Павел Загребельный – Попіл снів (страница 29)
— Це вже ваш клопіт, як навести порядок у військах, — буркнув прокурор Повх, — а от хто мені скаже, де моя співробітниця Оксана Винокур, хотів би я знати!
Де Оксана, добре знали і генерал Кущ, і майор Винокур, але, як її звідти видобути, не знав ніхто.
Щоправда, прокурор Повх і тут захотів бути оригінальним.
— Я дам санкцію на арешт цієї проклятої доктора Алі! — заявив він. — Вона викрала мою співробітницю і фактично вимагає за неї викупу цим майором-льотчиком. Це рекетирство!
— Цікаво, кому ви дасте санкцію? — спитав Винокур.
— Як кому? Своїм службовим особам!
— І як вони її здійснюватимуть?
— Пошлемо наряд міліції і…
— Куди? Ви чули, що доктор Аля недоступна не тільки для вашого наряду міліції, але й для всіх сил земних і небесних, для радіації, нейтронного й космічного випромінювання?
— Послати ОМОН, зрештою, оту вашу хвалену «Альфу»! У вас же, сподіваюся, є своя українська «Альфа»? Хай розтрощать те прокляте гніздо і видобудуть звідти вашу Алю, чи як там її!
— Не так усе просто, прокуроре, — зауважив генерал Кущ. — Про злочинність намірів доктора Алі ми можемо тільки здогадуватися, а здогади — це ще не підстава для будь-яких рішучих, надто репресивних дій. Далі. Ми й досі не змогли встановити, кому належав загадковий Центр доктора Алі й кому належить він сьогодні. Єдине, що ми знаємо: до України він має відношення тільки географічне, точніше, територіальне. Навіть звичайний телефонний зв'язок іде через Москву.
— Цікаво, що сказали б у Москві, довідавшись про існування в районі Арбату таємного центру, який належить Україні і до якого можна подзвонити тільки через Київ? — сказав Винокур.
— Імперія розпалася, а її метастази зосталися, — зітхнув генерал Кущ, — і ось нам подарунок на Новий рік!
— Я б за цю вашу Алю-Малю і мізинцем лівої ноги не поворухнув, аби не моя найцінніша співробітниця! Та ще цей майор з його головою! Гіперболоїд інженера Гаріна! Кого ж нам ловити? Майора авіації чи доктора Алю? — сказав прокурор Повх.
— Ловити треба втрачений час, втрачені можливості і втрачені надії, — зітхнув генерал Кущ і сумовито поглянув на учасників наради.
Тільки в майора Винокура голова ще не була побита сивизною, а в обох прокурорів, у генерала і в майора Скирди, який, поштиво горблячись, нотував усі цінні думки присутніх, голови біліли від піни і шумовиння невблаганного і невдячного часу, існування якого доктор Аля взагалі заперечувала, великий Ейнштейн висунув гіпотезу про його трагічну й неминучу викривленість, а академік Сахаров — про поворот стріли часу. Куди?
21
Чуйкові треба було вправитися до обідньої перерви. Бо Галка прибіжить із санаторію, щоб погодувати свого немічного постояльця і підтопити грубку, і, коли не застане Чуйка… Ну, він зробить усе, щоб встигнути.
Вчора міг сказати їй, що вже все минуло, він здоровий, акумулятори зняті з підзарядки, готовий до виконання і хоч одразу зайняти готовність один. Але передбачливо змовчав.
Удосвіта, коли Галка збиралася на роботу, теж удав, що спить. Але, щойно вона вибігла, щоб устигнути на автобус, він теж зіскочив з ліжка, зробив фіззарядочку, перевіряючи слухняність м'язів і сув'язів, тоді, як був у білизні, пішов до холодної комірчини, щоб забрати свій одяг. Йому пощастило: крім його обмундирування і Галчиних речей, Чуйко знайшов у комірчині ще й чимало чоловічої вдягачки. Чи то від Галчиного діда, чи від її чоловіка-шофера, бо все було досить капітально засмальцоване.
Він знайшов підходящу куртку, оббейкані штанці, сорочку, стару шапку. Була і взувачка, але розміри не підходили, довелося взувати свої офіцерські ботинки. Не біда! В комірчині він знайшов і господарську сумку. Таке собі чортзна-що з синтетики. Якраз для задуманої операції.
Грошей, звісно ж, ні копса, але навіщо йому гроші? Не знав, як замкнути будинок, та, подумавши, махнув рукою: а що тут замикати? Його офіцерський кашкет та сині діагоналеві штани з голубим кантом?
Електрички йшли на Київ напхані напхом, як у Японії. Хоч став, як у Японії, на кожній платформі хлоп'ят, щоб утрамбовували людей у вагонах. Хлоп'ят Чуйко побачив і на ірпінській платформі, але не для утрамбовування вагонів, а для насильства й наруги над беззахисними бабусями й дівчатками-школярками, яких ці представники сильної статі нахабно відштовхували від вагонних дверей, пхаючись туди самі.
Чуйко вирішив випробувати свою силу, приплющив на мить очі, увійшов у нахабний дух отих курточників і кросівочників і постукав ними об платформу. Платформа була з товстого бетону, тому постукування вийшло глухе, без звуку, але доволі ефективне: хлоп'яги, мов вражені стовбняком, заціпеніли біля дверей, а дві бабусі, кілька школярок і Чуйко вільно пройшли до дверей.
У Святошині Чуйко пересів на метро, у вагоні опинився поряд із солідним чоловіком у дорогій шапці і в барвистому імпортному кашне і мав необережність спитати його, де в Києві банк.
— Банк? — підозріло глянувши на свого засмальцьованого сусіда (шофер? тракторист? сантехнік?), перепитав чоловік у дорогій шапці. — На Банковій вулиці.
— А Банкова вулиця де?
— Там, де банк.
Розмова — пальчики обсмокчеш! Майже армійський гумор. Хоч Чуйкові сьогодні було не до гумору. Він вторгався в чужий простір, не знаючи наслідків, не дбаючи про наслідки, намагаючись не думати про наслідки. Він вторгався в невідомий простір, як в той, тепер уже мало не доісторичний, рік пілот Су-одинадцятого, піднявшись у повітря з аеродрому Раменського, вторгався в простір, де вже був учбовий літак з Юрієм Гагаріним і полковником Серьогіним, і ті, щоб уникнути зіткнення з Су-одинадцятим, різко кинулися вниз, зірвалися в штопор і не змогли вийти з штопору — врізалися в землю. Він вторгався в чужий простір, як у далекому тепер вісімдесят третьому військовий льотчик Осипович пішов напереріз корейському лайнеру з 269 пасажирами на борту і, як на учбових стрільбах, збив його одною ракетою, пам'ятаючи тільки те, що лайнер вторгнувся в наш повітряний простір, і зовсім випустивши з виду, що він, Осипович, вторгається в життя і смерть 269 чоловік на борту і ще тисяч їхніх рідних, близьких і знайомих.
Може, це доля всіх льотчиків?
На станції «Хрещатик» Чуйко спитав у чергової по перону, як йому добратися до банку. Та махнула рукою:
— Ескалатор на вулицю Жовтневої революції.
Що ж, Жовтнева революція, як, здається, і всі інші революції в історії, завжди починалися з грабувань і експропріацій. Сам Ленін нальотчиком не був, зате плодами їхньої діяльності не гребував. Зате товариш Сталін був усім.
Банк Чуйкові сподобався. Дореволюційна будівля. Багатство. Казка. Двері під кам'яними колонами, як у храм. Перед дверима походжає страж порядку: чорний кожух, чорні валянки, чорна шапка, біла кобура на білому поясі, радіостанція «вокі-токі» — все чин чином!
— Ану ж, козирни робочому класу! — безмовно звелів йому Чуйко.
На подив людей, що входили й виходили з банку, міліціонер застиг у стійці «струнко» й козирнув засмальцьованому роботязі з господарською сумкою в руці.
В самому банку було строгіше. Коло дверей було вже два міліціонери, у залі серед відвідувачів майоріло ще кілька сіро-синіх постатей, тому Чуйко, щоб не випробовувати судьбу й не дражнити гусей, примкнув повіки і постукав міліціонерами по банківській підлозі, вистеленій візерунчастими керамічними плитками. Він постукав ними, як пішаками об шахову дошку, і вийшло цілком пристойно і доволі переконливо.
«Сигналізація!» — згадав Чуйко і вивів з ладу всю сигналізацію і всі види зв'язку. До віконечок, за якими сиділи касири, що видають гроші (купони, а не гроші, купони, купони! — нагадав собі Чуйко), тягнулися вервечки черг, Чуйко обійшов усі віконечка і всі черги, вибрав касира чоловіка, безперешкодно підійшов упритул до дерев'яного бар'єра, подав касирові свою сумку.
— Накладіть сюди купонів. Грошей не треба.
Коли касир зробив непомітний, як йому здавалося, порух, щоб натиснути кнопку сигналізації, Чуйко заспокоїв його:
— Не треба. Сигналізація не діє. Взагалі не діє ніщо. І ніхто. Погляньте.
Касир глянув: справді завмерло все. Німа сцена, як у «Ревізорі» Гоголя. Касир був запеклий театрал. Пам'ятав ще Бучму, Шумського, знайомий був з Наталею Ужвій. Які люди! Боже, які люди! Тепер таких немає і вже ніколи не буде. Зате, бач, є грабіжники, яких ніколи ще не було і чи й будуть ще. Тут, мабуть, не один оцей тракторист, а ціла мафія!
— На повну сумку в мене, мабуть, не вистачить, — сказав касир.
— А мені й не треба повної сумки. Покладіть трохи — і досить. І більше дрібних, будь ласка.
Грабіжник таких здібностей і такі мізерні запити, та ще й «будь ласка» на додачу? Касир уже й сам не знав, де він: на своїй роботі, в банку, чи в театрі. А що наше життя? Театр!
Чуйко безперешкодно вийшов з банку, в кіоску на розі Банкової і вулиці Жовтневої революції купив кілька газет, акуратно прикрив пачки купонів (гарні барви — бірюза, фіалка, гранат, постать стрункої дівчини з розлітайкою за спиною, як на пам'ятнику Шевченку в Москві, і Київська Софія з її задумливими банями серед типово асигнаційних бароккових візерунків, щедро накручених не дуже вправним художником), попрямував до метро.
Буркнувши, як і перед тим у Святошині,