «Згідно із «Журналом бойових дій» Забайкальського фронту, «в частинах Квантунської армії зовсім відсутні автомати, протитанкові рушниці, реактивна артилерія, мало великокаліберної артилерії; танки відсталої конструкції, малопотужні; протитанкові гармати калібру 37 і 47 міліметрів придатні для боротьби лише з легкими танками» [152].
Навіщо ж в СРСР брехали? Навіщо навіть зараз російська Вікіпедія обманює читачів, удвічі завищуючи чисельність Квантунської армії до фантастичних 1,4 мільйона? Тут, друзі, чергова таємниця. Москві треба було показати, що СРСР і у війні проти Японії зробив вирішальний внесок. А ще для того, аби прикрити чергову підлість комуністів. Йдеться тут ось про що.
Як відомо, американці застосували проти Японії ядерну зброю. Це означало, що допомога СРСР у війні з Японією, про яку домовилися в Тегерані і Ялті, стала непотрібною. Про це, зокрема, писав Черчилль: «Президент і я більше не вважали, що нам потрібна його допомога для перемоги над Японією. У Тегерані і Ялті він дав слово, що атакує Японію, щойно німецьку армію буде переможено, і для виконання цієї обіцянки вже від початку травня почалося безперервне перекидання російських військ на Далекий Схід. Ми вважали, що ці війська навряд чи знадобляться» [153].
Про це, за наполяганням Черчилля, президент США і натякнув Сталіну у приватній бесіді під час погулянки між засіданнями у Потсдамі. Мовляв, ми успішно випробували атомну бомбу, тому дякуємо, але питання з Японією ми вже якось самі доведемо до логічної розв’язки. Проте Сталін зробив вигляд, що натяку не зрозумів. І на Манчжурію обрушилися 5 250 радянських танків, 3 700 літаків, 30 тисяч гармат. Угруповання радянських військ налічувало 1,5 мільйони солдатів і офіцерів.
Плюс 200 тис. монгольських. У цей час, як розповідає московська пропаганда, американські імперіалісти зробили жахливий злочин – скинули атомні бомби на мирні японські міста Хіросіму (6 серпня) і Нагасакі (9 серпня). Бомбардування ці були непотрібні і злочинні. Вони не мали жодної військової мети і були спрямовані на залякування СРСР. І вислів (причому вихоплений з контексту) японського прем’єр-міністра Судзукі на екстреній нараді 8 серпня 1945 року цитують: «Вступ сьогодні вранці у війну Радянського Союзу ставить нас остаточно в безвихідне становище і унеможливлює подальше продовження війни» (там само). Загалом, не американці з їхніми бомбами виграли ту війну, а СРСР.
Так нас вчили. Тому і з Квантунської армії зробили монстра.
У реальній історії атомні бомбардування японських міст мали військове значення, та ще й яке. Висловлювання японського прем’єра московські фальсифікатори історії тикають в усі книги, підручники і газети. А ось слова міністра закордонних справ Сігенорі Того цитувати чомусь соромляться. Ну, так я це зроблю: «Тепер після атомного бомбардування і вступу росіян у війну проти Японії, ніхто у принципі не заперечував проти прийняття Декларації» [154]. Під декларацією малася на увазі Потсдамська.
Тобто, йшлося про капітуляцію. Рішення щодо неї загалом було прийнято 10 серпня, причому на вимогу імператора. Зверніть увагу – бомбардування на перше місце ставили. Так що все вони усвідомлювали і все оцінювали адекватно. Просто московські псевдоісторики трохи «збрехавши». Сам імператор Хірохіто 15 серпня у зверненні до нації сказав: «…противник почав використання нової зброї небувалої потужності. Ця смертоносна бомба заподіяла непоправної шкоди нашій землі і забрала тисячі невинних життів. Якщо ми продовжимо боротьбу, це призведе не тільки до повного знищення японської нації, а й дасть старт викоріненню всього людства» [155].
А от про вступ СРСР у війну і сумну долю Квантунської армії імператор ані словом не обмовився. Можете перевірити. І не були ні Хіросіма, ні Нагасакі «мирними містами». А були вони не лише т. зв. «містами-заручниками», але й великими центрами військової промисловості і портами. А в «мирній Хіросімі» розташовувалися штаб 2-ї групи армій, яка обороняла увесь південь Японії, та 40-тисячний гарнізон.
До речі, загалом було заплановано 5 цілей і першою мала стати древня столиця Японії – Кіото. Але її бомбардування скасували з гуманістичних причин – аби не знищувати безцінне культурне надбання Японії та людства. Найстрашніше і найбридкіше знаєте що? Саме СРСР міг запобігти трагедії Хіросіми і Нагасакі. Буквально напередодні бомбардування Хіросіми японці звернулися до СРСР з проханням про посередництво в укладенні перемир’я з США і Великобританією.
Західні союзники, природно, були б не проти – нікому не хотілося убивати і калічити своїх солдатів, якщо був інший вихід. Але Сталіну та іншим комуністичним товаришам перемир’я і капітуляція Японії були не потрібними. Їм була потрібна війна, захоплення Маньчжурії, Китаю, Кореї, Японських островів і дещо інше. Ще в Тегерані Сталін з Рузвельтом домовилися про те, що отримає СРСР у випадку вступу у війну. А якби війну вдалося зупинити – то міг би і нічого не отримати. Тому у проханні представникам Японії було відмовлено (Москва навіть не поставила до відома про це Вашингтон і Лондон), а через три дні СРСР оголосив війну Японії, «віддячивши» таким чином за те, що японці не вдарили СРСР в спину у 1941 році.
Між іншим, у цій війні загинуло 12 тисяч радянських солдатиків. Але хто і коли в Радянському Союзі зважав на солдатські життя...
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА.
ТАЄМНИЦЯ КАСАБЛАНКИ, АБО ЧОМУ СТАЛІН ВІДМОВИВСЯ ВИГРАТИ ВІЙНУ В СІЧНІ 1943 РОКУ
Початок 1943 року видався дуже багатим на події. І всі вони були геть не на користь двох тоталітарних держав з червоними знаменами: Третього рейху Адольфа Гітлера і, як це не видається дивним – СРСР Йосипа Сталіна. З Німеччиною та її союзниками все дуже просто. Достатньо лише поглянути на геополітичну карту, що склалася на той час, аби зрозуміти: становище банди нацистів стало абсолютно безнадійним. І проблема тут не стільки в катастрофі 6-ї армії генерал-фельдмаршала Паулюса під Сталінградом, котра, хоч і була дуже важкою для Вермахту, ще не могла стати причиною поразки у війні. Тут йдеться про глобальніші речі.
Власне, гітлерівці були приречені вже 3 вересня 1939 року, коли їм оголосили війну Франція, Англія, Австралія, Нова Зеландія, Британська Індія, а за ними Південноафриканський союз та Канада. Надто неспівставні були людські, фінансові та матеріальні ресурси. У Берліні це чудово розуміли. Недаремно 10 травня 1940 року третя людина в Рейху – Рудольф Гесс вилетів до Британії у пошуках миру. Вилетів тоді, коли непосвяченим здавалося, що Третій рейх сягнув зеніту своєї могутності. А на початку 1943 року усе було набагато зрозуміліше. На Тихо-океанському театрі після серйозних проблем 1942 року американо-британські війська зупинили японську армію й змусили до стратегічної оборони, повільно, але невідворотно витискаючи з того або іншого регіону.
Гітлер задихався під непомірною вагою окупованих держав, але й залишити їх не міг – стратегічне становище склалося таке, що кожна з цих країн була ключовою для існування Рейху. Поразка генерала Роммеля у Північній Африці добила Гітлера. Союзники фактично встановили контроль над Середземним морем і захистили Суецький канал. Попереду була стратегічна наступальна операція яка мала вибити з війни Італію та перетворити Сицилію на велетенський авіаносець, з якого щодня сотні стратегічних бомбардувальників методично «вибомблюватимуть» німецьку промисловість. І от, для того, аби обговорити нові військово-політичні умови та перспективи, які вони тягнуть за собою, з 14 по 24 січня 1943 року в найбільшому місті Марокко – Касабланці відбулася конференція американської, британської та французької делегацій, що їх очолювали Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль та Шарль де Голль. Запросили й Сталіна. Знаючи, що він все одно не приїде.