Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 51)

Так це все бачили ті, хто складав казочку про те, як Кукринікси героїчно плакат малювали? Сталіну у найчорніший день його життя що, не було чого робити? Найсмішніше знаєте що? В журналі відвідувань кабінету Сталіна немає запису, що увечері 22 червня там побував Поспєлов. І «Кукриніксів» там не було. І вдень теж. Були Тимошенко, Жуков, Молотов, Берія, Ворошилов та інші товариші. Дехто з них не раз заходив. А про Поспєлова і «Кукриніксів» – і натяку нема. Більш того – останній відвідувач вийшов із кабінету Сталіна о 16.45. День був важкий, і вождь, давши завдання соратникам та військовим, поїхав відпочивати. На другий день війни уже о 3.20 ранку в кабінеті Сталіна – перші відвідувачі. І знову це не «Кукринікси», а Молотов і Ворошилов. За ними – Берія, Тимошенко, перший заступник начальника Генштабу Ватутін та інші «важкі фігури».

А прізвища першого заступника Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) і за сумісництвом головного редактора «Правди» Поспєлова знову не знаходимо. Щоправда, Сталін ще приймав людей на дачі, за вечерею. Але для цього товариш Поспєлов рангом не вийшов. А чи бував редактор «Правди» взагалі у сталінському кабінеті? Бував.

Така дрібниця, як час створення агітаційних матеріалів і видає таємницю подій червня 1941.

За увесь 1941 рік – лише одного разу, 30 квітня з 22.10 до 23.20. Оце і є, друзі, той день, коли Сталін міг поставити Поспєлову завдання щодо ідеологічного забезпечення май бутньої війни. А плакати могли доправляти Сталіну і без Поспєлова. Без поспіху. І наприкінці травня, попихкуючи люлькою, товариш Сталін продиктував Поскрьобишеву свої зауваження, які той передав телефоном товаришу головному редактору, а той – товаришам художникам. Так працювала система.

Хтось заперечить: але звідки «Кукринікси» могли знати, що Гітлер першим нападе, щоб намалювати як він рве  Пакт про ненапад? Відповідь проста: якби Гітлер не напав, то у відповідний момент товариші комуністи самі б організували «провокацію оскаженілої німецької воєнщини», як свого часу організували «провокацію оскаженілої фінської». Так що вся ця історія про те, як «Кукринікси» героїчно малювали, а Сталін м’яко їх поправляв – брехня. З метою прикрити справжню дату створення подібних штук, які, у свою чергу, викривають той факт, що у Кремлі таки планували нападати на Німеччину, і саме влітку 1941 року. Та не так сталося, як гадалося.

Чому Гітлер вдарив 22 червня? Кажуть, німецькі генерали обрали цей день з розрахунку, по-перше, що то була неділя й радянські офіцери ніжилися в ліжках, а по-друге, то був найдовший світловий день. Може бути. Але тут, як на мене, ще одна причина. На відміну від Сталіна, Адольф був не прагматиком, а містиком. А 22 червня – це День Сонцекресу.

Численні колони тракторів С-65 виробництва «Танкограду» з далекобійною важкою артилерією на причепах німці розтрощили одним ударом на дорогах біля кордонів. Куди і навіщо вони їхали? Чому їх не тримали – як годиться за бойовим статутом – на закритих позиціях у глибині оборони?

Як би там не було, але удар виявився нищівним. Танкові групи Вермахту за підтримки авіації буквально зім’яли надпотужні частини РСЧА, які було зосереджено у наступальних угрупуваннях. Не допомогла ні кількісна, ні якісна перевага. Це наче здоровезний двометровий амбал замахнувся важкою сокирою над головою «ботаніка» в окулярах, а той вийняв з портфеля шило, яким зшивав в канцелярії папки і штрикнув у печінку. Такий несподіваний смертоносний удар шилом називається «циганським».

Якби Сталін боявся нападу Гітлера, він би наказав військам вирити у 100 кілометрах від кордону чотири-десять-двадцять ліній окопів. Закопати у землю танки по самісінькі башти. Перед окопами вирити протитанкові рови, а землю густо утикати мінами. І посадити в окопи мільйони солдатиків.

Натомість чомусь тисячі танків та мільйони солдатиків гігантськими масами у прикордонних лісочках ховалися. Уздовж прикордонних доріг танки стояли у 3-4 ряди, впритул – німецьким льотчикам навіть цілитися не треба було. До речі, на 22 червня у Гітлера далеко не все було готове до вторгнення. Але відтягувати час він уже не міг, бо знав про «крайній пункт» радянських військ. А могла й погода перешкодити. Поки що стоять погожі дні, а як буде далі на неозорих просторах Росії? Он, у Ленінграді ще на початку червня випав перший сніг… Звідкись з’явився міф, що Сталін нападом німців настільки був шокований і переляканий, що утік на дачу й три дні тремтів там від жаху. Шокований він був, правда. Але не тремтів і не на дачі. Журнал відвідувань кабінету Сталіна безпристрасно показує, що і 22, і 23, і 24 і в наступні дні Сталін був на місці й активно працював, приймаючи членів Політбюро, військових, наркомів, керівників Комінтерну тощо.

Але загадка все ж існує. Як її пояснити, якщо чесно, не знаю. Судячи з журналу відвідувань, автори численних мемуарів, які описували страшну ніч з 21 на 22 червня 1941 року всі поголовно брешуть. Ось, наприклад, голова виконкому Московської ради народних депутатів Василь Пронін згадував: «21 червня 1941 о десятій годині вечора нас із секретарем Московського комітету партії Щербаковим викликали у Кремль. Тільки-но ми присіли, як, звертаючись до нас, Сталін сказав: «За даними розвідки і перебіжчиків, німецькі війська мають намір сьогодні вночі напасти на наші кордони. Мабуть, починається війна. Чи все у вас готове до міської протиповітряної оборони? Повідомте!» Близько 3-ї години ночі нас відпустили. Хвилин через двадцять ми під’їхали до будинку. Біля воріт нас чекали. «Телефонували з ЦК партії, – повідомив зустрічаючий, – і доручили передати: війна почалася і треба бути на місці» [126]. Нагадаю, що перші залпи артилерії пролунали о 3.15 ранку, а форсування Бугу почалося годиною пізніше.

Поки інформація дійшла до Генштабу, поки її там осмислили й узагальнили, поки передали Сталіну та до ЦК… Так що о 3.20 відносно дрібні «біси» жодним чином не могли отримати цю інформацію. Невдовзі до кабінету Сталіна завітали Нарком оборони Семен Тимошенко та начальник Генерального штабу Георгій Жуков. Останній згадував, як о 4.30 ранку разом із Тимошенком увійшов до кабінету Сталіна: «І. В. Сталін був блідий і сидів за столом, тримаючи в руках не набиту тютюном трубку. Ми доповіли обстановку. І. В. Сталін здивовано запитав: «Це не провокація німецьких генералів?» «Німці бомблять наші міста на Україні, в Білорусії і Прибалтиці. Яка ж це провокація.. » – відповів С. К. Тимошенко. . .Через деякий час до кабінету швидко увійшов В. М. Молотов: «Німецький уряд оголосив нам війну». І. В. Сталін мовчки опустився на стілець і глибоко задумався. Настала тривала, тяжка пауза» [127]. Замислишся тут, якщо всі плани летять шкереберть. Так грандіозно замахнутися й отримати шилом в черево… Але зараз про інше. Обидва ці свідчення – суцільна брехня. Спочатку про вигадки Проніна. Згідно із записами журналу відвідувань, ані його, ані Щербакова у той вечір в кабінеті Сталіна не було.

На цьому можна було б поставити крапку. Але є ще одне: яким би нетямущим у військовій справі не був Сталін, він, навіть упившись до стану риз, не запрошував би голову міськвиконкому та секретаря міському партії, щоб запитати стосовно протиповітряної оборони столиці. Бо вони в цьому ні чортяки не петрали. Сталін мусив викликати помічника командуючого Московським військовим округом з ППО генерал-майора Громадіна. Тепер щодо Жукова. Як свідчить той таки журнал, Жуков з Тимошенком прибули до кабінету Сталіна не о пів на п’яту, а на годину з чвертю пізніше. Разом з ними увійшли Молотов, Берія і Мехліс. Виходить, Вермахт уже дві з половиною години обстрілював і бомбив радянські міста та військові частини; уже минуло півтори години, як німецькі війська вдерлися на територію СРСР і тільки о 5.45 вождь сподобився прийняти вище військове керівництво армії (Мехліс був головним комісаром РСЧА), Прикордонних військ та військ НКВС (Берія). Якщо разом з ними до кабінету Сталіна увійшов Молотов, то вся сцена, змальована Жуковим (чи хто там за нього писав його «найправдивіші спогади» про поведінку Сталіна після повідомлення Молотова), є чистої води містифікація. Якщо подумати – це неможливо.

Відомо, що Шуленбург офіційно повідомив Молотова про оголошення війни о 5.30 ранку. Відтак о 4.30 ні наркому іноземних справ, ні військовим у кабінеті Сталіна не було що робити. Та і не встиг би Сталін до 4.30 ранку доїхати у Кремль. Відомо також, що о пів на першу ночі у війська було надіслано Директиву Наркома оборони № 1, яку варто назвати «На провокації не піддаватися». Тобто і начальник Генштабу Жуков, і нарком оборони Тимошенко уночі були на своїх робочих місцях.

Але Жуков не вгаває і продовжує нести ахінею. Буцімто десь о 3.40 ранку «Нарком наказав мені телефонувати І. В. Сталіну. Телефоную. До телефону ніхто не підходить. Телефоную безперервно. Нарешті чую сонний голос генерала Власика (начальника управління охорони).

– Хто говорить?

– Начальник Генштабу Жуков. Прошу терміново з’єднати мене з товаришем Сталіним.

– Що? Зараз?! – здивувався начальник охорони. – Товариш Сталін спить» (там само).

Далі Жуков змальовує розгубленість та шок Сталіна і нарешті його відповідь: «…Приїздіть з Тимошенком у Кремль. Скажіть Поскрьобишеву, щоб він викликав усіх членів Політбюро» (там само).