Павел Загребельный – Попіл снів (страница 26)

— Ви ж знаєте, що я сама не можу вибратися з цієї щурячої нори, виритої для вас генералом Сосиним, — уже спокійно промовила Оксана. — Де цей ваш так званий «тюбик французької помади»?

— А коли я не дам вам його?

— Тоді… Тоді я просто зв'яжу вас… поясом од того розкішного шовкового халата і візьму його сама!

— Ну, навіщо ж так грубо? Можна обійтися без варварства, ми все ж таки цивілізовані люди. Ось вам цей тюбик, — вона справді вже мала в себе на долоні електронну відмичку, — досить тернути його пальчиком, як чарівну лампу Алладіна, промовити: «Сезам, відчинися» і… Тут три різноколірні кнопочки, вони розташовані згори вниз у такому порядку, як ми сюди проникали. Для зворотної дії відповідно зворотний порядок користання кнопками. Прошу!

В це ніхто б не повірив, але доктор Аля спокійно, з незмінною усмішечкою на ляльковому личку подала «тюбик» Оксані.

В Оксани вже не було сил ні на стриманість, ні на елементарну тактовність, вона майже видерла з рук доктора Алі дорогоцінний талісман свободи і мовчки кинулася з вітальні. Послужливі двері безгучно розсунулися перед нею і так само безгучно розокремили цих двох жінок, яким судилося зостатися ворогами до могили.

За півгодини ті самі двері розсунулися знов лиш для того, щоб впустити до улюбленого гніздечка господині «Затишку» розтелесовану і зрозпачену Оксану.

Вона не пішла в глибину кімнати, стояла біля дверей, і двері від щонайменшого поруху її постаті то відчинялися, то зачинялися, мовби добровільно згодившись грати комічно-зловісну роль у якійсь електронній пантомімі, поставленій доктором Алею…

— Ви… ви ще й знущаєтесь із своїх жертв! — Оксану душила така ненависть, що вона говорила майже нечутно. — З своїм генералом ви збудували тут якийсь пекельний лабіринт, з якого немає виходу, і вирішили погратися зі мною?

— Лабіринт? — здивувалася доктор Аля. — А й справді, це можна б назвати й так. Але лабіринт — це в греків, і там прямі лінії, прямі кути, кострубатість, гостряки граней у тупиках. А «Затишок» збудований за моїми кресленнями, хоч ви й звинувачували мене, що я ніяка не українка. «Затишок» — це не класично-школярський лабіринт з неодмінним Мінотавром у центрі, а геніальна українська заморока, прообраз якої можна бачити в розписах гончарних виробів з Незвиськи на Івано-Франківщині, і в київських сережках-колтах князівської доби, і в снятинських вишиванках, і в розписах посуду з галицьких угерців. Як медик я знайшла відповідності всіх цих українських заморок у папілярних лініях наших пальців (термін для вас, як для вченого юриста, добре знаний), найперше ж і найголовніше: в звивинах кори головного мозку, в самій його структурі й побудові. До речі, коли знов повести мову про українство: хто з нас справжній, а хто фальшивий. Багато суперечок про герб незалежної України. Одностайності немає навіть у Верховній Раді. Тризуб князя Володимира сприймається не всіма, хоч захисники цього символу ладні на підтвердження своїх домагань використовувати і гончарні вироби трипільської культури, і затонулу платонівську Атлантиду, і навіть індійського бога Крішну, перехрестивши його на бога українського і тим самим роблячи Україну центром вселюдської цивілізації, початком усіх початків. Своєрідний новітній расизм або домагання невігласів. А що насправді? Коли ми поглянемо на доісторичні малюнки лабіринтів з печер Північної Іспанії і Північної Осетії, коли ознайомимося з графічними зображеннями індійців, ми переконаємося, що в усіх цих випадках ідеться про зображення не чогось іншого, як людського мозку, який покоїться на розгалуженому тричлені, тобто тризубі нашої історії, наших суперечок і наших…

— Замовкніть! — закричала Оксана. — Ви, фальшива жінко, фальшива українко, фальшива вчена! Ви знов хочете читати мені свої псевдолекції, але я не хочу їх слухати! Я не можу більше чути вашого гадючого голосу! Я… Я задушу вас ось цими руками!

Вона справді, заточуючись, мов сновида, пішла від примарливих завтоматизованих дверей до того крісла, в якому з бокалом в одній і з американською сигаретою в іншій вигідно розсідалася доктор Аля. Оксана так ненавиділа цю жінку, що не могла дивитися на неї, йшла заплющивши очі, простягнувши поперед себе руки…

Доктор Аля навіть не зворухнулася в своєму кріслі.

— Ви ладні мене вбити, але не хочете бачити? Шкода. Бо вам випадає рідкісна нагода поглянути на справжню подобизну всіх отих орант, що замолюють ваші гріхи, може, й київської Оранти з Святої Софії, бо й справді: підняті догори руки, а між ними гордо випростана голова — хіба я не схожа на всіх орант і на Оранту нашої історії? Вам набридли мої лекції? Але ви ще не вислухали моїх лекцій про мозок, а без цього я не відпущу вас від себе, не випущу звідси… Що? Ви хочете застосувати прийоми примітивного міліцейського самбо? Вас так і не навчили нічого більш путящого? Гаразд, я спробую заспокоїти вас…

Відкинувши бокал, вона ледь приторкнулася пальцями до Оксаниної шиї, й Оксана безмовно впала на пухнастий килим.

— Так буде краще, — підводячись з крісла, сказала доктор Аля.

18

Міліція завжди приходить, коли її не ждуть, але сержант Невдащенко прителіпався не просто неждано, а ніби іноземний загарбник: вломився в двері, розсівся, мов удома, закурив смердючу сигаретку.

— Не кури, в мене хворий! — гримнула на нього Галка.

— Бачу, все бачу! — вдоволено гмикнув Невдащенко. — Від пильного ока міліції незалежної України ніщо не сховається! Новий хахаль?

— Тіпун тобі на язик! Брат двоюрідний з Сумщини приїхав на Новий рік. Застудився, мабуть, лежить ось уже два тижні в гарячці…

— Знаємо ми усіх цих братів! Знов льотчика підчепила? Лейтенант чи цілий капітан?

— Сказала ж тобі! Чи ти оглух? І загаси оту вонючку!

Невдащенко все ж таки послухався, сигаретку загасив. Він був у гарному настрої. Нагрянув на циганську дільницю, застукав циганів на гарячому: варять мед. Тобто ніякий це не мед, а сироп з цукру, до якого для запаху капають справжнього меду, тоді розливають у банки, шльопають етикетки «Мед пчелиный липовый» — і за Полярне коло! Міліція незалежної України хабарів, ясна річ, не бере, Невдащенко теж не відступав од цього благородного принципу, та коли ведмедеві кладуть на лапу, то що робить ведмідь? Бере й смокче. А Невдащенко ж не ведмідь, а чоловік, якому треба не тільки смоктати, а й ковтати. У циганів трохи було, вони поділилися, й Невдащенко був добрий, як новообраний уряд.

— Скільки тобі казав, — варнякав він, — казав тобі, Галко, скільки: виходь за мене, не знатимеш забот ні по якій часті — ні по женській, ні по фінансовій, ні по государственній…

— В тебе ж жінка є!

— Жінка? Хіба то жінка? І хіба я там чоловік? Приймак у сталінського кадра! Знаєш, що він відчубучив мені оце? Прийшов нам розшук на якогось чи майора, чи полковника (по-моєму, льотчика), я прийшов з наряду і своєму сталінському кадру й ляпни. Він помовчав у тряпочку, а після свят, значить, хаміль-хаміль на електричку, та в Київ, та в службу безпеки до самого генерала, та на стіл перед ним і виклав! Що ніби ось уся ірпінська міліція п'янствує, спить і потеряла бдітєльность, а він, як старий і заслужений смершівець, не спить на посту, і в новорічну ніч не спав, і своїми орлиними сталінськими, значить, очима бачив, як той майор чи полковник, якого шукають усі органи, вийшов з лісу і… І каже: мій зять Невдащенко тож у міліції і тож усе проспав, а я, каже, товаришу генерал… Ну, ти сама. Галко, можеш далі… А ти кажеш: у мене жінка.

— Та вже чула, чула, — мало не випихаючи його з хати, замахала на нього руками Галка, — помовч, брат заснув, хай хоч поспить, йому ж треба спокій… Це я на обід прибігла, підкинути в грубку та хоч дати йому попити… Приходь іншим разом… Колошкатимеш циганів, то й зазирни…

— А що? — йдучи до дверей, вдоволено мурмотів Невдащенко. — Я можу хоч кого поколошкати! Думаєш, самих циганів? Невдащенко — ого!

Галка випровадила його і швиденько оглянула своє убоге житло: чи не лишилося на видноті чогось Василевого? Весь його одяг вона заховала в комірчину, але раптом чогось недогляділа.

Вспокоївшись, вона поправила ковдру на Чуйкові, поцілувала його в голову і побігла на роботу.

Чуйко не знав, що за вбрання на юнакові. П'ятнадцяте, шістнадцяте століття? Зрештою, яка різниця? Але ж які слова!

Чи бути, чи не бути — ось питання, Що благородніше? Коритись долі І біль від гострих стріл її терпіти А чи, зітнувшись в герці з морем лиха. Покласти край йому? Заснути, вмерти — І все. І знати: вічний сон врятує. Із серця вийме біль, позбавить плоті, А заразом страждань. Чи не жаданий Для нас такий кінець? Заснути, вмерти І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт; Які нам сни присняться після смерті, Коли позбудемось земних суєт? Ось в чім вагань причина.

Спав він чи не спав? Живий чи мертвий? Чуйко ледь розклепив тяжкі повіки. По телевізору передавали «Гамлета» в постановці Тернопільського театру. Офелія, забувши про те, що вона — втілення ніжності, відповідала на звинувачення Гамлета істеричним, зривистим голосом. Виконавець головної ролі грав не сповненого вагань датського принца, а рішучого українського політика Чорновола. Може, так і треба? За ці безкінечно довгі дні й ночі, проведені в Галчиному ліжку перед екраном телевізора, Чуйко вперто осягав гранично сконцентроване знання змін, що сталися в державі за останній рік. Навіть космонавт Стрекальов, якого закинули на орбіту майже тоді, як Чуйка замкнуто в закладі доктора Алі, знав більше про те, що діється, знав, що вже немає Радянського Союзу і Горбачова, немає комуністичної партії і немає червоного прапора, який лишився тепер тільки над орбітальною станцією «Мир» та на комбінезоні космонавта.