Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 22)
Як відверто писав «улюбленець партії» Микола Бухарін, головний редактор головної газети країни «Правда», – поки більшовики боролися за владу, вони виступали за свободу слова, тепер же, після того як владу здобуто, свобода слова більше непотрібна і її треба ліквідувати. І ліквідували. «Філософський корабель» був лише частиною цього грандіозного плану. І вже на всю котушку шурував Агітаційно-пропагандистський відділ ЦК РКП(б), знаменитий Агітпроп під керівництвом купецького сина, чергового недоучки товариша Андрія Сергійовича Бубнова, завалюючи країну плакатами, листівками, транспарантами та брехнею, брехнею, брехнею… Одночасно розгорнувся рух з ліквідації неписьменності – так званий «лікнеп» або російською «лікбез». Кожен населений пункт з числом неписьменних понад 15 осіб мусив мати т. з. «лікпункт» – школу грамоти. Термін навчання – 3-4 місяці. Чому можна було навчити за такий час? Правильно: читати по складах і лічити на пальцях. Більшого не потрібно. Чому? Слово Леніну, який розпинався перед художником Юрієм Анненковим під час сеансів написання свого портрету: «Взагалі, до інтелігенції, як ви, напевно, знаєте, я великої симпатії не маю, і наше гасло «ліквідувати неписьменність» жодним чином не слід тлумачити як прагнення до народження нової інтелігенції. «Ліквідувати неписьменність» слід лише для того, щоб кожен селянин, кожен робітник міг самостійно, без сторонньої допомоги, читати наші декрети, накази, відозви. Мета – цілком практична. Та й по всьому» [57]. Точнісінько таку «освіту» ввели на окупованих територіях СРСР нацисти у 1942 році: обов’язкове безкоштовне початкове навчання – аби «інородці» могли самостійно, без сторонньої допомоги, читати накази та відозви окупантів. Увесь процес «освітньої» та «культурної» революцій, організованих більшовиками, обмежився необхідним мінімумом. Усе було вкрай заполітизоване. Усе служило для промивання мозків. Навіть саме навчання читати. «Мы – не рабы. Рабы – не мы», – бубоніли по складах дорослі мужики та баби, яких рідна радянська влада не випускала за кордон і розстрілювала за найменший прояв спротиву, як, наприклад, в Астрахані.
В кожному селі поставили так звані «избы-читальни», набиті радянськими прокламаціями, газетами і журналами. І людину спеціальну в тій «ізбі» посадили. Вона так і називалися – «ізбач». Вважається, що «избы-читальни» – це винахід більшовиків. Брехня. Вони існували як центри просвітництва при земствах ще у ХІХ столітті. Більшовики лише пристосували їх для власних потреб. Те саме з культурою. Сам Ленін, та й більшість інших більшовицьких вождів, ні книжок, ні театру не любили. Хіба що балерин, як «всеросійський козел» Калінін. Але кожен культурний захід, кожна культурна установа використовувалася за максимумом для пропаганди. Не було у 20-30-ті роки жодної вистави, кінофільму, циркової програми, книги без політичної агітації, розповідей про геніальних Леніна-Троцького-Сталіна-Калініна, про те, як гарно живеться пролетаріату країни рад і як в Америці недоїдають негри. При цьому той таки Ленін при тому таки Анненкові не вгавав: «Я, знаєте, в мистецтві не сильний, мистецтво для мене, це.. щось на зразок інтелектуальної сліпої кишки, і, коли його пропагандистську роль, необхідну нам, буде зіграно, ми його – дзик, дзик! – виріжемо. За непотрібністю. Утім, ви вже про це поговоріть з Луначарським: великий фахівець. У нього там навіть якісь ідейки...» (там само). Шокований художник використав участь у XIV Міжнародній виставці у Венеції, аби втекти з радянської Москви, і таким чином став одним із перших «неповерненців». І правильно зробив. Бо не знаю, як Вам, шановний читачу, але для мене держава, що її будували комуністи, не лише моторошна, а й невимовно огидна.
Нарешті, останнє. Запроваджуючи НЕП, більшовики зробили усе можливе, аби партійні чиновники щиро ненавиділи «непманів», як тоді називали підприємців та працівників приватних підприємств. Так, декретом від 23 червня 1921 року було введено т. з. «партмаксимум». Оголошувалося, що члени партії на керівних посадах не можуть отримувати зарплатню більшу за 150% від середньої на їхніх підприємствах або в організаціях.
Це призвело до того, що керівники підприємств отримували зарплатню в рази меншу за ту, яка належала кваліфікованому персоналу. Наприклад, платня інженерно-технічних працівників «Черембастресту» складала від 100 до 250 рублів, а платня начальника тресту – 144 рублі. В «Ураласбесті» головний інженер отримував 800 рублів, а начальник тресту партмаксимум – 192 рублі. До речі, якщо ви не знали. Ближче до завершення НЕПу левова частка керівників приватних підприємств були членами партії – 89,3%. Це більше ніж у державних синдикатах (84,4) та трестах (71,4). Щоправда, це не стосувалося деяких категорій керівників. Як і в армії, більшовики широко користувалися послугами «найбільших буржуазних спеціалістів» в економіці, фінансах, державному управлінні і послуги ті оплачували доволі щедро. Офіційно вважалося, що ця система робить комуністичних чиновників ближчими до народу, змушує їх жити скромніше, заважає кар’єризму. Насправді це було зроблено для того, аби начальники ненавиділи своїх робітників і систему НЕПу в цілому. І готові були будь-якої миті її порвати, мов собака на ім’я Тузик усім відому річ. Була у цього ще одна мета – воістину єзуїтська. Партмаксимум найсильніше бив по відповідальних працівниках найнижчого ланцюга, майже перетворюючи їх на жебраків. Ось хто справді втрачав свідомість від голоду. А довколишні, дивлячись на голодних дрібних партійних функціонерів, свято вірили чуткам про те, як голодують Ленін, Троцький, Сталін, Томський, Риков, Бухарін… Бо партійна дрібнота була на очах, а Ленін – за спинами охоронців в Горках – його народ бачив лише на фото в газетах. А якщо вожді голодують, то і народ має підтягувати паски та вірити, що ось-ось настане світле «завтра».
До слова, знаєте, чому, на відміну від інших диктатур, більшовики не використовували Церкву як союзницю, а воювали з нею? Та тому, що дві віри в одному домі не уживаються. Комунізм – це така само сліпа віра, як і християнство, скажімо. Тому там, де комуністи з’являються, вони неодмінно починають війну з Церквою. Вони та ще нацисти. Бо там теж все було засновано на вірі. Немає місця Христу там, де до сонму пророків зараховуються троцькі, гітлери, леніни, сталіни, бормани.
За таких умов 30 грудня 1922 року народився Союз Радянських Соціалістичних Республік.
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА.
FATA MORGANA, АБО СОЮЗ, ЯКОГО НЕ БУЛО
СРСР було створено на Першому з’їзді Рад СРСР 30 грудня 1922 року. До нього увійшли 4 незалежні держави: Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка; Українська Соціалістична Радянська Республіка; Білоруська Соціалістична Радянська Республіка та Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (до останньої тоді входили Грузія, Вірменія та Азербайджан). Декларацію про створення СРСР, а також Договір було узгоджено представниками цих республік-сестер напередодні, а потім зазначений вище з’їзд одностайно їх затвердив, закріпивши народження нової держави юридично.
Таким у загальних рисах подано в офіційній московській історіографії створення Радянського Союзу. І це – нахабна, прикрита словоблуддям, мов відомий орган на античних скульптурах фіговим листком, брехня. Комуністи завжди вміли брехати дуже переконливо. В цьому вони абсолютні чемпіони світу. Міф про створення СРСР живий і по сьогодні. Спробуйте посперечатися із апологетом радянського минулого, він перед вами зразу й вивалить оте голосування 30 грудня 1922 року як аргумент. До нього ми ще дійдемо. А наразі – трохи ілюстративного матеріалу, в яких умовах готувався той договір. Усім відомий конфлікт – чи не найсерйозніший між Леніним та Сталіним щодо умов, на яких мав бути створений Союз. Сталін наполягав на «автономізації», тобто фактичному поглинанні союзних республік Москвою, у результаті якого постала б нова, тепер уже «червона» імперія під назвою Російська Радянська Федеративна Республіка. Ленін стояв за федеральний устрій з більшими правами республік. Обидва мали своїх прибічників – Йосип Віссаріонович на той час уже набрав достатньо ваги, аби поступово відсувати на другий план Троцького та опонувати в деяких питаннях Леніну, одночасно займаючи щабель його найвірнішого соратника. Крім того, обидва бачення мали своїх прибічників і в республіках. Доходило не просто до гарячих суперечок, сварок та розривів у стосунках – декому довелося навіть постраждати фізично.
Розповім про один такий вузол, маловідомий серед загалу, але промовистий. Про це окремий детектив слід писати. Улітку 1922 року група грузинських більшовиків на чолі з головою Центрального виконавчого комітету Грузії Пилипом Ієсеєвичем Махарадзе (освіта – незакінчена вища ветеринарна) та головою Ради народних комісарів Грузії Полікарпом Гургеновичем Мдівані (дворянин, освіта – незакінчена вища) висловилася за вступ до СРСР на правах окремої республіки, а не у складі Закавказької федерації. Проти них виступили Серго Орджонікідзе, який був тоді головним більшовиком Закавказзя, та Йосип Сталін. Фігури дуже важкі. Але й Мдівані та Махарадзе були не прості – їх підтримував Ленін. І хоча Ілліч був на той час практично нетранспортабельний, фактор його особистості важив багато. Саме у цей час за загадкових обставин у Тифлісі гине друг дитинства Сталіна і його найближчий прибічник Тер-Петросян (Камо). Вантажівку, яка його збила, так і не знайшли. Деякі дослідники вважають, що у процесі боротьби за владу навколо хворого Леніна, його прибрав Сталін, бо, мовляв, Камо забагато знав про спільні операції з «експропріацій». Може так. А, може й ні. На той час Тер-Петросян ще був Сталіну дуже корисним як опора на Кавказі. А от противникам Сталіна та Орджонікідзе він міг і заважати. Можливо, загибель Тер-Петросяна має коріння саме в тій борні. Апогею конфлікт, який назвали «Грузинською справою», досяг в останніх числах жовтня 1922 року. У відповідь на «нахабну вимогу» грузинських «сепаратистів» божевільний Серго Орджонікідзе «…розлютився і обізвав їх «шовіністичною гниллю», а коли один із членів ЦК компартії Грузії назвав його «сталінським віслюком», ще й добряче побив останнього. На знак протесту проти тиску Москви у відставку подав весь ЦК компартії Грузії» [58]. Комісія під головуванням Дзержинського, який, відчувши, що Леніну невдовзі кінець, почав шукати підтримки у Сталіна, виправдала саме його та Орджонікідзе. Це рішення Дзержинського, у свою чергу, обурило Леніна. Щойно він відбив уже затверджене в ЦК рішення на користь «автономізації» і змусив прийняти власний план, як Сталін зі своїми людьми спровокував кризу й взагалі поставив питання про створення Союзу під загрозу. У той самий час Ленін не міг не бачити, як навколо Коби (партійне псевдо Сталіна) стрімко формується потужний клан: Дзержинський, Орджонікідзе, Каменєв, Зинов’єв. Разом з охолодженням стосунків із Троцьким та хворобою, яка обмежувала можливості, Ілліч реально ризикував опинитися на узбіччі подій, в ролі такого собі діда на покутті, якого начебто родина й шанує, але влада уже давно в інших руках. Тож на початку грудня Володимир Ілліч завдає Йосипу Віссаріоновичу удару. Він звинувачує його у великодержавному шовінізмі, і щоб його послабити, вимагає виключити з партії Орджонікідзе. Проте у ніч з 15 на 16 грудня Леніна вжарив другий інсульт. Його «побажання» виконано не було. Ба більше, після цього гризня за владу вийшла на новий виток, оскільки усі зрозуміли, що дні вождя пораховано. Листопад-початок грудня 1922 року став останнім періодом його активного політичного і не лише життя. Про це – у наступній главі, а зараз про СРСР.