Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 59)
Щодо Жукова… Страшну катастрофу під Дубно-Луцьком-Рівним ми розглядали. З посади начальника Генштабу Сталін вигнав Жукова (той розповідав, що начебто сам пішов) 29 липня 1941 року після того, як напередодні Жуков здав Смоленськ. З 30 липня по 26 серпня 1942 року Жуков силами двох фронтів штурмував Ржев та Сичовку, намагаючись «зрізати» т. зв. «Ржевсько-Вяземський виступ» противника. Невдача. Яку досі ховають за грифом таємності. Віктор Суворов пише: «Планувався, припустимо, розгром німецької групи армій «Центр» з проривом глибиною 600 кілометрів і виходом радянських військ до узбережжя Балтійського моря. Але групу німецьких армій не розгромили, оборони не прорвали, просунулися не на 600 кілометрів, а на 23. Планували дійти до Вітебська, Мінська та Риги, але дійшли лише до Сичовки, і взяти її не змогли. Чим конфуз прикрити? Державною таємницею» [108].
Другий наступ двох фронтів під загальним керівництвом Жукова – 25 листопада – 20 грудня 1942 року. І знову поразка. Яку виправдали тим, що… нічого тут такого «видатного» не замислювалося – Жуков відволікав сили і увагу німців від Сталінграда. Хоча все було «з точністю до навпаки» – це сталінградська операція, яку проводили меншими силами, ніж у Жукова, відволікала увагу німців від подій під Ржевом, де знову планувався розгром групи армій «Центр».
Жуков, який координував дії радянських фронтів під час ліквідації «котла» в районі Корсуня-Шевченківського в лютому 1944 року, несе безпосередню відповідальність за те, що противнику вдалося з оточення (яке організували без Жукова) вирватися. Радянська пропаганда, звісно, записала це у чергову «перемогу», але вона дуже цікава: «переможці» втратили убитими 24 286 солдатів і офіцерів, до 850 танків та САУ, а «розгромлені» убитими й полоненими втратили близько 19 тисяч, 50 танків та штурмових гармат, а з оточення вирвалися 49 423 солдати, офіцери і генерали. Провал був настільки грандіозний, що навіть хвалькуватий Жуков змушений був визнати свою провину. Після цієї поразки Сталін його обматюкав і більше ніколи не доручав координацію дій кількох фронтів. Так що даремно «Маршалу Перемоги» пам’ятники ліплять.
У реальності все набагато страшніше, й німці тут ні до чого. Коли в дитинстві я дивився фільми про блокадний Ленінград, не розумів однієї штуки. Показують, як кригою Ладозького озера крізь ніч і снігову віхолу (обов`язково віхола) безперервною чередою йдуть у Ленінград колони машин. Дивився й нічого не розумів: якщо ця знаменита «Дорога життя» не могла забезпечити Ленінград продовольством – побудуйте 3, 30, 300 доріг. Озеро величезне, в чому проблема? Не вистачає машин – є коні. Та хоч собачі упряжки! У найвужчому місці озеро мало 30 кілометрів.
Поставте людей у ланцюг – вони з рук у руки передадуть і борошно, і сало, і цукор. Не обов`язково самих лише охлялих ленінградців задіювати – можна з боку Великої землі людей підтягнути. Дивина та й годі – блокада Ленінграда офіційно продовжувалася 872 дні, але «Ленінградський голодомор» тривав чомусь в період з листопада 1941 по лютий 1942 року. А потім якось постачання харчів у місто наладили тією ж «Дорогою життя» взимку, а навесні-восени – суднами.
Марк Солонін дивується: «Відома (здебільшого опублікована ще в радянський період) статистика однозначно свідчить про реальну можливість постачання міста через Ладозьке озеро. Уже в лютому 1942 р автомобілями кригою замерзлого Ладозького озера в місто доправлялося в середньому 3 071 т вантажів на день, у березні ця цифра зросла до 3 946 т – при цьому для забезпечення мешканців хлібом за нормою 800 г (що абсолютно виключає можливість голодних смертей) було потрібно не більше 1 500 тонн борошна на добу…» [144]. Про те, що за необхідності до Ленінграда возили харчі навіть авіацією – писано-переписано. Не для всіх, щоправда, возили, а лише для партійної еліти. Інструктор відділу кадрів Ленінградського міського комітету ВКП(б) Микола Рібковський змальовував свій відпочинок у закритому партійному санаторії під Ленінградом: «Кожен день м’ясне – баранина, шинка, курка, гуска, індичка, ковбаса; рибне – лящ, салака, корюшка, і смажена, і відварна, і заливна. Ікра, балик, сир, пиріжки, какао, кава, чай, 300 грамів білого і стільки ж чорного хліба на день.. і до всього цього по 50 грамів виноградного вина, доброго портвейну до обіду і вечері. Харчування замовляєш напередодні на свій смак» [145]. Це таке згадує партійний чиновник нижчої ланки. Він міг замовляти наїдки та напої на власний смак. А дітям видавали по 200 грамів хліба. Марк Солонін правильно оцінив голод осені-зими 1941 року як штучний. Як Голодомор. Однак не зміг знайти відповідь, навіщо комуністам знадобилося заморити голодом від 600 тисяч до 1,5 мільйони (у Нюрнберзі фігурувала цифра 632 тис., яка нині вважається сильно заниженою) людей, висунувши одразу 4 версії від злочинної халатності більшовицького керівництва до організації голоду з метою вилучення у населення цінностей в обмін на продовольство, – багато партійців та особливо тих, хто мав доступ до розподілу харчів, справді озолотилися неймовірно.
Проте головна причина не в цьому. Лише восени-взимку 1941 року і лише під Москву з Ленінграда відправили 713 танків. Це продукція Кіровського заводу – важкі КВ-1 та КВ-2. Плюс 3 тисячі(!) гармат. І понад тисячу мінометів. Плюс 58 бронепоїздів. Плюс мільйон(!) снарядів у важкезних дерев’яних ящиках. Якось усе це добро через блокаду пройшло. Хліб лише для ленінградських дітей не доходив чомусь. Але і це ще не все. Аби виробити мільйон снарядів, потрібна бронза, латунь, вибухівка, вольфрам, мідь. Для танків необхідна броньована сталь, двигуни, електродвигуни, гума, оптика, радіостанції, і ще масу всього. Це «все» і везли тисячі автомобілів у Ленінград. Ось вона страшна таємниця нелюдського більшовицького режиму: до Ленінграда замість харчів доправляли сировину для воєнних заводів, а з Ленінграда замість дітей – зброю. Потім, коли ситуація на фронтах стабілізувалася, запрацювали евакуйовані заводи на Уралі і в Казахстані й пішли американські поставки по ленд-лізу, харчів до Ленінграда почали завозити більше, а сировини менше. А там і заводи евакуювали.
Треба сказати, якби оті сотні важких танків КВ, броню яких не пробивали німецькі протитанкові гармати, кинули на прорив блокади в районі ст. Мга, де глибина позицій Вермахту між Ленінградським та Волховським фронтами складала лише 12 км – жодної блокади уже восени 1941 року не було б. До речі, в Нюрнберзі звинувачення радянської сторони було відкинуті. Трибунал фактично визнав, що сотні тисяч людей в Ленінграді заморили голодом не нацисти, а комуністи.
13 жовтня в районі Вязьми німці оточили 5 радянських армій, у полон потрапили 663 тис. солдат і офіцерів. Через 2 дні передові підрозділи групи армій «Центр» підійшли до Можайська (115 кілометрів від центру Москви) та Малоярославця (127 км до Кремля). Державний комітет оборони видав постанову «Про евакуацію столиці СРСР м. Москви». У Москві почалася паніка. Співробітники ЦК ВКП(б), керівники органів влади та чекісти утекли. Декого з «улюблених» партійців москвичі потихеньку різали у під’їздах. Почалися грабунки магазинів та банків. На три дні Москва стала пеклом. Але тут вдарили рясні зливи. Німецька техніка просто загрузла в багні.
У журналі бойових дій групи армій «Центр» записано: «В ніч з 18 на 19 жовтня на всій ділянці фронту групи армій пройшли дощі. Стан доріг настільки погіршився, що настала важка криза в постачанні військ продовольством, боєприпасами і особливо пальним. Стан доріг, погодні умови і місцевості в значній мірі затримали хід бойових операцій» [146]. Німецькі генерали морозів чекали, мов манни небесної. Дощі змусили німців фактично зупинитися перед Москвою на півмісяця, аж допоки 4 листопада не вдарили перші морози. Більшість втрат Вермахту в замерзлих та обморожених почалися уже під час контрнаступу радянських військ. Після встановлення морозної погоди група армій «Центр» рушила далі й узяла Москву у напівкільце. Проте, втрата більш ніж двох тижнів та брак часу далися взнаки. Підійшли «сибірські дивізії» і танкові частини, сформовані з американських та англійських машин, котрі саме було доставлено за ленд-лізом. Командуванню РСЧА під час цієї паузи вдалося сформувати потужні резерви й здійснити успішний контрнаступ.
Тепер про «сибірські дивізії». Під Москву Сталін з Уралу, Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу кинув 39 дивізій та 42 бригади. Досі існує помилкова думка, що то були винятково мобілізовані тамтешні мешканці. Ось типовий зразок такої писанини: «Двадцять сибірських дивізій і бригад брали участь у битві під Москвою. Вони билися на Бородинському полі та під Істрою, під Волоколамськом, Серпуховим і Тулою. Разом із великим російським народом проти фашизму боролись усі сибірські народи: якути, буряти, хакаси, алтайці, тувинці, евенки…» [147]. Тим, хто пише отакі нісенітниці, треба би знати, що з евенків не вийшло би сформувати навіть однієї дивізії, якщо вичистити усіх їхніх мужиків від 14 до 74 років. Бо навіть зараз у Росії їх нараховується лише 37 тисяч. А хакасів 70 тисяч. А яким дивом тувинці опинилися під Москвою – взагалі велика загадка, бо Тува до 1944 року не входила до складу СРСР. На Східному фронті воювали лише добровольці у складі кавалерійського ескадрону (208 осіб) і аж 11 танкістів. Але лише з осені 1943 року. Населення Сибіру та Казахстану (особливо після влаштованого у Казахстані штучного Голодомору) було надто нечисельним, аби давати стількох вояків. Навіть населення нинішнього найбільшого міста Сибіру, «мільйонника» Новосибірська, у 1941 році складало лише 400 тисяч.