Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 21)
Зверніть увагу, читачу, на оте «ми не знаємо». Це визнання, що НЕП був не лише кроком вимушеним, після того, як Ленін і компанія переконалися, що комунізм побудувати принципово неможливо, але й свідченням того, що Нова економічна політика не була спланованою й продуманою. Чудили за принципом: а спробуймо те і те – може, щось і вдасться. Водночас вони чудово усвідомлювали, що до цілковитої руїни призвела передусім не війна, а їхня дурість. Гадаєте, визнавши це, Ленін і його поплічники, навчені гірким досвідом, відступилися? Та ні! Мудрі люди вчаться на чужих помилках, розумні – на своїх, а дурні навіть і на власних не здатні вчитися: «Розкладка в селі, цей безпосередній комуністичний підхід до завдань будівництва в місті, заважала підйому продуктивних сил і виявилася основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми натрапили навесні 1921 року.
Ось чому треба було те, що, з погляду нашої лінії, нашої політики, не можна назвати нічим іншим, як найсильнішою поразкою і відступом» (там само). Ви розумієте? Навіть визнавши, що були неправі, вони НЕП ввели, але вважали його своєю поразкою. Вони мріяли згодом повернутися до того, що коїли протягом трьох попередніх років. Проте НЕП навіть у такому вигляді зробив свою справу. Якщо у 1921 році було зібрано (у межах кордонів СРСР – УСРР та інших «держав», які незалежними були лише на папері, тож включаємо і їх) 37,6 млн. тонн зерна, то уже 1925 року – 76,8 млн. тонн. Себто, більше, ніж перед Першою світовою війною. Мужики припинили бунтувати й взялися за справу – і за короткий період без колгоспів і комун нагодували всю країну ще й на експорт залишилося. Спочатку, як ми бачимо, під НЕПом розуміли лише послаблення в сільському господарстві. Але з’ясувалося, що без ринкових механізмів промисловість теж підняти не вдається. Пролетарій не дурніший за селянина – задурно працювати не буде. У 1921 році виплавка сталі, наприклад, сягнула показника 1721 року. Довелося вводити НЕП і у промисловості, надавши підприємствам та їхнім об’єднанням цілковиту економічну та фінансову самостійність.
У результаті за 5 років індекс промислового виробництва потроївся. Усе це комуністам, звісно не подобалося, бо виявилося, що народ гарнесенько обходиться без їхнього контролю та влади. Так недовго й до крамольних думок щодо необхідності скасувати «диктатуру пролетаріату», а більшовиків, починаючи з Леніна і закінчуючи партійним секретарем у якому-небудь селі Сучкіно Пермського краю, за численні злочини проти на- роду відправити рити якийсь канал. Та ради на те не було. Залишалося лише чекати світової революції, яка все не спалахувала. Але найбільше розчарування спіткало партійців з числа молодих пролетарів та бідних селян, які мали рівень освіти такий, що ледь могли підписатися. Багато хто зустрів НЕП з ненавистю. Таких довелося теє… Ні, поки що не розстрілювали. Поки що лише виганяли з партії. А членство у партії було єдиною надійною гарантією кар’єрного зростання.
До речі, ленінським мріям про «відмирання грошей» теж настав гаплик. Більше того, «совєти» були змушені провести грошову реформу. З літа 1921 року підготували першу деномінацію, обмінявши старі грошові знаки на нові у співвідношенні 10 тисяч до одного, а трохи більше, ніж через рік ще одну – знову обмінявши гроші зразка 1922 року на грошові знаки 1923 року 100:1. Аби подолати тотальну недовіру до нових грошей, спричинену дурною політикою попередніх років, комісари були змушені ввести тверде золоте забезпечення. Нова тверда валюта – «червонець» прирівнювалася до старої царської золотої монети в 10 рублів. Від усього цього Леніну ставало погано. Саме на літо 1921 року, окрім старих проблем із психікою, припадають перші ознаки іншого важкого захворювання. Він навіть свідомість втрачав, але професори медицини, терміново і за великі гроші виписані з Німеччини, не могли поставити діагноз.
Одночасно з репресіями всередині партії більшовики починають загвинчувати гайки і в цілому. Ми більше знаємо про сталінські репресії 30-х років. Але й 20-і були не менш кривавими. Розстрілювали тисячами. Саджали у концтабори та висилали за кордон десятками тисяч. Про судовий процес над правими есерами ми вже згадували. Він відбувався з таким порушенням елементарних юридичних норм, що його зі скандалом покинули адвокати, яких більшовики змушені були допустити під тиском міжнародного соціалістичного руху. Дванадцять осіб було засуджено до страти, ще 22 отримали різні терміни ув’язнення, хоча їхню причетність до якихось конкретних злочинів, зокрема і до вбивств більшовицьких лідерів, доведено не було. А ось лише кілька прикладів. Справа Таганцева 1921 року. Заарештовано 833 особи. Розстріляно або вбито під час затримання – 96. Запроторено до концтаборів – 83. Звільнено (тобто визнано невинними) – 448. Доля решти (самі порахуйте, яке число складала та «решта») невідома. Серед розстріляних – видатний російський поет Микола Гумільов. У 1925 році ОГПУ сфабрикувало в Ленінграді справу за обвинуваченням групи випускників Олександрівського ліцею у створенні контрреволюційної монархічної організації. Як результат, 26 осіб – розстріляно, 54 – засуджено до різних термінів ув’язнення та заслання. Серед убитих – останній прем’єр-міністр Російської імперії, 75-річний князь М. Д. Голіцин, який мирно собі доживав віку, заробляючи охороною городів та ремонтом взуття. Репресії проти духовенства 1922-1923 років. Загалом було заарештовано 10 тисяч осіб, з них розстріляно – 2 тисячі. Кулю в потилицю пустили архімандриту Сергію (Шеїну), який був депутатом Державної думи у 1912-1917 роках; митрополиту Петроградському та Гдовському Веніаміну; професору Санкт-Петербурзького університету, історику права Ю. П. Новицькому. Станом на 1924 рік половина єпископів Російської православної церкви сиділи у тюрмах та концтаборах. Один з наближених до Леніна партійців, член ЦК РКП(б) та голова усіх профспілок країни Михайло Павлович Томський (справжнє прізвище – Єфремов, освіта – 4 класи початкового міського училища) у квітні 1922 року висловився без жодного докору сумління і максимально цинічно: «У нас багато партій. Але на відміну від закордону, у нас одна партія при владі, а інші у в’язниці» [54]. «Найбільш людяна людина усіх часів» теж за словом у кишеню не лізла і «гнилим гуманізмом» не прикривалася. Доповнюючи проєкт першого кримінального кодексу радянської Росії, Володимир Ілліч у квітні 1922 року писав наркому юстиції Д. І. Курському: «Як на мене, треба розширити застосування розстрілу (із заміною висилкою за кордон). Див. стор. 1 внизу до всіх видів діяльності меншовиків, есерів тощо. Знайти формулювання, яке ставить ці діяння у зв’язок з міжнародною буржуазією і її боротьбою з нами (підкупом друку і агентів, підготовкою війни тощо)» [55]. Слово «розстріл» – одне з найбільш уживаних цим «генієм». Звернули увагу – він майже прямо пише, що треба справи проти політичних противників фальсифікувати. А у травні цього ж року, того ж таки Курського вождь інструктує на тему радянського судочинства: «Суд має не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас. Формулювати треба якомога ширше, бо лише революційна правосвідомість і революційна совість поставлять умови застосування на ділі, більш-менш широкого. З комуністичним привітом, Ленін» (там само).
Пояснити, що «геній» мав на увазі? Так, звісно, мудрий мій читачу, – тут усе зрозуміло. Вождь прагнув використовувати суд як інструмент терору із заздалегідь відомим вироком. Це не правосуддя. Це фікція. Як радянські вибори з одного кандидата. «Судити й розстріляти» – резолюції чинів НКВС у сталінські часи. Комуністи новітнього часу часто кажуть, що Сталін був душогубом, який викривив ленінські принципи. Ні, шановні, Сталін був вірним учнем і продовжувачем ідей Леніна. Тільки Ленін був набагато кровожерливішим. Просто йому історія часу при реальній (і при тому не зовсім одноосібній) владі відпустила 5 років, а Сталіну – майже 30, інакше б цей лисий гаркавий маніяк утопив би країну у крові. Хоча… Громадянська війна забрала 10,5 мільйонів життів. При цьому безпосередньо від бойових дій загинуло 2,5 осіб, а від терору – 2 мільйони. Жертвами «Червоного терору» стали 1,2 мільйони – у півтора рази більше, ніж від терору «білих» та різноманітних повстанців разом узятих. Плюс 2 мільйони назавжди виїхали за кордон. Так що і Леніну з Троцьким є чим «похвалитися».
До речі, про емігрантів. Починаючи з 1921 року, більшовики намагалися стріляти лише відносно маловідомих осіб і не у великих кількостях. Там десяток-другий, там три десятки. Винятки – священники, але стосовно них діяли інші мотиви. А більш-менш помітних постатей у науці, мистецтві, політиці тощо «просили» забиратися з країни геть. Або висилали силоміць. Саме це мав на увазі Ілліч, коли пропонував замінювати розстріли висилкою за кордон. Причина тут прозаїчна: радянська Росія та маріонеткові уряди «незалежних» республік знаходилися у глухій дипломатичній та економічній ізоляції. Ленін мріяв про сто тисяч тракторів – йому чомусь здавалося, що саме така їх кількість призведе до побудови комунізму. Але можливостей для будівництва тракторних заводів не було. Як і технологій. Майже всі фахівці втекли або потрапили під гарячу руку п’яних матросиків. Обладнання і технології існували за кордоном. Там же був і ринок збуту того, що могли експортувати комуністи, – шедеврів мистецтва, накопичених клятими буржуями; залишків золота, а також різноманітної сировини: нафти, лісу, марганцю, зерна тощо. Кляті імперіалісти ізоляцію підтримували, але зацікавленість у надприбутках мала перемогти хутчій рано, ніж пізно. Саме з 1921 починається низка переговорів про дипломатичне визнання радянської Росії з боку інших держав. Ті контакти було б дуже недоречно встановлювати на тлі масового знищення широко відомих у світі людей. Тому більшовики усіляко «сприяли» їхній еміграції. Та були серед їхніх опонентів такі, хто відмовився залишити батьківщину. І тоді… І тоді їх збирали разом, саджали на пароплави або потяги й відправляли примусово. В історію ця акція (ідея прийшла в ленінську голову одразу після підписання з Німеччиною угоди в Рапалло й встановлення з нею дипломатичних стосунків, а також після конференції в Генуї, на якій стало зрозуміло, що Німеччина – це лише початок і далі підуть угоди з іншими країнами) увійшла під назвою «Філософський корабель» – двома рейсами німецькі пароплави «Oberbürgermeister Haken» та «Preussen» у вересні і листопаді 1922 року вивезли з Петрограду до 160 осіб. Але ще були пароплави з Одеси до Константинополя, потяги у Латвію. Загалом було вислано 225 осіб і не лише з Росії, але й із Грузії, України тощо. Разом з членами родин назбирається кілька тисяч. Серед висланих були воістину видатні особистості: майбутній засновник соціологічного факультету Гарвардського університету Пітірім Сорокін; один із найвидатніших філософів ХХ століття, почесний доктор Кембриджського університету Микола Бердяєв та його колега Борис Вишеславцев; відомий філософ Іван Ільїн, якого так любить цитувати Володимир Путін; один із найталановитіших астрофізиків початку ХХ століття Всеволод Стратонов тощо.При цьому депортовані мали самі оплатити свою подорож і дати підписку про згоду на розстріл у випадку повернення із заслання. Було встановлено цілковиту заборону на вивезення не лише приватних бібліотек та коштовностей, але й особистих речей аж до натільних хрестиків. Усе це конфіскувалося. Усі гроші також. Дозволялося взяти з собою лише по двоє кальсонів, дві пари шкарпеток, піджак, брюки, пальто, капелюх і дві пари взуття. Уже важко хворий на той момент Володимир Ленін, який ще 27 травня 1922 року переніс перший інсульт, отримавши звістку про депортацію першої партії вигнанців 30 вересня, написав, що для нього ця радісна новина є найкращими ліками і справді невдовзі почав одужувати. Троцький про все це все висловився так: «Ми цих людей вислали тому, що розстріляти їх не було приводу, а терпіти було неможливо» [56]. Що тут скажеш – великі гуманісти та демократи зібралися за стінами Кремля. Любителі свободи слова. Вибіркової.