Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 46)
І ще. Коли більшовицькі генерали гралися у свої ігри, план «Барбароса» був хоч і підписаний, але не мав дати реалізації. І лише після того, як Гітлер переконався у відсутності прогресу у переговорах про приєднання комуністів до нацистів і фашистів (Сталін ніяк не хотів йти на поступки, відмовившись від своїх вимог по Балканах і Туреччині) та початком концентрації частин РСЧА на кордонах, військово-політична верхівка Рейху взялася до практичних заходів щодо реалізації плану. Російський дослідник Марк Солонін відзначає, що навіть «Директива ОКВ № 050/41 від 31 січня 1941 року була сформульована в найобережніших і невизначених виразах: «У разі, якщо Росія змінить своє нинішнє ставлення до Німеччини, слід як запобіжний захід здійснити широкі підготовчі дії, які дозволили б завдати ураження Радянської Росії в швидкоплинній компанії ще до того, як буде закінчено війну проти Англії» [106]. До речі, німецькі генерали теж грали на мапах. І теж у січні 1941 року. Така ось дивна «дружба» була між двома соціалістичними державами під червоними прапорами. Дружили, а ножі один на одного гострили. І соціалісти кремлівські були підлішими – вони довго вираховували, до кого вигідніше пристати. І про жодне протистояння фашизму і нацизму не йдеться. Віддав би Гітлер Сталіну чорноморські протоки, Балкани, Іран та ще трохи – і воювали б червоноармійці плечем до плеча з солдатами Вермахту проти англійців, скажімо, у Греції. Або й висаджувалися на пляжі Туманного Альбіону. А хлопці з НКВС у тісній взаємодії з есесівцями чистили би Європу від євреїв, циган та інших «ворогів народу». А «сталінські соколи» разом з «гітлерівськими шуліками» бомбили Лондон, Ковентрі, Бристоль, Ліверпуль, Бірмінгем… Удар з України та Бессарабії по нафтових полях Плоєшті з одночасним розсіченням, мов сокирою, стратегічного фронту німців, на думку радянських генералів, приносив блискавичну перемогу. «Бліцкриґ». Тому за результатами тих ігор було вирішено основний удар завдавати звідси. А раз так, то Жукова, який наступав тут на картах, Сталін зробив начальником Генерального штабу – готувати Великий визвольний похід. Генерали, які працювали на грі з ним, отримали відповідні посади на місцях. Вирішено також, що допоміжний удар на Східну Пруссію і Північну Польщу завдаватиметься меншими силами. На першій грі Павлов сюди наступав – йому й карти у руки. Генерал-полковнику танкових військ Дмитру Григоровичу Павлову присвоєно звання «генерал армії» й призначено командувачем Західним Особливим військовим округом. За задумом плани радянських стратегів були блискучими. За виконанням…
Сталін припустився однієї фатальної помилки. Він призначив начальником Генерального штабу Жукова. На посаду, якій цей абсолютний нуль у військовій стратегії, не відповідав. Любителям Георгія Жукова зараз і тут поясню одну річ. Жуков – звичайний тупий солдафон без вищої академічної освіти. Зате феноменально жорстокий. Уже бої на Халхин-Голі виявили його нездатність до мислення навіть на оперативному рівні, не кажучи про стратегічний. Знаменитий дисидент, генерал-майор Петро Григоренко, який тоді перебував у групі офіцерів Генерального штабу, так змальовував «діяльність» Жукова: «Японці не здавалися, а прорватися не змогли. По-перше, тому, що не мали наказу на відхід із займаних позицій. По-друге, занадто велика була чисельна і технічна перевага у нас. Але втрат ми зазнали величезних, перш за все через некваліфікованість командування» [114]. Щоб раз і назавжди розібратися з майбутнім «Маршалом Перемоги», наведу інші свідчення Петра Григоровича, якому довелося наносити на штабну карту накази, що їх породив «стратегічний геній» Жукова. «Я намагався здогадатися, що ж можна написати в наказі, аби заповнити двадцять п’ять машинописних сторінок. Дві-три сторінки – це ще туди-сюди, а двадцять п’ять!.. Так і не додумавшись, розклав карту і почав читати. Тут-то я й зрозумів. Наказ віддавався не з’єднанням армії, а різним тимчасовим формуванням: «Такому-то взводу такої-то роти такого-то батальйону такого-то полку такої-то дивізії з однією протитанковою гарматою такого-то взводу такої-то батареї такого-то полку обороняти такий-то рубіж, не допускаючи прориву противника в такому-то напрямку» [115].
Тобто Жуков підміняв собою командирів дивізій, полків і навіть взводів. Як був він унтер-офіцером часів Першої світової, так ним і залишився. Григоренко дає убивчу характеристику бурхливій «діяльності» командувача радянським угрупованням: армії по суті не існувало – вона розпалася на окремі загони, та ще й перемішані між собою, море загонів, які підпорядковані безпосередньо командувачу. Командири дивізій і бригад, у яких Жуков «тимчасово» забирав якийсь батальйон, а то і взвод та перекидав на інші ділянки фронту, навіть не уявляли, де в цей конкретний момент знаходяться їхні підлеглі. Григоренко пішов з картою до безпосереднього командира Жукова, начальника фронтового управління Григорія Штерна. Той подивився, усміхнувся: «Ну, постаралися японці… Доведеться дати команду: «Усі по своїх місцях, кроком руш!» (там само). Звісно, «постарався» Жуков, а не японці, але Штерн не мав права перед підлеглим критикувати його безпосереднього начальника. Наступного дня командарм Штерн прибув до штабу Жукова й довго бесідував з ним наодинці.
Петро Григоренко розповідає: «Жуков вийшов після розмови роздратованим. Розпорядився підготувати наказ.. на перегрупування військ і на виведення з безпосереднього підпорядкування армії всіх загонів, на повернення їх до своїх частин» (там само). І так. Не Жуков був автором плану розгрому японців на Халхин-Голі, а начальник штабу 1-ї армійської групи комбриг Михайло Богданов та командарм Штерн. Ось тільки Штерну не пощастило. Через наклеп якогось невідомого негідника його було заарештовано 7 червня 1941 року й 28 жовтня розстріляно без суду за вказівкою приятеля Жукова, наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії. Після цього Жуков авторство плану операції на Халхин-Голі приписав собі. Жуков воював не вмінням, а числом, вкладаючи в землю орди своїх солдатів. І прізвиська від солдатів отримав відповідні: «М’ясник» та «Жора-Катафалк». Проте вислужитися завжди вмів і дуже подобався Сталіну. Тим паче, що беззастережно крав чужі ідеї та надбання. На нараді вищого командного складу у грудні 1940 – січні 1941 року (яка й закінчилася згадуваними вище іграми на мапах) Жуков прочитав центральну доповідь, яка називалася «Характер сучасної наступальної операції». Доповідь гарна. Сталін саме тоді й почав вважати Жукова полководцем і стратегом. Через багато років з’ясувалося, що справжнім автором доповіді був підлеглий Жукова, нікому тоді невідомий полковник.
На біду Жукова, полковник пізніше став маршалом Радянського Союзу й розповів, як працював у Георгія Костянтиновича «негром». Звали цю людину Іван Христофорович Баграмян. Змушений був Жуков зізнатися, що вкрав його думки. Ну, а потім стало відомо, що він крав ідеї і покійного Штерна, і Богданова, і майбутнього маршала Василевського, й інших генералів. На відміну від загальноприйнятої думки, Сталін таки часто помилявся в людях. Кадри вирішували все. За принципом особистої відданості. Проте це геть не означало, що вони були професіоналами. Жуков був однією з таких помилок. А ще, на відміну від розповсюджених міфів, в епоху Сталіна хаосу в державному управлінні, приписок, корупції, кумівства, фінансових махінацій було з надлишком. Утім, в умовах тоталітарної системи, коли вождю або фюреру постійно лестять і кажуть лише те, що він хоче чути, інакше не буває.
В цьому випадку помилка Сталіна та членів Політбюро стала фатальною…
ГЛАВА СІМНАДЦЯТА.
ПРО «СТАЛІНСЬКИЙ ПОРЯДОК», ПЛАТНЮ У «СИНІХ КОНВЕРТАХ» ТА «ЧЕТВЕРТИЙ РЕЙХ»
А поки нацисти готуються нападати на комуністів і навпаки, порушимо ще одну важливу тему. Протягом багатьох років, особливо в період занепаду СРСР, був популярний міф про «порядок», який буцімто панував в СРСР за часів диктатури Сталіна. Мовляв, Сталін багато саджав, зате за його часів не крали, а чиновники трудилися сумлінно й ефективно. Мовляв, наш народ пряника не розуміє – лише батіг.
Щодо пряника і батога – нагадаю, що найбільші врожаї були у період НЕПу, коли селяни вільно працювали на власній землі, хоч тоді в них забирали чималенький продподаток. А в колгоспах врожайність одразу впала. Так що це твердження дуже дискусійне. У реальній, таємній історії СРСР зі «сталінським порядком» усе було з точністю до навпаки. Корупція, розкрадання державного майна, фінансові махінації, зловживання владою і решта схожого неподобства квітнули за тих часів, мов рясні будяки на колгоспних полях. Про що б нам поговорити? А давайте про корупцію в органі, який мав з нею боротися – в НКВС. З протоколу допитів колишнього особливоуповноваженого НКВС УРСР (це висока посада, еквівалентна приблизно нинішньому заступнику міністра) Наума Львовича Рубінштейна від 10 липня 1937 року: «На гулянки і примхи витрачалися величезні державні кошти. Я уже свідчив про мільйонний ремонт будинку Балицького… та інші витрати.
Можу додати, що обладнання розважального судна «Дніпро» обійшлося приблизно у 800 000 карбованців. Кожна поїздка обходилася у 5-6 тис. карбованців.. Дача «Хоста», будинок відпочинку «Дідівщина», дачі в Одесі коштували кілька мільйонів, причому пропускали через них дуже вузьке коло осіб, майже обмежене нашою групою. .» [116]. Всеволод Балицький з 1934 по 1937 роки був головним чекістом радянської України. І якщо хтось припустить, що Рубінштейн його обмовив під тортурами – це не так. І пароплави, і дачі, і палаци з оранжереями та зоопарками існували насправді. І якщо хтось гадає, що Балицького «взяли» за крадіжки та «розпили» державних коштів – це не так. Його розстріляли «за зраду партії та Батьківщини та активну контрреволюційну діяльність». Рубінштейну ще й шпигунство «пришили», так що слідчим не було сенсу ще й про крадіжки та корупцію зізнання вибивати. Якби не арешт «за політику» – мільйонні корупційні оборудки цих типів так би й не відкрилися. А Рубінштейн далі малював епічну картину олійними фарбами. Як дружина Балицького скуповувала антикваріат і цінні картини по 5 тисяч карбованців. Як підлеглі холуї по всій Україні шукали на подарунок Балицькому ішака і як купили його у Полтаві за ті ж таки 5 тисяч карбованців.