Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 23)
Тепер я знаю, куди падає і куди дівається космічний пил!
А ще я знаю, що десь далеко за океаном біля мільйонерського літнього курорту сидить самотній довгий Лак, вчить мільйонерських доньок стукати по м’ячику і снує геть безнадійні теорії про якусь розумну глину. І я особисто починаю боятися за долю цих теорій. Бо холодна льодовикова ріка несе й несе в океан усю глину цього вогняного (хоч і названого крижаним[12]) острова, а тим часом тут уже в XI столітті була суцільна грамотність, і кожна ісландська жінка ще й сьогодні вміє складати вірші, а про загальний розумовий потенціал цього маленького (ледь більше 200 тисяч народу) може свідчити хоча б той факт, скільки шахових гросмейстерів припадає тут на душу населення.
То чи ж у глині суть, містер Лукас?
А тим часом мене вже ждуть, глини Британії — червона глина короля Оффи, який вів переговори з самим Шарлеманєм, білий каолін Корнуолла, блакитні глини Девону.
Міжнародний аеропорт, з якого я повинна летіти, знаходиться не в самому Рейк’явіку, а миль за двадцять від нього, в Кефлавіку. А Кефлавік — це вже ніби й не Ісландія, а просто американська військова база. Нічого дивного, що в звільненому від митних податків магазині аеропорту сила-силенна хлопців у формі військово-повітряних сил Сполучених Штатів, і коли я захотіла купити собі блок сигарет, то виявила поряд з собою доволі симпатичного (чомусь усі чоловіки здаються мені симпатичними, коли я не маю перед очима містера Лукаса!) сержанта. Він підморгнув мені, і я майже машинально кинула йому доброзичливе хавді[13], що подіяло на нього, мов удар блискавки.
— Міс із Узбережжя? — вигукнув він.
— Уявіть собі.
— Звідки ж?
— З Фріско.
— А я з Л. А.
— Прилетіли чи відлітаєте туди?
— На жаль, застряв тут, і надовго.
— Не розумію, — вдала я дурочку.
— Ну, міс, ви ж, сподіваюся, чули про нашу базу в Кефлавіку. То оце саме вона і є.
— І ви на цій базі? Що ж ви тут робите?
— Місі Ми тут для того, щоб захищати західну демократію!
— Захищати? Від кого? — вдаючи ще більшу наївність, розширила я очі. Він подивився на мене як на безнадійно божевільну.
— І вам вдалося помітити якусь загрозу?
— Особисто мені? Я б цього не сказав.
— Ну, не вам, то комусь із ваших колег. Може, все ж хтось бачив, як з дна океану піднявся Кінг-Конг[14] і побрів просто на Сполучені Штати?
— Міс жартує?
— Ну, ну, не переймайтесь занадто, — заспокоїла я сержанта, — жартую не я, а ті, хто вас сюди послав і примусив тут сидіти, даремно тринькаючи гроші з американської казни.
Він, мабуть, вирішив, що я комуністка, і втік од мене, навіть не купивши сигарет і не встигнувши почути, що сказала б я про нашого президента, який так боягузливо відкинув благородний план порятунку людства, запропонований тут, у Рейк’явіку, Горбачовим.
Це помогло зберегти неторканою мою цноту, а також вірність моєму Лаку, якого я цілую через усі океани води, повітря і чекання. Великомандрівниця XX століття Патриція Хіган».
Лукас тричі підряд перечитав лист Пат з Ісландії і тільки після того схаменувся і злякався: тепер він житиме тільки очікуванням листів од неї і забуде про все на світі. А він не міг собі цього дозволити.
Глиняна гора в Сузах не подавала ніяких ознак життя. Не відгукувалася на електросигнали, які посилав у її глибини Лукас, не виказувала наявності бодай наймізернішого енергетичного потенціалу, була безнадійно мертва, навіки вбита сліпим втручанням людей у її таємниче життя, безжальними ранами, завданими її податливому тілу, що здатне переборювати навіть такі всемогутні стихії, як вода і повітря, але цілковито безрадне перед руїнницькою брутальністю людини.
Щоразу, коли Лукасу доводилося повертатися до «Магнолії», його переслідувало неусвідомлене очікування лиха, майже маніакальна ідея примарливості його існування. І ця «Магнолія», і його контрактні безхмарне благополуччя — все це було таке нереальне, загадкове і невиправдане, що він і досі не міг повірити в його тривалість. Здавалося б: що може бути стабільніше в Америці, ніж багатство і його захланні спадкоємці жіночого роду? Однак
Лукас не вірив навіть у такі святині і стривожено ждав, що його безхмарне існування може закінчитися щодня, щохвилини, щомиті.
І в цій його тривозі та непевності прийшов другий лист од Пат.
«Сер!
Ваш агент ПХ прибув до Об’єднаного Королівства Великобританії, щоб достойно представляти інтереси заснованої Вами Божевільної Імперії Розуму, і вже в лондонському аеропорту Хітроу, сидячи в гамірливому, як циганський табір, кафе і попиваючи не дуже смачну каву з досить смачним печивом, став думати, як йому негайно розпочати виконувати покладене на нього завдання.
Для цього агент ПХ скупив усі наявні в кіосках аеропорту свіжі британські газети.
В оголошенні писалося:
«Кмітливого юнака запрошують для догляду за унікальною колекцією в фамільному замку ХІV століття, у графстві Кент». Додавався номер телефону.
Ваш агент ПХ, справедливо розміркувавши, що цього разу стать не має ніякого значення, подзвонив по вказаному телефону, про всяк випадок змінивши голос, щоб він був схожий на хлоп’ячий, і одержав люб’язне запрошення приїздити навіть без особливих рекомендацій.
Лондонський кеббі[15], настроєний доволі скептично, як усі ті англійці, що не вдоволені урядом консерваторів, довіз вашого агента до потрібного вокзалу, де агент сів на потрібний поїзд і невдовзі прибув у потрібне місце, де йому знову довелося скористатися з послуг таксі, але кентський водій, на противагу своєму лондонському колезі, настроєний був бадьоро і демонстрував перед агентом типовий англійський гумор.
Так, довідавшись про замок, до якого треба було добратися вашому агенту ПХ, таксист цілком серйозно поцікавився:
— Ви везете насос?
— Який насос? — здивувалася я (тобто агент ПХ).
— Щоб накачати це старе автомобільне колесо, з якого давно вже вийшло все повітря.
Виявилося, що прізвище власника замку має щось спільне із словом колесо, до того ж цей сер Колесо був на додачу до всього ще й лордом!
Родовий замок XIV століття здалеку нагадував безладну театральну декорацію з дикту, пофарбованого в сіро-зелений колір. Враження лишилося те саме й при наближенні впритул, тільки стало видно, що це все-таки не дикт, а камінь, а ота сіро-зелена барва — від густого моху, яким тут поросло все, від підвалин до покрівлі. Поважний дворецький, що зустрів ПХ, так само поріс мохом з ніг до голови, а коли він наставив перед вашим агентом срібний піднос для візитної картки, яку збирався віднести лордові Колесо, агентові справді довелося пошкодувати, що разом із своєю візиткою він не має змоги покласти на піднос ще й автомобільний (або хоч велосипедний!) насос.
Дворецький ходив дуже довго, а коли повернувся, то урочисто заявив:
— Їхня лордська милість зволять прийняти вас.
Лордська милість була втричі старіша за дворецького, обросла якимсь залізним іржавим мохом, вона сиділа на залізному троні посеред величезного залу, набитого такою кількістю залізної зброї, що ваш агент мало не зомлів од її видовища, однак лорд вчасно запримітив таке негідне бажання і голосом, яким можна піднімати вмерлих з могил, загримів:
— Що-о! Ви — дівчина?
— Про це свідчить моя візитка, — несміливо нагадала я.
— Пат Хіган — це можна читати як «Патрік Хіган», — загримів лорд. — Ви ввели мене в оману. І потім: що значать тут ці загадкові літери і цифри? В якій частині Англії ви живете?
— Я живу в Америці.
— В Америці?
— Так, ваша лордська милість, бо я — американка.
— Ще й американка! Але ж в оголошенні точно обумовлено: потрібен юнак! Для догляду за унікальною колекцією, яку збирав я і мої предки, мені потрібен мужчина. Ви це розумієте, юна леді?
— Я дуже старанна, ваша лордська милість, ви навіть не уявляєте, якою старанною я можу бути, — запевнила я його.
— А ви уявляєте, з якою колекцією доведеться мати справу?
— Колекцією? Ну, очевидно, предмети мистецтва. Картини великих майстрів. Славетний англійський фарфор. Ювелірні прикраси всіх жінок вашого великого роду.
— Прикраси жінок? — гнівно загримів лорд. — Які прикраси? Яких жінок? Це зброя! Усе те, що ви бачите в цьому залі, а ще одинадцять таких самих залів! ї всю цю зброю треба чистити, змащувати, доглядати, плекати, як заморські рослини в оранжереї. Ви готові до такої роботи?
Йому треба було сотню сержантів із шорсткими, як асфальт, долонями, а цей старий бевзь хотів обійтися одним-однісіньким «кмітливим юнаком»!
Але у вашого агента не було вибору, і він, щоправда, трохи поторгувавшись із скупим лордом щодо розмірів погодинної платні, погодився спробувати свої сили біля цих нелюдських знарядь.
Яка там була зброя! Списи і щити, з якими римляни завоювали Британію; мечі рицарів самого короля Артура, бойові сокири і порубані шоломи з битви під Гастінгсом; хрест і меч, з якими предок лорда Колеса ходив у сьомий (був і такий!) хрестовий похід на Єгипет, вже, мабуть, тоді приміряючись до цього ласого шматка землі; аркебузи і мушкети, якими браві англійські вояки громили бідних тубільців, загарбуючи для Британської корони нові й нові колонії, гвинтівки й гранати, міномети і навіть невеличкі гармати, починаючи від тих, що стріляли ядрами, і кінчаючи скорострільними зенітками. Цілий зал набитий був револьверами і пістолетами всіх можливих систем і калібрів, саме в ньому їхня лордська милість уперше приймала вашого агента, саме тут цей геть одурілий співець убивств і нищень любив виспівувати свої донжуанські гімни зброї, з диким натхненням просвіщаючи вашого агента, коли, ким, за яких обставин сконструйовано той чи інший револьвер або пістолет, на якій відстані він убиває людину, який отвір залишає в тілі вбитого той чи інший калібр, з чого треба робити оболонку кулі, щоб вона ефективніше розривала живі тканини.