Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 48)
Проте, члени політбюро, ЦК та Ради народних комісарів, які самі ж і ухвалили цю постанову, вихід знайшли. Нехай перші секретарі обкомів, заступники народних комісарів, чекістське начальство середньої руки та інша «дрібнота» будує собі такі дачі. На членів Політбюро чекали дачі державні, яких обмеження по площі не стосувалося. Власне, п. 2 до постанови і було вписано задля цього. Хтось бачив, наприклад, дачу Ворошилова?
Скажуть: дачі були державні, а не особисті. Правильно. Але про це згодом. Зараз про головного «скромняжку» Радянського Союзу – тов. Сталіна. Досі світом блукає, мов «броненосець у потьомках», міф про сталінську «бідність». Відставні «стукачі» та «гебісти» не втомлюються повторювати опис майна Сталіна, зроблений після його смерті: 6 кітелів, 10 брюк, 4 картузи… Ах, який бідний був вождь! Чоботи зношував до дірок, ага. А на ощадній книжці аж 900 рублів мав.
Тепер реалії. Дамо слово доктору історичних наук Серго Мікояну, сину знаменитого Анастаса Мікояна, одного з найближчих поплічників Сталіна. Ось як він змальовує будівництво лише однієї з численних дач вождя трудового народу: «Щоб на цій безлюдній ділянці Чорноморського узбережжя між мисом Піцунда і Сухумі побудувати гідну його резиденцію, створили солідне підсобне господарство, щось на зразок невеликого, але зразкового радгоспу, проклали в скелях 20-25 кілометрів асфальтованих доріг (закритих, зрозуміло, для «сторонніх»), цілу гавань з бетонним пірсом, будинки для охорони і «обслуги» (зараз у них розташувався досить великий пансіонат!). Нарешті, два дачних будинки: великий і малий. Великий проєктував один з провідних тоді архітекторів, М. Мержанов» [119]. І повірте – дорогоцінних порід деревини та коштовного каміння витратили на неї чимало, тринькаючи народні гроші. Загалом таких дач Сталін мав два с половиною десятка. На деяких із них не бував ні разу. Деякі під гарний настрій дарував своїм друзякам, наприклад, Ворошилову.
Бувало, що народні гроші тринькалися узагалі на екзотичні примхи «скромняги». Знову слово Серго Мікояну: «Одного разу звелів посадити на «ближній» дачі на відкритій галявині молоде дерево лимона. «Він ростиме!», – сказав Мікояну. Той заперечив: «Зиму нізащо не переживе!» «Ні, переживе!», – вперто сказав господар однієї шостої частини земної кулі. Потім побачив, що лимонне дерево зіщулюється під осінніми холодами, і велів терміново побудувати над ним невелику оранжерею, щоб врятувати. Не рахуватимемо, у що обійшлася ця примха, – дрібниця у порівнянні з іншими капризами. Наприклад, в Абхазії і зараз можуть згадати, як він велів знищувати кипариси і натомість висаджувати евкаліпти – спочатку на своїх дачах, а потім і взагалі в республіці. Гіганти-кипариси не піддавалися пилкам. Тоді було велено їх підривати (місцеві жителі стверджували, що на забороненій для всіх території відбувалися випробування атомних бомб!) Чим завинили красені кипариси, оспівані поетами, перед вождем народів? Швидше за все, вважали деякі члени Політбюро, тим, що за таким деревом легко могла сховатися людина. Операція з висадки евкаліптів (майже усі вони незабаром засохли) обійшлася Абхазькій РСР в 200 млн крб» (там само).
Фактично Сталін робив те саме, що й Всеволод Балицький – використовував у особистих цілях бюджетні кошти. Але Балицького розстріляли, а Сталіна дехто й досі вважає «генієм» і «скромнягою».
Той таки Серго Мікоян розповів ціка венну історію про те, як дружині його старшого брата Степана – Елеонорі зателефонувала донька Сталіна Світлана Аллілуєва й радісно повідо- мила, що відтепер має відкритий рахунок в банку, з якого може брати грошей скільки схоче. Такий подарунок зробив їй батько на радощах, що вона розлучилась зі своїм чоловіком: Григорій Йосипович Морозов був євреєм, а Йосип Віссаріонович, як відомо, був добрячим антисемітом. Подібних прикладів можна наводити десятки й сотні. Така ось «скромність». Та й десять штанів – вибачте – це не так вже й мало навіть для небідної сучасної людини. І зарплату собі товариш Сталін «поклав» чималеньку. Останніми роками – цілих 10 тисяч рублів. При тому, що витрачати їх за умов цілковитого державного забезпечення і не було на що. Тепер головне. Хтось заперечить, мовляв, усі ці автомобільні парки, яхти і десятки дач не були власністю Сталіна. Все це державне. І навіть ота оранжерея над лимонним деревом, і сам лимон. Сталін просто усім цим користувався, а після його смерті воно залишилося державі. Усе це так. Але бачите, в чому справа… В Османській імперії уся земля юридично належала державі. Султан лише від її імені нею розпоряджався, видаючи військовим і чиновникам за службу. Себе не забував. І палац, в якому мешкав султан, був не його власністю, а належав імперії. Як імперії належав Зимовий палац російських царів і навіть розкішна яхта «Штандарт» – гордість останнього імператора Росії, вважалась «службовою». Тож ні товариш Сталін в цьому плані не відрізнявся від султанів та імператорів, ні його присні – від султанських та царських вельмож. І ще. На дачі йшли сотні мільйонів, які можна було витратити на будинки для пролетарів. Державі ті палаци потрібні були, як зайцю стоп-сигнал під хвостом. Якби не фантастичні апетити товариша Сталіна. Решта – казочки для дітей молодшого шкільного віку. Та й то, якщо не знати про щось на кшталт відкритого банківського рахунку для любої донечки. Правда полягає в тому, що Йосип Віссаріонович Сталін, «геній усіх часів і народів» та «найкращий друг радянських фізкультурників», був першим і головним корупціонером Радянського Союзу. А з ним його найближчі спільники. Кожен мав власне оточення. Кожен «прикривав» своїх, за хи щаючи від закону. Кожен будував собі хто маєток, хто «скромну» дачку на 5 кімнат, хто невеличку «хатинку» для розваг із дівчатками у вихідні. А в Ленінграді на момент розвалу СРСР близько 600 тисяч людей меш кали у «комуналках». Та палаци, яхти, розкішні обіди, лімузини лише американського виробництва у вищої партійної номенклатури; квартири, дачі, спец-розподільники, закриті санаторії у бісів дрібніших – це лише видима (правда, навіть і досі не всім) частина. А є ще й невидима. Знаєте, що таке «синій конверт»? У конвертах такого кольору після скасування «партмаксимуму» (1932) Сталін почав роздавати хабарі партійним і державним чиновникам. Хабарі у прямому сенсі цього слова. До офіційної зарплати чиновник отримував додаткову, «чорну», з якої ні податки, ні навіть партійні внески не сплачувалися. Усе відбувалося у суворій таємності. Ці виплати тривали до самої смерті Сталіна і після неї. Вони допомагали Сталіну здобути владу і утримувати її. Бо партійні чиновники добре знали, кому завдячують додатковими тіньовими виплатами. Сталін купував їхню вірність за рахунок платників податків. Які суми виплачувалися? Залежало від посади. Чим вищий ранг чиновника – тим більші виплати. Перед війною, наприклад, сам Сталін отримував «у конверті» 7 тисяч рублів, тоді як його офіційна заплата тоді була 1 200. Непогано, правда? Скромненько так. Нагадую, що середня зарплатня в 1940 році по країні складала 339 рублів. На початку 50-х років «У Москві члени колегії союзного міністерства і прирівняні до них за віду-вачі секторами ЦК додатково отримували по 5 000 рублів, заступники міністрів і заступники завідувачів відділами ЦК – по 10 000 рублів, а перші заступники – по 15 000. Міністри і заввідділами отримували конверти з 20 000 (при офіційній зарплаті в 5 000 рублів). Для порівняння можна зазначити, що, згідно з документами Кемеровського обкому КПРС, столяр в цій організації отримував 740 рублів на місяць (без будь-якого додаткового грошового забезпечення), а прибиральниці і гардеробниці – по 270 рублів» [120]. Олександр Ляшко, який у 1951 році працював секретарем (не першим і навіть не другим) Сталінського (нині – Донецьк) обкому партії, отримував зарплату 1 800 рублів і 4 000 у конверті. На той час вони давно уже були білими, але стару звичну назву зберегли. Ще однією вадою сталінської диктатури були приписки, брехливі зведення та звіти. Усі знали: не виконаєш план – покладеш партквиток на стіл. А слідом і голову десь в урочищі Бутовка. Тому плани намагалися виконати будь-якими способами. Особливо це стосувалося народного господарства. У колгоспах безбожно лили воду в молоко, на шахтах валили породу у вугілля (це називалося «підвищеною зольністю»), а металургійні комбінати варили «якісну» сталь під час «швидкісних плавок». У 1948 році Міністерство державного контролю виявило масові випадки корупції, хабарництва та незаконного збагачення вищих партійних чинів Азербайджану. На чолі злодіїв стояв Перший секретар ЦК АзКП(б) Мір Джафар Багіров. Знаєте, мій любий читачу, що було далі? Сталін різко обмежив повноваження міністерства щодо перевірок у регіонах та відомствах. А Багірову зробив лагідне зауваження, мовляв, що ж ти, брате… Справа в тому, що товариш Багіров був з числа найближчих поплічників Сталіна, його багаторічною довіреною особою на Кавказі. Нехай краде – СРСР країна багата, не збідніє. Зате людина вірна і надійна. Або ось Віктор Семенович Абакумов. З 1946 року – Міністр державної безпеки СРСР. Опора вождя. Скільки кімнат було в його квартирі у Ковпачному провулку, не знаю. Але знаю, що її площа складала 300 квадратних метрів, і щоб до неї вселився всемогутній міністр, за рахунок бюджету МДБ було відселено 16 родин, яким знайшли інші помешкання. І нічого – жодні укази йому не указ. Знав про це Сталін? Звісно. Оця вибірковість у боротьбі з корупціонерами у вищих ешелонах влади була головним чинником розпаду. Сталін прикривав своїх улюбленців, тому не міг робити зауваження Маленкову, який захищав своїх. А Ворошилов «пригрівав» своїх, Хрущов – своїх. Берія теж не відставав. Комусь щастило «підсидіти» конкурента в жорстокій боротьбі за близькість до вождя й «підставити» якогось з чиновників з його «команди». В результаті – арешти й суди. Але на місце людей конкурента заводилися такі само злодійкуваті особи. А були і не злодії, а просто неймовірно некомпетентні особи на керівних посадах, через яких економіка, соціальна сфера, військова справа тощо перебували у стані перманентної лихоманки. Бувало, що держава зазнавала страшних збитків. Поцікавтеся, як сталося, що за підписаним наркомом Тимошенком та начальником Генштабу Жуковим мобілізаційним планом 1941 року тракторно-танковим заводам було замовлено артилерійських тягачів утричі більше від реальної потреби. Зате бронебійні снаряди для 76-мм гармат найкращих у світі танків Т-34 та КВ замовити взагалі забули, що з’ясувалося лише за кілька тижнів до війни. Зате Головне артилерійське управління РСЧА очолював особистий друг Сталіна маршал Григорій Іванович Кулик (з українських селян, освіта – 4 класи початкової сільської школи), який мав видатні розумові здібності. Поцікавтеся рівнем аварійності на промислових підприємствах внаслідок некомпетентності або прямої халатності інженерно-технічного персоналу (звідси масові справи про «шкідництво»). Порядок, кажете? Аби двічі не ходити, розповім про те, що коїлося в окупованих радянськими військами країнах Європи після війни.