Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 61)

Щоденність незабаром жорстоко нагадала йому про себе.

«Ми крутимось довкола колючого кактуса о п’ятій годині ранку…»

Коли Лукас після чергових своїх нічних намагань з допомогою синхротронних чарівних променів вловити абсолютне ніщо повернувся додому, то застав двері котеджу відчиненими. Вони були ледь відхилені, мовби для того, щоб показати, що хтось тут похазяйнував без господаря, але все ціле, замки не зламані, не помітно ніяких слідів насильного вторгнення. Може, він сам забув замкнути двері? Може, занадто розхвилювали його листи Пат і він втратив контроль над собою, за своїми діями? Адже й ніч на синхротроні сьогодні не схожа була на попередні. Лукас безпричинно нервував, не міг зосередитись, відведений йому на пульті управління столик з терміналом видавався занадто незручним, зображення на екрані дисплея дратувало. Кінчилося тим, що Лукас, всупереч своєму узвичаєнню, покинув свій пульт спостережень і попросив чергового по синхротрону взяти його з собою, коли той обходив своє «господарство». Вони спустилися на три поверхи під землю, і там Лукас крізь ілюмінатор в синіх дверцятах побачив десятиметровий круглий тунель. Вгорі, розцяцьковані, мов американський прапор, синіми й червоними смугами, нависали масивні глиби електромагнітів, які в «космічній» порожнечі штучно створеного вакууму разом з невидимими магнітними лінзами спрямовували й сфокусовували пучки часток антиречовини — позитронів. З швидкістю світла линули вони по замкненому Тунелю накопичувача, народжуючи синхронне випромінювання, яке повинне помогти Лукасовї помітити зміни в структурі глини під дією енергії, ще не знацої людству, — енергії інтелектосфери.

Чи ж упіймає він невловиме?

Зачарований невидимим «витанцьовуванням» часток в 75-метрових нутрощах мудрого синхротрона, Лукас повернувся до свого спостережного пункту, майже цілковито заспокоївшись, і до кінця визначеного терміну досліджень спокійно нотував дані, але ось тепер ці відчинені двері знов розтривожили його, як і на початку цієї ночі, і він ступив до котеджу незвично розізлений.

Невже знов ця нахабна Рене?

Він ринувся в дім з наміром викинути її геть. Набридло й осточортіло!

В котеджі було темно і тихо, і це трохи притишило Лукасів запал. Може, справді забув зачинити за собою двері? Але запримітив вузьку смужку світла з кухні, і нова хвиля обурення затопила його. Чому вони не можуть дати йому спокою? Заплатили за подорож на Схід, але послали з ним цього сірого суб’єкта містера Ора, і все перепаскудили. Тепер мовби створили тут ідеальні умови для досліджень, але підсунули під бік цю американську Єву — і все пішло шкереберть. Лукасові здавалося, що порятунок прийшов з листами Пат, та ось знову ця світанкова несподіванка, яка ще й не знати, чим кінчиться.

Він щосили штовхнув кухонні двері, влетів до стерильно білого освітленого простору, мало не спіймавши сторчака, і заціпенів.

Ніякої Рене. Ніяких самозванців з фонду «Імансипейшн». Нікого з тих, кого Лукас сподівався б тут застати.

Біля відчиненого холодильника, присівши навпочіпки, видно, в пошуках чогось їстівного, повернувши до Лукаса кістляве обличчя з очима голодного чорта, вигніздювався той самий Хантер, який колись пробував купити його душу для військового відомства США.

— Хантер? — ще не вірячи, сам себе перепитав Лукас. — Як ви сюди потрапили, містер Хантер?

Хантер розправив своє дохлякувате тіло, струснувся, розсунув вузькі губи в хижій усмішці,

— Я ж обіцяв, що знайду вас, — от і знайшов.

— Але… Ви ввірвалися в моє приміщення. Це порушення прав… Замах на приватну власність… Я викличу поліцію.

Хантер подзвенів ключами.

— Дублікат усіх ключів од вілли професора Джонса. Зберігався в фонді «Імансипейшн», який є законним і єдиним орендатором будинку. Вас це вдовольняє?’

— Фонд «Імансипейшн»? А яке ви маєте до нього відношення?

— Якнайбезпосередніше. Я його уповноважений.

— Ви?.. Фонду «Імансипейшн»? А тоді, коли ви хотіли затягти мене до Стенфордського інституту досліджень?

— І тоді, і тоді теж.

— Тобто? — Лукас присів на кухонний стільчик.

Збоку, мабуть, справді нагадував конрадівського Марлоу, описаного Пат в її африканському листі: звішені руки, вивернуті назовні долоні, розпачливий вигляд.

Хантер пройшов туди-сюди по кухні.

— Це довга розмова. Може, й передчасна. До того ж я голодний, як половина азіатського субконтиненту. В такому домі — і ні їсти, ні пити! Як ви тут живете?

— Я тут не для того, щоб їсти.

— Сподіваюся, суворий ригоризм, не для мене? Бо я залюбки з’їв би оце яєчню з беконом, смажену баранячу нирку і свинячі сосиски, корнфлекс і тости з підсоленим маслом і, ясна річ, випив би належну кількість фруктового соку і добрячої кави. Але наш друг містер Лукас бідний, як турецький святий!

— Я ніколи не належав до ваших друзів! — мляво обурився Лукас, якого щодалі більше вражало безглуздя всього, що тут відбувалося.

Хантер вдав, що не почув Лукасових слів. Він далі метався по кухні, зазирав у всі закутки, мабуть, все ж сподіваючись натрапити на щось їстівне, але не знаходив нічого і тільки здивовано розводив руками. Одягнений він цього разу був, здається, трохи вишуканіше, ніж тоді, коли Лукас побачив його вперше. Коричневий твідовий піджак, трохи світліші фланелеві штани, дорогі черевики на товстій підошві, сорочка й галстук з дорогого універмагу, — цілком пристойний вигляд, коли б тільки не отой голодний блиск в очах і захланність в усій дохлякуватій постаті.

— Мене цікавить, що тут робила славнозвісна місіс Олсон! — вигукнув Хантер. — Про що вона думала, прирікаючи вас на голодну смерть! Ви знаєте місіс Олсон?

— Так. Вона зустріла мене, коли я прилетів з Нью-Йорка, і повідомила про те, що фонд арендував цей котедж.

— Гм… Повідомила… Вона повинна була заопікуватися вами… Не відходити від вас ні на крок. Вже хто-хто, а місіс Олсон уміє це робити.

— Я не звик до надмірної опіки.

— Всі так кажуть, доки перед ними не постане місіс Олсон з її… рельєфами. Але тут щось справді… Я мав би застати її в вашій постелі, а натомість — не тільки порожня холодна постіль, але й порожнісінькі холодильники. Що тут діється? Хто мені зможе пояснити? До того ж я такий голодний, що, мабуть, не зрозумію ніяких пояснень.

— Слухайте, — згадав нарешті Лукас не так із співчуття, як з бажання відчепитися від Хантера, — в мене десь є пачка крекерів. Працюючи, я іноді згризаю крекер-другий, і це помагає зосередитись.

— Крекери? Чого ж ви мовчите? Де вони?

— Здається, в бібліотеці.

— А чимось запити?

— Там у малому холодильнику є пепсі.

— Пепсі, — презирливо бурчав за спиною в Лукаса Хантер, коли вони переходили до бібліотеки, — летіти всю ніч, щоб пити пепсі! Хотів би я побачити цю горезвісну місіс Олсон! Вона примудрилася переспати з половиною Америки, а тут не змогла приголубити одного-єдиного представника молодої науки!

— Місіс Олсон не винна, — спробував захистити Рене Лукас, — вона була дуже уважна і навіть більше. Але я навідріз відмовився від будь-яких її послуг. Я хотів ізолюватися від усього, щоб якомога швидше провести дослідження.

— Все це дурниці, — заявив Хантер, згризаючи крекер, — нічого не можна зробити швидше, ніж воно може зробитися. Ми живемо в розумно обмеженому світі і повинні підкорятися його ритму. Сонце сходить і заходить в точно визначені години, жінки народжують дітей через дев’ять місяців після запліднення, вода в Ніагарському водоспаді вже мільйони років падає вниз, а не вгору, а каліфорнійські секвойї ростуть не вниз, а вгору. Хто б це спробував змінити? Тільки божевільний. Тоді навіщо ж усі ці розмови про вкорочення часу?

Хантер просто з пляшки побулькав собі в горло холодної пепсі, розірвав паперову обгортку на крекерах, щоб зручніше було хапати їх один за одним і жбурляти в рот, упав у крісло, заплющив очі.

— Ви приїхали, щоб повідомити мені це? — не без насмішкуватості в голосі поспитав Лукас. Він не сів у крісло, а тільки сперся на край столу, нависаючи над Хантером досить загрозливо. Хантер спокійно догриз крекери, допив пепсі, потріпотів пальцями, мабуть, щоб пересвідчитися, чи не прилипла до них ще крихта, надув щоки, пшакнув губами.

— Я обіцяв знайти вас, а своїх обіцянок я звик дотримуватися. Прибув я саме вчасно, щоб застерегти вас від необачного кроку. Дослідження на синхротроні ще не закінчені, але наслідки вже дають підстави стверджувати існування досі не відомого різновиду енергії.

— Звідки вам відомо про це? — вигукнув, випробовуючись на весь свій зріст, Лукас. — Ви що — стежили за мною?

— Тільки розумна цікавість, — заспокійливо помахав рукою Хантер. — Хто платить гроші, може собі дозволити цю невинну втіху. Так? Звичайно ж, так. А фонд платить доволі щедро. Ну, то от. Нам стало відомо також те, що ви вже підготували першу публікацію про своє відкриття і ведете переговори з міжнародним журналом у Римі.

— Ви підслуховуєте мої телефонні розмови! — стиснув кулаки Лукас.

— Знову ж таки — тільки розумна цікавість, а між тим скількох людей вдалося порятувати від нерозважливих учинків завдяки їй. Я міг би прочитати на цю тему справжню лекцію, але я голодніший за всю чорну Африку і проміняв би всі лекції за товстелезний біфштекс зі смаженою картоплею, соковиту форель, салат-асорті і кілька пінт пива.