Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 50)
Як там було в безсмертному романі «Колгосп тварин», що його Джордж Орвелл написав як пародію на радянську дійсність?
«Усі тварини рівні. Але деякі з них рівніші».
Хтось ще вірить у сталінський «порядок»?
ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА.
«ВСТАВАЙ, СТРАНА АГРОМНАЯ», АБО ТАЄМНИЦЯ ПЕРШОЇ НОЧІ
Кажуть, що СРСР улітку 1941 року не мав наміру воювати. Мовляв, саме переозброєння проводилося на нові танки та літаки. Жуков із Тимошенком аж 20 нових мехкорпусів формували, більшість з яких були катастрофічно недоукомплектовані – хто ж у таких умовах воює? Відповім: Радянський Союз у таких умовах воює. Про моторошну кількість мехкорпусів, їхню комплектацію та переозброєння гарно і детально Віктор Суворов написав. Тому висловлюся коротко. Третій рейх вступив у війну, коли тривав процес переозброєння Вермахту на танки нового типу. За логікою комуністичних агітаторів, Гітлер мав дочекатися, поки його армія пересяде з танкеток Pz-І та Pz-ІІ на середні танки Pz-ІІІ та Pz ІV, а вже після цього починати війну з половиною світу. Але після того, як Вермахт було б насичено танками нового зразка, почалося би виробництво та переозброєння війська на ще більш сучасні Pz-V, Pz-VІ. То що, знову чекати?
Модернізація та розробка нових систем зброї та бойової техніки не закінчується ніколи. Хтось намагається перевищити потенційного противника. Інший прагне не відставати. Це називається гонкою озброєнь. В СРСР переозброєння взагалі ніколи не зупинялося. Не встигали припинити виробництво танків БТ-2, як його оголошували «застарілим» і починали переозброюватися на БТ-5. Потім на БТ-7. Потім на БТ-7М, потім на Т-34-76, потім на Т-34-85 і далі за списком. Ще раз повторюся: на літо 1941 року СРСР (за радянськими, найімовірніше, заниженими відомостями) лише на Західному кордоні мав 15 687 танків, в т. ч. понад тисячу надсучасних, рівних яким не було у світі, середніх Т-34 і важких КВ – проти 4 058 німецьких танків та штурмових гармат. Більшість німецьких танків була застарілими, легкими й горіли вони, мов сірники. А проти 3 039 німецьких літаків СРСР на західних кордонах мав 10 743 машини. Це, окрім того, що зосереджувалося в тилу. І якщо десь там, на Кавказі, Уралі та в Сибіру механізовані корпуси лише формувалися, то проти німців у бій пішли цілком боєздатні, як ми побачимо нижче. Отже, аргументи радянських, а нині й російських пропагандистів, не витримують критики. А ось те, що РСЧА готувалася до нападу на Гітлера влітку або восени 1941 року, прораховується чітко. По-перше: «У квітні-травні 1941 р Наркомат оборони і Генеральний штаб прийняли рішення за запискою, яку було подано, й почали проводити за згодою уряду таємне відмобілізування військовозобов’язаних запасу під прикриттям «великих навчальних зборів». Ставилося завдання посилити військові частини і з’єднання в 14 військових округах. Загалом на «навчальні збори» до оголошення війни було призвано понад 802 тис. осіб, що становило 24% приписного особового складу за мобпланом МП-41» [123].
Насправді про жодні навчання не йшлося. Мобілізація – це війна. А таємна мобілізація – це війна наступальна. Бо той, хто не хоче війни і має намір захищатися, свою мобілізацію навпаки проводить відкрито й демонстративно. Це один із інструментів попередження війни – ворогу оголошують: дивися, твої наміри нам відомі й ми вживаємо заходів, не смій навіть мислити про погане. Після війни радянським маршалам було наказано писати, що ця таємна мобілізація проводилася «у зв’язку зі зростанням загрози агресії з боку фашистської Німеччини», як, наприклад, писав у своїх мемуарах Василевський. Та це брехня, яку легко розпізнає будь-яка людина, що здатна мислити. Бо вона зверне увагу на три останні слова у наведений вище цитаті. Таємна мобілізація передбачалася мобілізаційним планом на 1941 рік, проєкт якого Жуков подав на затвердження Раднаркому ще 12 лютого. Через місяць після закінчення оперативно-стратегічних ігор проти Німеччини та її союзників на мапах, про які я розповідав, і через 11 днів після призначення його начальником Генерального штабу. Що сіє означає?
Це означає, що мобілізаційний план почали готувати одразу після ігор і ще до вступу Жукова на посаду. Якби він працював усі 11 днів без перерви на сон, їжу і в «памперсах», все одно жодним чином би не встиг отримати, систематизувати, проаналізувати гори інформації – від кількості уздечок у кавалерійських полках до забезпечення зенітної артилерії 37-мм снарядами, кораблів балтійського флоту мазутом і горілкою та авіаційних полків похідними кухнями і трасуючими набоями. З цього випливає, що війну з Німеччиною готували мінімум із січня і саме на літо 1941 року. Друге. Дослідники чітко помітили і правильно інтерпретували цікавий факт: 6 травня 1941 року Сталін обійняв ще одну посаду – голови Ради Народних Комісарів СРСР. Віктор Суворов, Марк Солонін і решта дослідників цілком слушно пов’язали цей крок із початком Великої Війни. Сталіну потрібна була вся повнота влади. До того ж грали роль його амбіції – не який-небудь Молотов мав віддати Головний Наказ про початок того, до чого Сталін готувався усе своє життя! Але німці випередили.
Зараз важко сказати, на яку дату Сталін призначив вторгнення. Документи, якщо і збереглися, то досі закриті усіма можливими грифами таємності. Але якщо з архівів, які стосуються Другої світової, колись і знімуть секретність – не факт, що там щось знайдеться. Пожежі в архівах є давньою традицією московських правителів, починаючи з Петра І. За фактом того, що удар Вермахту застав Другий стратегічний ешелон РККА і частину Першого на марші та в місцях зосередження, можна говорити про серпень. Розрахунок простий: треба дати мужикам зібрати основну частину врожаю, перш ніж масово мобілізовувати. Та й селянам по той бік майбутнього фронту не завадить дати час це зробити, щоб не збирати потім жито та пшеницю на полях Польщі, Румунії, Угорщини чи Чехословаччині самотужки. Якщо щось із тих злаків залишиться після того, як полями пройдуть тисячі сталінських танків. Війна опісля збору врожаю – стара московська традиція. Це підтверджується звітом югославського військового аташе, датованим 17 грудня 1940 року, в якому повідомлялося: «За відомостями, отриманими з радянських кіл, повним ходом триває переозброєння ВПС, танкових військ і артилерії з урахуванням досвіду сучасної війни, яке в основному буде закінчено до серпня 1941 року. Цей термін є крайнім (часовим) пунктом, до якого не слід чекати істотних змін в радянській зовнішній політиці» [124]. Уважний читач одразу помітить, що план «Барбароса» Гітлер підписав 18 грудня 1940 року. Якось згадується мем російського пропагандиста Дмитра Кисельова: «Совпадение? Не думаю…» Ідемо далі.
Текст знаменитої пісні «Священна війна» було опубліковано вже 24 червня, на третій день війни. А на шостий день вона вже лунала на Білоруському вокзалі у виконанні однієї із груп Ансамблю пісні й танцю РККА. А так не буває, щоб за 5-6 днів поет написав слова, композитор – музику, оркестр вивчив мелодію, співаки – слова, провели репетиції, записали пісню, надали запис Сталіну, той прослухав її і затвердив. Хтось сумнівається, що проєкти такого рівня без дозволу вождя ніхто б не посмів пустити в люди? В СРСР усі фільми виходили у прокат лише після того, як Сталін особисто їх переглядав і давав «добро». А ось іще. Не менш знаменитий плакат «Батьківщина-Мати кличе» (рос. «Родина-Мать зовет»). За офіційним міфом, його було створено 22 червня 1941 року. Працював буцімто художник Іраклій Тоїдзе собі спокійно у недільний сонячний день над своїм черговим творінням, аж тут до майстерні увірвалася його дружина із криком «Війна!» «Вражений виразом її обличчя, художник наказав дружині завмерти і тут же почав робити начерки майбутнього шедевра» [125].
Але так не буває. Хто такий був отой Тоїдзе? Навіщо кинув все й почав малювати плакат, та ще й з обличчя власної дружини? В СРСР усі без винятку плакати агітаційно-політичного спрямування малювалися винятково на замовлення рідної партії та радянського уряду. Віктор Суворов із посиланням на очевидців, у т. ч. на конкретних людей з конкретними прізвищами, подає інформацію про появу плакатів «Батьківщина-Мати кличе» другого і навіть першого дня війни. А так не буває, щоб творіння маловідомого художника (на Тоїдзе премії, звання та нагороди посипалися вже після початку війни) пройшло усю бюрократичну машину СРСР, дійшло до Сталіна, було ним затверджено й наступного дня розклеєно по містах, селищах і селах. Суворов також подає свідчення, що пакунки з плакатами прийшли на призовні пункти ще у грудні 1940 року.
А ось відомий плакат «Беспощадно разгромим и уничтожим врага», на якому червоноармієць вганяє багнет у лоба Гітлеру, який прорвався крізь листок із текстом Договору про ненапад. За офіційною версією, його на замовлення головного редактора головної партійної газети «Правда» створила група відомих художників «Кукрыниксы» (Купріянов, Крилов, Ніколай Соколов) надвечір 22 червня. А уже через три дні він висів по всіх усюдах неосяжного СРСР. І отут московські історики «проколються». Бо за тією ж офіційною версією, плакат затверджував особисто Сталін. І не просто затверджував, а перший варіант «забракував» (у ньому червоноармієць протикав не голову, а руку Гітлера) і наказав переробити. Уявляю ситуацію. Пізнього вечора головний редактор газети «Правда» Петро Миколайович Поспєлов телефонує у приймальню Сталіна й повідомляє його особистому секретареві Поскрьобишеву щось на кшталт «Тут Кукринікси плакат гарний намалювали, як би його товаришу Сталіну підвезти на затвердження?» Той іде до шефа, щоб запитати, чи прийме він товариша Поспєлова. Сталін перериває доповідь наркома оборони членам Політбюро й каже: «Так, зараз плакат найголовніше. У нас палають аеродроми і тисячі вагонів з боєприпасами. Зв’язку зі штабами механізованих корпусів немає. Де зараз противник і що він робить, невідомо. Але не це зараз головне. Головне – плакат. Нехай члени Політбюро, начальник Генштабу та нарком оборони зачекають, поки я плакат подивлюся».