Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 58)

Ще одним чинником, який переломив ситуацію з антибільшовицькими настроями частини громадян СРСР та червоноармійців – шокуюче ідіотська політика гітлерівців на окупованих територіях. Про те, як озброєні маячливою «арійською» теорією, нацисти замість того, аби поставитися до населення окупованих територій принаймні як до тих же французів, били і винуватих, і правих, писано-переписано. Навіть якщо спочатку населення України, Білорусії й окупованих російських територій ставилося до німців із різною долею позитиву – від зустрічі квітами та хлібом-сіллю до обережного настороженого оптимізму, то з часом стало зрозуміло, що нацисти нічим не кращі за комуністів.

«Радянських військовополонених не існує», – заявив Сталін. І перше, що запитували пещені, обвішані орденами «тилові пацюки» з числа чекістів у визволених із пекла німецьких таборів червоноармійців, це: «Чому ти не застрелився»?

Що вони близнюки. Гестапо облаштовувалось в будівлях, де раніше працювали чекісти, прилаштовуючи катівні НКВС до своїх потреб. У кабінетах партійців ВКП(б) за тими ж столами, вкритими зеленим сукном, всілися партійці НСДАП. А колгоспи як були за комуністів, так і залишилися за нацистів. І нацисти так само, як комуністи, вигрібали усе до зернини.

Понад усе Гітлер скоїв ще одну страшенну дурість. Він, як і Сталін, брав заручників із числа місцевого населення, яких розстрілювали, якщо поблизу того або іншого населеного пункту убивали німецьких солдатів (саме так сталося у Хатині).

Це спрацьовувало у Франції – щадячи невинних людей, французькі партизани «макі» намагалися діяти дуже обережно і не скоювати диверсій біля міст та сіл. Це спрацьовувало в Голландії. І у Норвегії. А в СРСР – ні. Більше того: секретний наказ Ставки зобов’язував командирів радянських партизанських загонів діяти саме у безпосередній близькості до населених пунктів і саме для того, аби провокувати нацистів на розправу із заручниками.

Подвиг 28 героїв-панфіловців», які буцімто під німецькі танки з гранатами кидалися – міф. А от чим відзначилася дивізія під командуванням генерал-майора Івана Панфілова – так це знищенням 50 російських сіл вогнем артилерії та спецкомандами підпалювачів.

Відставні кати та «історики за викликом» досі розповідають, що СРСР «на своїх плечах виніс основну вагу війни проти нацизму» і як головний доказ наводять страшні людські втрати. А ми заперечимо: це не аргумент.

Держава, яка гнала солдатів натовпами на кулемети й мінні поля; яка віддавала накази провокувати ворога на масові розправи над мирним населенням, аби піднімати його на партизанський рух; держава, яка застосовувала середньовічну татарську тактику «випаленої землі», коли спеціальні «смолоскипні» команди спалювали до ноги села при відступі, залишаючи на тридцятиградусному морозі жінок з дітьми просто неба – така держава не героїчна. Вона злочинна. До слова. Створення «смолоскипних» команд відбувалося у цілковитій таємниці. І їхня діяльність було засекреченою.

Знаєте, чому? Щоб потім крутити кінохроніку з пічними трубами над спаленим селом, видаючи злочини Зої Космодем`янської та її поплічників за злочини нацистів.

Нарешті останнє. Попри розглянуті вище факти, однозначно стверджувати, що народи СРСР зовсім вже не прагнули захищати свою землю, а червоноармійці (як вважає Марк Солонін) лише й мріяли про те, аби здатися у полон, буде все ж неправильним. Напевне, ближчим до істини є те, що частина людей чекала на німців, як на визволителів. Частина була сталінськими фанатиками. Частина воювала за «берези-осички», але основна маса людей була інертною.

СРСР – класичне патерналістське суспільство, в якому громадянська несамостійність виливається у пасивне підпорядкування владі. А коли влада зникає – як зникає у невідомості командир – солдати підсвідомо шукають нову, нехай це буде навіть конвоїр, що говорить гортанною незрозумілою мовою.

Тому там, де керування військами було більш-менш твердим – там спротив був серйозний, що відзначали й німецькі генерали, а там де слабшало… Новоград-Волинський укріплений район німці взяли фактично з ходу. Частина червоноармійців, переважно мобілізованих з місцевих, покидала зброю, вилізла з ДОТів й розбіглася по домівках; частина билася до кінця й підривалася разом зі своїми вогневими точками; частину комісари в ДОТах просто замкнули, щоб не втекли. Були й такі, хто німців у Новограді-Волинському хлібом-сіллю зустрічав. І чимало.

Напевне, це і є ілюстрацією реальної ситуації в мініатюрі.

Отже, не було жодної міфічної «Великої вітчизняної війни». Був вступ СРСР у Другу світову. Не за власної ініціативи. Але якби навіть і СРСР першим напав на Німеччину – гарантую, все одно пропаганда зварганила б ту «вітчизняну». До слова, вигадали її на манер війни 1812 року, коли до Росії вдерся Наполеон. Але і тут обман. Справа в тому, що війну 1812 року назвали «вітчизняною» не тому, що уся «вітчизна» піднялася на боротьбу з наполеонівськими військами. А тому, що вона тривала на території Російської імперії, всередині «отечества», на відміну від тих війн, що її вела російська армія з Наполеоном за межами Росії, у Європі. Упевнений, освічений мій читачу, що це вам відомо. Просто нагадую…

Ешелон з 20 танків КВ-2 вийшов 17 червня 1941 року з Ленінграда в Гродно, але так і не прибув до пункту призначення. Платформи, з яких танки навіть не встигли розвантажити, було захоплено німцями на залізничному перегоні в районі Ліди, за 120 км до польського кордону.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША.

ДВАНАДЦЯТЬ МІФІВ «ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ».

Про цю війну можна писати безкінечно й видати кільканадцять томів. А в цій книзі місця, аби навіть коротко змалювати її історію, замало. Тож зупинимося лише на кількох найбільш розповсюджених міфах, які досі живі у свідомості людей не лише старшого покоління, які виховувалися на брехнях комуністичного Агітпропу, але й значно молодших, на жаль.

Міф перший. Початок війни програли не лише тому, що Гітлер напав несподівано; не лише тому, що Сталін винищив у 1937 році «цвіт командування» Червоної Армії, але й тому, що зброї було дуже мало. Оповідання про «одну гвинтівку на трьох» чули всі. Поки один стріляв у ворога, двоє чекали поки його вб’ють, щоб взяти його зброю.

Насправді це брехня. Про 400 найкращих у світі гармат-гаубиць з  10 комплектами снарядів до кожної я уже писав. Про танки та літаки теж. На окупованій території Червона армія кинула сотні мільйонів набоїв, 16 мільйонів снарядів та 6 мільйонів мінометних мін. Це приблизно по 1,5 міни та 2,5 снаряди на кожного військовослужбовця Вермахту та їхніх союзників, включаючи штабістів, тиловиків і тих, які знаходилися у резерві. І це попри стратегічні запаси всередині країни.

І стріляти було з чого. Станом на 1 січня 1941 року Червона Армія мала (з урахуванням недоторканого запасу):

– гвинтівок – 6 млн. 910 тис. 538;

– автоматів – 81 тис. 920;

– ручних кулеметів – 167 тис. 110;

– станкових кулеметів – 74 тис. 141;

– 45-мм протитанкових гармат – 14 тис. 900;

– гармат середнього калібру включно з зенітними – 35 тис. 274;

– мінометів усіх калібрів – 45 тис. 712.

Ну і далі за списком. Значна частина цього добра чомусь опинилася біля кордонів, зокрема й у вагонах, і все це було захоплено противником у перші навіть не дні – години. Кажуть: а от ополченцям гвинтівок не давали. ДНО (дивізії народного ополчення), які формувалися восени 1941 року, таки були слабко озброєні, але все ж… «Насправді ситуація з матеріально-технічним забезпеченням ополченських дивізій виглядала трохи інакше. Згідно з повідомленням штабу 33-ї армії штабу Резервного фронту про бойовий і чисельний склад частин армії – шести дивізій народного ополчення, направленим не раніше 20 вересня 1941 року (датування по тексту), гвинтівок було 34 721 замість належних 28 952, станкових кулеметів 714 замість належних 612. Але відчувався брак у таких видах зброї: автоматичних гвинтівок було 7 796, а потрібно за штатом 21 495, ручних кулеметів було 869, замість необхідних 956, пістолетів-кулеметів Дегтярьова налічувалося 784, замість належних 928. На шість дивізій було належних 2 зенітних кулемети замість належних 102 і 7 великокаліберних кулемети замість 51.

Як видно з вищенаведених даних, озброєння таки не вистачало, але це не стосувалося особистої стрілецької зброї» [143]. До цього додамо, що в усіх країнах ополчення мало слабке озброєння. Бо ополчення створювалося поза мобілізаційними планами; на нього зброю просто не розраховували. І, здається, вашому автору відоме джерело, звідки радянські міфотворці брали натхнення для своїх байок. У липні 1940 року в Англії було сформоване ополчення чисельністю 1 млн бійців. Його було озброєно мисливськими рушницями та загостреними металевими прутами. Щоправда, кидати під танки тамтешніх ополченців ніхто не планував. Вони мали діяти в тилу – патрулювання, пошуки диверсантів та дезертирів тощо…

Міф другий. Найвеличніший полководець усіх часів і народів Георгій Жуков не зазнав жодної поразки і практично сам-один витягнув на своїх плечах усю війну. Це таке про себе сам Жуков і розповів. Ще й приписував собі розробку операцій, до яких не мав жодного стосунку, наприклад, стратегічну наступальну під Сталінградом і стратегічну оборонну на Курській дузі. За всю історію людства було лише два полководці, які виграли усі свої битви. Це Олександр Македонський та кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко.