Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 55)
Тисячі танків просто згоріли, послані «на забій» під добре організовану оборону. Потрапляли під удар протитанкової артилерії, замаскованих танків, на мінні поля противника. Німцям теж довелося тяжко. Проти Т-34, а особливо КВ штатна німецька протитанкова 37-мм гармата Pak 35/36 виявилася абсолютно безсилою. Чорний солдатський гумор: німецькі солдати називали її «дверним калаталом». В тому сенсі, що її снарядик у броню радянського танка міг погрюкати, а увійти – ні. Не від хорошого життя піхотинці Вермахту винайшли цікаву штуку – зв’язки гранат, які кидали під гусениці броньованих монстрів. А ви, любий читачу, гадали, що це радянське «know-how»? Ще одне. Раптом виявився критичний дефіцит 76-мм бронебійних снарядів до потужних танкових гармат КВ та Т-34, – результат кипучої діяльності Жукова на посаді начальника Генштабу і Тимошенка на посаді наркома.
Радянські танкісти змушені були використовувати замість бронебійних бетонобійні снаряди, чим чимало здивували німецьких колег. Але не Тимошенком та Жуковим єдиними. Слід також відзначити титанічну працю наркома озброєнь Бориса Ваннікова (до речі, теж заочник) та маршала Григорія Кулика. Історія зі снарядами – лише одна з багатьох. На окружний полігон біля Барановичів у травні 1941 року було доправлено просто із заводів 480 найновіших унікальних 152-мм гаубиць-гармат МЛ-20 з десятьма (це не обмовка, саме десятьма) боєкомплектами до кожної. Їх було призначено для формування десяти(!) артилерійських полків Резерву Верховного Головнокомандування. Проте щось пішло не так. Усі гармати простояли на полігоні понад місяць і новісінькими потрапили до рук німців.
Під індексом 15,2 cm KH.433/1(r) вони провоювали у Вермахті до самого закінчення війни. Якби усі ці 480 потужних гармат випустили по танковій групі Гудеріана, яка рвалася на Барановичі, усі 10 боєкомплектів, про Гудеріана можна було б назавжди забути. Російський історик Олександр Широкорад дивується: «Яка необхідність була формувати десять(!) артполків РВГК в 10 км від кордону? А може, комусь сподобалися респектабельні будинку на полігоні, які польські офіцери залишили разом з меблями та іншим мотлохом і які так потрібні були під житло сімей комскладу?» [134]. Від окружного полігону під Барановчами до кордону все таки не 10 кіломертів було. Та не в цьому суть. Пан Широкорад неправильно формулює запитання. Меблі і шикарні квартири, можливо, й зіграли певну роль. Нам уже відомо, як нерівно дихали комуністичні бонзи до таких речей. Комуністичні генерали й полковники не виняток. Але треба знати, що Генеральний штаб полки не формував. Чи то просто не зуміли, а вивезти гармати в тил полінувалися, чи то взагалі про ті гармати банально забули, неначе про хороброго солдата Івана Чонкіна та літак під його охороною з чудової книжки Володимира Войновича. Такий само «бардак» коївся й у військово-повітряних силах, і в танкових корпусах, і в тилу, і на підприємствах, і у колгоспах.
Ми вже говорили про причини цього і з самісінького початку книжки пояснювали, чому за комуністичної диктатури до влади прориваються переважно негідники, збоченці, шахраї, дурні, кар’єристи та дурисвіти. Який порядок? Про що ви? Коли державою на різних рівнях керують сталіни-калініни-тухачевські-жукови-мікояни-бенедіктови-молотови? Коли система інших нагору не пускає… Найбільшу танкову битву в історії людства Жуков бездарно програв. Сів у літак й утік до Москви, залишивши рештки Південно-Західного фронту гинути. На 1 серпня від уже згадуваного 15-го мехкорпусу залишилося 15 танків. Сухі звіти безжальні: у боях згоріло 385 бойових машин, кинуто на дорогах – 230. Доля 9-го мехкорпусу склалася ще сумніше. Уже на 9 липня від нього залишилося 35 танків плюс майже неозброєний натовп з 10 тисяч колишніх танкістів та піхотинців, а на початок серпня – половина від цієї кількості уже взагалі без танків. Командував корпусом начальник штабу. Куди ж подівся командир? Питання в тому, що ним був сам генерал Костянтин Костянтинович Рокоссовський.
Давній друг Жукова. Жуков друга не забув і ще 11 липня посприяв переведенню його на вищу посаду командувача 4-ю армією замість заарештованого й у подальшому розстріляного генерала Коробкова. Рокоссовський за ганебний розгром навіть орден Червоного Прапора отримав.
Мало кого нагороджували у той період катастроф, а цей удостоївся. За що? Бездарно спаливши та кинувши в лісах незчисленні танкові та артилерійські орди і не змігши виконати плану прориву на нафтові поля Плоєшті та в напрямку Балкан, Жуков мав рятувати власну шкуру. Тому склав страшну казочку про гігантську перевагу супротивника в танках, літаках, артилерії та живій силі. І що нічого такого грандіозного не замислював, а лише трохи затримати німців, щоб «виграти час». Але ми «барону Мюнхгаузену» не повіримо. А те, що Жуков брехав про справжні цілі контрнаступу, який він вів понад тиждень, підтверджується датуванням кількох подій. Спочатку слово Жукову: «26 червня на командний пункт Південно-Західного фронту у Тернопіль мені подзвонив І. В. Сталін і сказав: – На Західному фронті склалася важка обстановка. Противник підійшов до Мінська. Незрозуміло, що відбувається з Павловим. Маршал Кулик невідомо де. Маршал Шапошников захворів. Можете ви негайно вилетіти в Москву? – Зараз переговорю з товаришами Кирпоносом і Пуркаєвим про подальші дії й виїду на аеродром.
Пізно ввечері 26 червня я прилетів до Москви і прямо з аеродрому – до І. В. Сталіна. У кабінеті І. В. Сталіна стояли струнко нарком С. К. Тимошенко і мій перший заступник генерал-лейтенант М. Ф. Ватутін. Обидва бліді, змарнілі, з почервонілими від безсоння очима. І. В. Сталін був не в кращому стані. Привітавшись кивком, І. В. Сталін сказав: – Подумайте разом і скажіть, що можна зробити в нинішній ситуації? – і кинув на стіл карту Західного фронту» [127].
Коли «група експертів» писала жуковські «мемуари», доступу до журналу записів відвідувань кабінету Сталіна дослідники ще не мали. Тому «Маршал Перемоги» міг побріхувати, мов знаменитий барон, безкарно. Але ж ось яка халепа… Журнал свідчить, що 26 червня Жуков був у сталінському кабінеті двічі. Один раз справді пізно ввечері – з 21.00 до 22.00. І таки разом із Тимошенком. Але був ще один візит з 15.00 до 16.10. І візит цей дуже цікавий… Справа в тому, що через 10 хвилин після Жукова до кабінету увійшов нарком внутрішніх справ Лаврентій Павлович Берія. Навіщо знадобився грізний нарком у перші хвилини зустрічі Сталіна з Жуковим? Можна лише здогадуватися, але здогадуватися з високою долею ймовірності.
На той момент у кабінеті були присутні, крім Жукова, ще 14 «гостей», серед яких майже все вище політичне та військове керівництво країни. Про що говорили? Хтозна. Але відомо, що після того, як більшість учасників засідання (в т. ч. й Жуков з Тимошенком) вийшли, разом зі Сталіним залишилися троє членів Політбюро (Каганович, Ворошилов, Молотов) а також Берія, який до Політбюро не входив.
Звернемо увагу на те, що всупереч казкам Жукова, не могло такого бути, щоб Сталін зателефонував йому навіть дуже вранці 26 червня, а вже о третій пополудні начальник Генштабу стояв струнко перед вождем в його кабінеті. Не могло, бо відстань між Тернополем і Москвою по прямій більш ніж тисяча кілометрів а максимальну швидкість, яку міг розвинути літак Лі-2 (він же американський Douglas DC-2) – 320 кілометрів на годину.
Але ще треба здати справи («переговорити» з Кирпоносом і Пуркаєвим) і це не 15 хвилин. Ще треба зібрати валізи та доїхати до аеродрому. Розігріти двигуни літака. Дочекатися доки прилетять винищувачі супроводу. Та й не вдасться летіти по прямій, бо над Білорусією пантрують хлопці з Люфтваффе – треба гак робити.
А потім приземлитися і доїхати до Кремля через половину Москви. Це якщо летіти з аеродрому в Тернополі, а не із Києва.Найсмішніше знаєте що? Перший відвідувач у кабінеті Сталіна 26 червня – о 12.10. Товариш Сталін, як відомо, працював до ранку, а прокидався опівдні. Так що і телефонувати рано вранці Жукову не міг.
Очевидно, що виклик до Москви Жуков отримав увечері 25 червня після бесіди Сталіна з виконувачем обов’язків начальника Генерального штабу Ватутіним (перебував в кабінеті Сталіна з 20.20 до 21.10) та Тимошенком (в кабінеті Сталіна з 20.00 до 24.00). Саме надійшли відомості про програну вдень битву під Гродно.
Тут теж було цікаво. Тут також наступали (пропаганда називала це контрударами) відповідно до директиви № 3. Загальне командування здійснював маршал Кулик – ще більший військовий «геній», ніж Жуков. Але була й відмінність. У складі німецької групи армій «Центр» наступали одразу дві, а не одна, як проти Жукова, танкові групи, бо це був головний напрямок удару Вермахту. І знову десятиліттями нам розповідали про страшну перевагу гітлерівців у танках. Начебто сталінці їх мали набагато менше, а до того ж – застарілі. Аби раз і назавжди закрити це питання, трохи повтомлюю вас цифрами. Бо московські «інженери людських душ» таким чином пишуть свої опуси «про війну», що відомостей про чисельний склад і якість військ Німеччини намагаються не давати, а все більше на емоції налягають.