Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 11)
Маєток «Горки» – це надзвичайна розкіш. З бібліотекою, кінозалом, зимовим садом, оранжереями, цілим штатом слуг і трьома десятками охоронців. Це крім розкішної кремлівської квартири, нагадаю. Лише сад та город у маєтку мали площу 5 гектарів. У саду, в якому під пильним оком охорони працювала ціла бригада садівників, було близько 500 яблунь, 300 вишень; у спеціальних ягідниках – 150 кущів чорної та понад 60 кущів червоної смородини, 24 ряди малини, 26 – полуниці… Город мав площу близько 3,5 десятин. Десятина – трохи більше гектару. Хтось може собі уявити майже 4 гектари самого лише городу? У 1918 році (тобто, на час заселення сюди подружжя Ульянових) на городі було висаджено 5 тисяч кущів помідорів, півтора гектари займала капуста, ще майже гектар – огірки, морква, цвітна капуста, цибуля. Були в господарстві й 300 парникових рам – це щоб і взимку дорогоцінний організм вождя регулярно приймав в себе різноманітні вітаміни. А нам про чай з моркви та сухарики торочать.
Персональні автівки радянських чиновників народ дотепно назвав «членовозами». Особистий «членовоз» Ленін вибрав собі теж неабиякий. Це був украй дорогий «Delanay Billville», який раніше належав самому імператору Миколі ІІ.
Але не єдиним ним жив вождь. Був ще суперрозкішний французький «Turket Mery-28» 1915 року випуску. Збирався вручну і був по кишені лише найбагатшим людям світу. У кого його відібрали – історія замовчує. Був знаменитий гоночний автомобіль Rolls Royce 40/50 Silver Ghost, який раніше належав одному з найбагатших людей Європи – мультимільйонеру Павлу Рябушинському. Вождь любив поїздити «з вітерцем». Не сам, звичайно, за кермом – для цього підбирали особливо перевірених майстрів водіння. Мав вождь світового пролетаріату ще три автомашини для повсякденних робочих поїздок і заміських прогулянок. Трохи пізніше на особливе замовлення із самого центру тодішнього світового імперіалізму – Англії для Ілліча привезли броньований «Rolls Royce Silver Ghost», який коштував фантастичні на ті часи гроші – 3 тисячі фунтів стерлінгів. Це платня декана Лондонського університету за 12 років. На початку 1921 року для Леніна в Англії придбали «Rolls-Royce Silver Ghost Continental». На Путилівському заводі його за державний кошт переробили в напівгусеничні автосани, на яких Ілліч «розсікав» навколишніми полями, релаксуючи таким чином від важких дум про світле майбутнє пролетаріату та рівність між людьми. Дружина Леніна, Надія Костянтинівна Крупська, мала, природно, власний автомобіль. І теж не якусь там швейну машину Зінгера на колесах, а потужний елітний «Rolls-Royce» з підігрівом салону. Він теж раніше належав імператорській родині. Наймані писаки сімдесят років ґамузляли жалісливі розповіді про те, як Ілліч голодував. Про окріп з сухарем або морквяний чайок. Брехня все це. Окропом вождь «ходоків» пригощав. А коли «ходоки» йшли собі геть – жер він від пуза, причому не сухарики, а найвишуканіші делікатеси. Корній Чуковський у своєму щоденнику від 11 листопада 1918 року писав, що порушував перед Максимом Горьким питання про елементарне мінімальне харчування письменників (нам уже відомо, що для більшовиків це громадяни четвертого сорту), на що «пролетарський письменник» вигукнув: «Так! Так! Треба, чорт забирай, щоб вони або годували, або – нехай відпустять за кордон. Раз вони такі немічні, що ні зігріти, ні нагодувати нездатні. Адже ось зараз – виявляється, у в’язниці краще, ніж на волі: я зараз клопотав про тих, хто сидить на Шпалерній, їх випустили, а вони не хочуть йти: і тепліше, і ситніше! А провізія є.. Є.. Це я знаю напевно. . Є.. У Смольному купа.. Ікри – цілі діжки – в Петербурзі жити можна.. Можна.. Вчора у мене одна баба зі Смольного була.. Там вони все це жеруть, але є такі, які жеруть із соромом...» [24]. Звичайно ж, Ленін жер ікру із соромом і не інакше. Троцький про ту кетову ікру потім ще довго згадував – як вони з Іллічем нею об’їдалися. А потім агітатори-пропагандисти писали сльозливі історії, як Ленін харчі, що їх присилали з провінції, відправляв до сиротинців. Але правда, мов те шило, з мішка вилазить. Ось той таки Горький вже у Москві. В гостях у Леніна на його кремлівській квартирі. Ілліч запрошує до столу: «– Копченою рибою пригощу, – прислали з Астрахані. І, нахмуривши сократівське чоло, скосивши убік всевидячі очі, додав: – Шлють, наче панові. Як від цього відвадиш? Відмовитися, не прийняти – образиш. А навколо усі голодують» [25]. Як бачимо, рибка не в дитячому сиротинці опинилася і не у голодних товаришів по партії, а чомусь на столі вождя. Це окрім того, що йому належало за посадою та меню спецїдальні кремлівської. Шановне товариство, робіть зі мною що хочете, але тут цей лисий типчик виглядає так само, як його відомий «колега» Альхен – персонаж з книги Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців», пригадуєте? «Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором’язливий злодюга. Вся сутність його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум’янцем замішання, сором’язливості, ніяковості й конфузу».
Так само, «із соромом» жерли й інші «вожді»: Троцький, Калінін, Дзержинський, Луначарський. Окрім відносно скромних апартаментів у Кремлі, багато хто обзавівся особняками, а то й цілими маєтками.
Наприклад, «Всесоюзний староста» Михайло Калінін оселився в маєтку Воскресенське, який скромно називався дачею, а в Петрограді на нього завжди чекала ще одна «дача» – скромний двоповерховий будиночок на десяток кімнат.
Про квартиру Луначарського нам уже відомо. Мав він і гарний заміський маєток. Дружину поселив в Олександрівському палаці.
Про кого б ще згадати?
О, Дзержинський! «Залізний Фелікс». Про нього фільми знімали, де він у кавалерійській шинелі красувався, на залізному ліжку просто в робочому кабінеті спав, тією ж таки шинелькою вкриваючись. А як було насправді? Готові? Тримайтеся. Дзержинський мешкав у розкішному, оздобленому італійським мармуром, яшмою та дорогоцінними породами деревини, палаці, що раніше належав золотопромисловцю Миколі Дмитровичу Стахєєву. А в підмосковному селі Любаново до послуг головного чекіста був маєток, конфіскований у поміщика Шліппе. А у Звенигородському повіті розташовувалася ще одна дача, що її, кажучи сучасним сленгом, «віджали» у нафтового магната Зубалова. А в Криму ще одна «скромна дачка» – знаменитий палац Юсупових. Офіційно він називався «дача ВЧК № 4», але призначався для однієї людини – Дзержинського. Тут навіть винний льох переробили на бункер, бо «Залізний Фелікс» був неабияким боягузом.
Для партійних чиновників вищого ґатунку у Москві також створили 5 Будинків Рад з фешенебельними квартирами. Будинок № 1 – колишній готель «Національ» – тут жила вся більшовицька верхівка навесні 1918 року, поки у Кремлі тривав ремонт; будинок № 2 – колишній готель «Метрополь», будинок № 3 – колишня семінарія; будинок № 4 – колишній розкішний прибутковий будинок «Петергоф». До будинку № 5 насправді належали три будівлі – комплекс прибуткових будинків Шереметєва. Аби Ви, читачу, зрозуміли про що йдеться – у квартирах цих будинків було по 6-10 кімнат загальною площею від 250 до 600 метрів квадратних. Тут, до слова, мешкав і Лев Троцький. Не лише Ленін, але й кожен більшовицький комісар міг обрати марку авто собі до душі. Сорок автівок із царського гаража транзитом через Тимчасовий уряд опинилися під членами Совнаркому, Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, ВЧК, їхніми коханками та коханцями. А можна було й використати золото з царських запасів: наприклад, Сталін у 1917 році отримав суперрозкішний «Vauxhall», який свого часу замовили в Англії спеціально для матері останнього російського імператора Марії Федорівни, а потім пересів на «Packard Twin-Six», перший у світі автомобіль з 12-циліндровим двигуном. Біси дрібнішого штибу «віджимали» автомобілі у колишніх банкірів, генералів, підприємців, купців. Ще дрібніші чортенята, котрі до розкішних квартир та автомашин ще не вийшли пикою, займалися «експропріаціями» та накладенням «контрибуції». Наприклад, 22-24 лютого в Севастополі матросня на чолі з головою місцевого Військово-революційного комітету латишем Юрієм Петровичем Гавеном (справжнє ім’я – Ян Ернестович Дауман) наклали на «буржуазію» (тобто на всіх, хто був гарно одягнений, або носив окуляри) «контрибуцію» в 10 мільйонів рублів. Звісно, більшість вибитих із застосуванням тортур та розстрілів коштів – осіли в кишенях «борців за народне щастя». Вони особливо і не соромилися.
«Валькірія революції», знаменита Лариса Рейснер, з якої відомий драматург Всеволод Вишневський писав образ незламної комісарші, у п’єсі «Оптимістична трагедія» носила стандартну для образа більшовика шкіряну куртку, а в реальному житті… Слово ізраїльській історикині, професору Ірені Владімірскі: «Лариса одягається у розкішні вбрання, її гардероб величезний, на її руці величезний алмаз – пам’ять про роботу в комісії з обліку і охорони скарбів Ермітажу та інших музеїв. Ось парадокс: тепер вона набагато більше, ніж раніше, любить розкіш. Плаває на колишній царській яхті, по-хазяйськи розташовуючись у покоях імператриці. . .Вона разом з Федором Раскольниковим, своїм чоловіком – «комморси», командувачем морськими силами Республіки, – мешкає в Адміралтействі, де обладнала собі дивовижний будуар у східному стилі… Узимку голодного 1920 року, коли на вулицях від голоду вмирають люди, вона влаштовує в Адміралтействі прийоми, куди запрошує своїх старих знайомих. Давно відвиклі від таких розкошів й блиску, гості ніяково тупцяють на блискучому паркеті й бояться простягнути руки за вишуканим частуванням – запашним чаєм і бутербродами з ікрою. . .А на балу-маскараді в Будинку мистецтв вона з’являється в унікальній сукні роботи художника Бакста, яка була справжньою театральною коштовністю. Як їй вдалося отримати це раритетне плаття – й досі загадка» [26]. Жодної загадки. Лариса Рейснер мала пістолет системи «Браунінг». І охоче ним користувалася. Так само, як її чоловік – колишній мічман, а тепер командувач Балтійським флотом Федір Раскольников, який ділив її з всемогутнім Троцьким, теж мав пістолет. І загони матросиків з бронемашинами. Хто б посмів їм щось не віддати? Цікаво, скільки коштував хоча б той «величезний» алмаз, що його товаришка з гарячим серцем і чистими ручками прихопила «на пам’ять» з Ермітажу?