Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 54)
Найпотужніший з усіх радянських фронтів – Південно-Західний, яким і доручено керувати Жукову, координуючись із діями Південного фронту. Саме це й свідчить про те, що вранці 22 червня на найвищому рівні було прийнято рішення не відступати від розробленого наприкінці 1940 – на початку 1941 року плану війни, незважаючи на зміну стратегічної обстановки через превентивний удар німців. А оскільки Жуков під час оперативно-стратегічних ігор у січні 1941 року «командував» саме завданням удару з України на Південну Польщу, Румунію та Чехословаччину – йому і карти в руки.
І директива № 3 приймалася саме в контексті цієї стратегії. Військове та політичне керівництво СРСР вирішило, що сил для цього цілком достатньо. І їх справді було чимало. Після війни радянські маршали як один брехали про «беззаперечну перевагу» німецьких бронетанкових військ у «три і більше рази». Реальна картина була трохи іншою. На всьому Східному фронті від Прибалтики до Бессарабії німці мали 439 танків Pz-IV, озброєних 75-мм гарматою; 707 танків Pz-III з 50-мм гарматою; 1 039 танків з 37-мм гарматою (Pz-III ранніх серій і чеські Pz-38 (t). Ще 1 081 легкий танк був озброєний 20-мм гарматою або лише кулеметами. А от прикордонні військові округи СРСР лише надновітніх Т-34 та КВ мали 1475, а загалом – майже 13 тисяч машин.
Пізніше радянська пропаганда вигадала багато виправдань небаченому розгрому. Розглянемо їх. Відсутність засобів радіозв`язку, що спричинило втрату керування військами. Це брехня. Дякуємо Марку Солоніну за його дослідження: «…фронтових радіостанцій (PAT) – 40 штук (в середньому по 8 на кожен з п’яти майбутніх фронтів); – армійських і корпусних (РАФ, РСБ) – 1 613 штук (в середньому по 18 на кожен стрілецький і мехкорпус); – полкових (5АК) – 5 909 штук (в середньому по 4 на кожен полк). Разом – 7 566 радіостанцій усіх типів. Зрозуміло, в цю кількість не увійшли танкові й літакові радіостанції. І це – на перше січня 1941 р. Заводи продовжували свою «мирну творчу працю», і до 22 червня засобів радіозв’язку мало стати ще більше.
Так, план 41-го передбачав випуск 33 PAT, 940 РСБ і РАФ, 1 000 5AK» [106]. За підрахунками Солоніна, кожна радянська дивізія мала по 4 потужні радіостанції, без врахування полкових, і по 100 рацій тактичного ланцюга. Не у відсутності засобів зв’язку була проблема, а в небажанні командирів виходити на зв’язок з вищим командуванням. Солонін доречно кепкує: «Якщо у вас немає дитини, то вам до неї і не вдасться додзвонитися. Якщо дитина вже є, але вона пішла на день народження до друга і не хоче вчасно повертатися додому, то навіть два стільникові телефони (плюс домашній телефон у квартирі друга) вам не допоможуть. Телефон буде весь час «зайнятий», у стільниковому «сяде батарейка», натиснеться «не та клавіша...» (там само).
Ще одна причина: механіки-водії танків були слабко підготовлені, дуже мало практики водіння бойових машин через брак пального. Й загалом екіпажі ненавчені. Оце правда. Треба лише запитати: а як же була налагоджена система в СРСР, що нафтопродукти сотнями тисяч тонн переганялися німецьким танкістам, а своїх обділяли? Це такий «сталінський порядок»? І якщо механіки-водії недосвідчені – навіщо ви їх кидаєте у наступ, під організований вогонь протитанкової артилерії та закопані в землю танки противника? Не краще свої танки закопати, перетворивши на броньовані вогневі точки? І їздити нікуди не треба… А ще радянська авіація… Літаки – «труни». Куди там радянському І-16 (зневажливе прізвисько навіть йому вигадали – «ішачок») проти «месерів»? Та й нальоту у пілотів було недостатньо через брак пального… Про брак пального – дивіться вище. Але не в цьому справа, а в хибній концепції, згідно з котрою якістю пілотів жертвували на користь їхній кількості. Принцип підготовки «зліт-посадка». Льотчиків не вчили пілотажу. Свідомо. Було навіть гасло «Не фігуряти!». Навіть винищувачі планували використовувати передусім як штурмовики. Вважалося, що в разі війни вони розбомблять та розстріляють аеродроми противника і таким чином захоплять панування в повітрі.
Та і в бою з «месершміттами» І-16 не були такі вже безпорадні, як брехала радянська пропаганда. Поступаючись у швидкості та скоропідйомності, І-16 переважали противника в маневреності. Та й не усі літаки були «застарілі». Достатньо згадати МіГ-3, Як-1, Єр-2, Су-2, Пе-2 тощо. Проблема в тому, що вдарити першими по німецьких аеродромах не змогли…
Загалом РККА в рази переважала Вермахт і за кількістю, і за якістю озброєння. І, головне, – за технічним оснащенням. Це лише у фільмах, що їх досі знімають московські режисери, солдати Вермахту усі виключно з автоматами МП-40 (в народі «Шмайсер») верхи на бронетранспортерах.
У реальному житті лише командир піхотного відділення (і то не всюди) мав «Шмайсера», решта воювала з карабінами і не на бронетранспортерах. Основна тяглова сила німецької армії – кінь.
Була ще маса трофейних автобусів та вантажівок різних типів, захоплених у Європі. Погодьтеся, французький хлібний фургон на російських дорогах не найкращий вид транспорту. А як усе те різноманіття ремонтувати та обслуговувати?
Більше про дурні брехливі виправдання радянських генералів та маршалів не говоритиму. Уже те, що вони з перших днів війни кинулися у наступ, свідчить, що в СРСР добре розуміли наскільки переважають німців за кількістю і якістю озброєння та рівнем моторизації.
Повернемося до Жукова і покажемо на прикладі того, як він воював, справжню причину погрому, що його влаштували німці. Воістину, епічні подвиги «Маршала Перемоги» можна порівняти хіба що з дванадцятьма подвигами Геракла. Прибувши до Тернополя, Жуков взяв під своє командування одразу два фронти – Південно-Західний та Південний. Загальна чисельність самих лише танків у їхньому складі – 5 826. Їм протистояла група армій «Південь», яка мала у своєму складі 1-у танкову групу під командуванням генерала Евальда фон Кляйста, загалом 728 танків, з них 373 танкетки. Лише новітніх Т-34 та КВ (загалом 818) Жуков мав більше, ніж було усіх танків у Кляйста.
Протягом десятиліть радянських школярів вчили, що танкова битва під Прохорівкою на Курській дузі стала найбільшим танковим побоїщем усіх часів і народів. Але ж ні! У танковій битві під Прохорівкою брало участь 186 німецьких і 672 радянських (не вірте Вікіпедії) танки і штурмових (самоходних) гармат. Багато? Не дуже. Під час Вітебської битви 6-9 липня 1941 року під Сенно (Лепельський контрудар) 2 радянських мехкорпуси (7-й і 5-й) билися проти 3-ї танкової групи Вермахту. Там числа такі: від 509 до 609 танків і танкеток у генерала Гота проти більш ніж 1 400 танків і близько 330 бронеавтомобілів у генерала Курочкіна. Це в рази більше, ніж під Прохорівкою. Чому не назвати це побоїще «найбільшою танковою битвою усіх часів»? Тому, що радянські війська в ньому зазнали нищівної поразки. Лише танків в боях було втрачено 832. Тому про Сенно фільмів не знімали, книг не писали і пісень не співали.
Але і ця танкова битва не була найбільшою. Найбільша почалася 23 червня 1941 року в районі Луцьк-Дубно-Броди. Тут частини шести радянських мехкорпусів зіткнулися з танковою групою Кляйста. З 728 танків групи 115 – це насправді німецька броньована командно-штабна машина, яка була озброєна кулеметом, або не мала озброєння зовсім. Ще близько 150 – легкі танки Т-І і Т-ІІ з 20-міліметровою гарматкою або взагалі тільки з кулеметами.
В СРСР такі машини навіть танками не називали – «танкетками». Жуков кинув у битву 3 607 танків, в тому числі 419 новітніх, ніде у світі не бачених Т-34 і КВ. Плюс абсолютна перевага в артилерії. Плюс бронеавтомобілі з гарматним озброєнням. Лише 15-й механізований корпус у своєму складі мав 116 БА-10, озброєних потужною 45-мм гарматою 20К.
Бездарний тупий солдафон Жуков ту битву ганебно програв, безповоротно втративши 2 648 танків. Втрати Клейста – 85 машин. Як Георгій Костянтинович зміг здійснити настільки епічний подвиг? Він, не знаючи, де противник, вимотав танкові дивізії нескінченними маршами. Сто кілометрів туди. Потім двісті у протилежному напрямку. Потім знову команда розвернутися. Танк – це не легковичок, 100 кілометрів власним ходом для нього солідна відстань. І все це під безперервними бомбардуваннями. Корпуси несли втрати від бомб і поломок ще до того, як нарешті знайшли противника. Але ще до того закінчилося пальне і командири корпусів були змушені злити залишки бензину і солярки з половини бойових машин, покинувши їх на узбіччі, аби могла рухатися решта. А потім Жуков послав танкові бригади і полки у бій не всі одразу, а частинами, в міру прибуття. Йому хотілося скоріше відзвітувати у Москву про перемогу. Йому здавалося, що вона близько. Що ще трохи, ще одна атака, один натиск…