Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 4)
Те, що він умів, могло датися само собою від природи, ніякі тренування тут не помогли б, і протидії проти Лукасової гри теж не могло бути, не помагали навіть фоли, відверті грубощі, безсилою виявлялася сама жорстокість, бо Лукас був невловимий.
Його прозвали Безслідний ще в школі, це наймення так і йшло за ним слідом, бо на майданчику в грі він справді був безслідний. Завжди обличчям до супротивників, усміхнений, щирий, відвертий, гранично чесний, стоїть — не стоїть, тут і не тут, присутній — неприсутній, вміло виграє свій щит і, задкуючи, непомітно прослизаючи, мов тінь, мов дух, мов тривога, мов біль, пролітає майданчик — і вже на тім кінці, вже біля чужого щита, і кидок собі за спину видовженою, неймовірно і неприродно видовженою рукою, не обертаючись, не дивлячись, недбало, але точно в кільце — і ревище глядачів, прокльони суперників, а він безневинно перед тобою, і очі чисті й чесні.
Безслідний Лукас!
Студентом університету він став тому, що такий гравець потрібен був для баскетбольної університетської ліги.
Вибирали його, але він теж тепер мав змогу вибирати, ось так і опинився у Стенфорді. Та попервах і там вів звичне напівсонне існування, хоча, щоправда, тепер, крім гри, тренувань, вічної втоми і отупіння, з’явилися розваги, студентські клуби, дискотеки, дівчата, розмови, суперечки. Однак хіба це змінює твоє життя?
І в Лукаса воно так би й не змінилося, коли б не потрапив до професора Джонса, не почув його олімпійського воркування і не побачив у нього над головою портрета Елінор, її очей, її рота, її худого лиця.
Пат він зустрів уже після свого нещастя.
Нещастя прийшло до нього, як приходить до всіх гравців, — неждано й негадано. До нього треба бути готовим кожному спортсменові, як людям до смерті, але кожен цілком слушно вважає, що йому це не загрожує, бо те, що судилося всім, його обійде, він щасливо уникне загальної долі, випручається, перехитрує. Та й, власне, що таке баскетбол? Тобі можуть підставити ніжку, дати штурхана, ткнути ліктем під ребро, накірчити тебе, як яструб курку, попередити твій ривок, непомітно для судді придавивши своїм кедом п’ятдесятого розміру твій сорок шостий розмір. Неприємність, біль, навіть травма, але ж не трагедія і нещастя?
Їхня команда вийшла у фінал університетської ліги. Іншим фіналістом були «Гіганти Прінстона» — команда, з якої завжди найбільше гравців брали в національну збірну (Прінстон не шкодував грошей і скуповував найбільші баскетбольні таланти Америки так само, як скуповував великих фізиків, починаючи від Ейнштейна), яка перемагала завжди, коли хотіла, бо вміла поставити себе вище за своїх суперників.
Цього разу, мабуть, уперше Прінстон мав зіткнутися з несподіванкою, яка звалася «Безслідний Лукас». Стенфорд усі свої сподівання покладав саме на Лукаса, і перша половина гри справджувала ці сподівання, бо «Гіганти Прінстона» (зріст гравців — од 198 до 217 см) не могли впоратися з «малим Лукасом» (Зріст 191 см) і програли з різницею в 14 очок. Друга половина зустрічі мала бути простою формальністю. Нестримний Лукас далі набирав очки для Стенфорда, а Прінстон вимушений був тільки покірливо асистувати в цьому неприємному для нього процесі.
Але гра є гра, і цим усе сказано.
Лукас не тільки приносив очки своїй команді, він ще й помагав у захисті, використовуючи для цього надприродні властивості, даровані йому, може, навіть вищими силами. Всі вже знали вміння Лукаса зависати під щитом, вигинаючись грецьким іпсилоном (або арабським алефом, який знаменує закоріненість людини в земних справах і водночас оберненість її до космосу) і таким чином випереджати нападаючих та відбивати м’яч, який летить у твій кошик. Ї кожна команда шукала відповідні протидії.
Протидії не існувало взагалі, Лукас знав це найперше, однак була категорія, непідвладна людині, і звалася вона «час». Таємниця невловимості й непереможності Лукаса полягала в тому, що він ніколи не запізнювався із своїми кидками, в своїх нечутних пересуваннях-переміщеннях, у несподіваних з’явах там, де ніхто не сподівався.
Прінстонськї генії знайшли засіб проти Лукаса. Вони виставили проти нього двометрового Чорного Чема, який претендував на звання найкращого центрового університетської ліги, і коли Лукас звився над своїм кільцем, там уже висіло чорне двометрове тіло з важких маслаків і ще важчих м’язів, і Лукас, вдарившись об те тіло, впав горілиць, як був, вигнутим грецьким іпсилоном і арабським алефром і вдарився потилицею об тверде пластикове покриття майданчика, вдарився на кілька місяців непам’яті і забуття.
Він не бачив і не знав, як клопоталися довкола нього, що казали, на що сподівалися і не сподівалися.
Клінічна смерть. Він злетів цього разу вже й не над бескетбольним кільцем, не над своїми чаклунськими руками, а над самим собою, над своїм буттям-небуттям, бачив, як чаклували над ним лікарі, чув їхні голоси, не розумів їхнього жаргону, але все знав і так, без слів і термінів, суть відкривалася йому сама собою, бо він володів не тільки грою, що дарована була йому природою, а й чимось вищим, для чого ще не вмів знайти назви.
Суть відкривалася йому без слів, без назви, коли він повертався до свідомості і лякався того повернення, бо з чим ще міг прийти у світ?
Перед тим довго й болісно летів вузьким і жахливо темним тунелем, тоді зненацька опинився в якомусь просторі, тісному, але багатовимірному, викладеному блакитним сплавом, і той тунель переходив у небесну сферу, безмежну, однак рухатися там незмога, а тільки зависати, перебувати, спілкуватися з неземним, загадковим, неймовірним. Він мав змогу говорити з хмарами. Вони пригадували всі найгірші випадки з його життя, риси його характеру, його неповторність, зарозумілість і нікчемність. Пригадай усе — і очистишся. А хто ти, щоб вимагати від мене неможливого? Я — розум. Чий? Нічий. Розум взагалі. Абсолютний. Просто — взагалі. Де ти і що ти? Я — ніде і всюди, на землі і на небі. Я всюдисущий, вічний і всемогутній.
Коли Лукас «ожив», він злякався того, що з ним було, та водночас не міг позбутися бажання знову й знову згадувати, жити сподіваннями ще раз зазнати таємничого блаженства, нечуваної гармонії, злиття з найвищою сутністю.
Абсолютне розокремлення тіла і духу — чи таке можливе? Коли тіло його було мертве, розум жив, відлетів од тіла, ніби самостійна фізична частка, і опинився в сфері дії якихось лагідних блакитних магнітів, що створювали поля, не ворожі для частки, не з жорстокою енергією, яка несамовито жене і жбурляє частки, а сприятливою і доброю, коли такі категорії можна застосувати до енергії.
Лукас знав: розповісти про свою неземну природу він не зможе нікому. А коли спробує це зробити, то опиниться в становищі князя Мишкіна, якого ніхто не розумів, бо він і сам не розумів себе.
Лікарі на кілька місяців заборонили Лукасу тренування і університетські заняття. Ліга сплачувала всі видатки, і він міг робити, що захоче. Лукас спробував відвідувати семінари по філософії та літературі, але найчастіше ходив до Джонса, мовчки сидів у кутку, не прислухався до студентських суперечок і до рокітливого професорового голосу, а тільки ловив з портрета погляд Елінор і думав про своє.
Що таке розум? Найпростіше було б сказати, що ми нічого про це не знаємо. Та чи ж дозволить людська пиха такий ступінь щирості? Ще Геракліт радив «пиху гасити швидше, ніж пожежу». Але гасять не пиху, а людські життя. На сумлінні Наполеона два з половиною мільйони вбитих. Сталін довів цю цифру до десятків мільйонів. Гітлер винен у смерті п’ятдесяти мільйонів чоловік. Американці у В’єтнамі вбили невинних людей більше, ніж самі втратили у всіх своїх війнах за двісті років.
Люди гинуть, а пиха розростається. Боже, благослови Америку… Всі людські цінності зводяться до практичної користі. Прагматизм Джона Дьюї, Чарлза Сандерса Пірса, Сіднея Хука. Істина є те, що краще працює на нас. Ідея — це інструмент дії. Професор Йельського університету X. Аргіріс пише тринадцять томів «Етики бізнесу». Три пункти Аргіріса:
1. Товари треба збувати будь-яким способом!
2. Бізнесмен повинен забути про почуття. Не ти обдуриш — тебе обдурять.
3. Людей примушують трудитися тільки нагороди або кари.
Генії в бізнесі, в техніці, в мас-культурі, а де ж наш розум? І де американський Гельвецій, Дарвін, Маркс? Практицизм, хоч і найгнучкіший, — це не розум, так само як техніка, хоч і найгеніальніша, — ще далеко не наука.
Але що Америка? Це тільки один із наслідків розвитку цивілізації, отже, розвитку (або викривлень) людського розуму.
А де початий? Наука стверджує: в людському мозку. Гаразд. А звідки мозок і що це таке?
Людський мозок — річ у природі неповторна. Вміщений в ідеальний кістяний сейф — черепну коробку, — мозок, цей таємничий апарат думки, являє собою фантастично компактну структуру, складену з 12–16 мільярдів клітин-нейронів, і кожна з цих клітин у свою чергу поєднана з сусідніми за допомогою своєрідних контактних апаратів, що звуться синапсами. Синапси володіють деякою рухливістю. Що її викликає? Ідеалісти відповідають: дух. Англійський нейфрофізіолог Чарлз Скотт Шеррінгтон вважав, що існує якийсь психічний принцип, який діє поза мозком. Один з учнів Шеррінгтона Джон Екклз вважає синапси детекторами, чутливими до духовних впливів. Дух механічно пересуває синапс на півтора мілімікрона, і збудження того чи іншого нейрона відповідно змінюється.