Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 20)

— Ага! Отже, я висмикнула тебе з джунглів невігластва і привела в цивілізований світ! Із баскетболістів у вчені. Браво, Патриція Хіган! Але ж, містер Лукас! Здається, ідея про посилення розумового потенціалу людства прийшла до вас ще тоді, коли ви перебували в стані мауглі й тарзана і навіть уявлення не мали про існування такої яскравої особистості, як Патриція Хіган! Як це узгодити з вашими попередніми висловлюваннями і з загальним розвитком американської науки?

— Ти все жартуєш, Пат, — дивлячись собі під ноги, гірко усміхнувся Лукас. — Коли я казав про атмосферу, яка оточує або не оточує людину, то, звичайно ж, мав на увазі атмосферу американської науки. Це щось справді унікальне і майже неперевершене. Але без людського тепла все це мертве і відразливе. Там панує вже й не жадоба знань, а жадоба володіння. Відкриття здійснюються не для загального добра, про яке ніхто й не згадує, а тільки для власного добробуту. Завойовники в науці, добрі наміри яких так часто колись протиставлялися злим намірам завойовників у політиці, сьогодні об’єдналися з останніми і йдуть шляхом, який нікуди не веде. І коли цей хижий Хантер, виникнувши нізвідки, замахнувся на мою душу, я був просто в розпачі, і тільки ти врятувала мене…

— Не перебільшуй, — спокійно зауважила Пат. — Може так статися, що ми з тобою загубимо одне одного так само, як і знайшли…

— Не смій так говорити! — злякався Лукас.

— Все може бути. Життя складне і грубо примітивне водночас. Але ти повинен зберегти себе для великої науки. Адже все в цьому світі зберігається, як ти весь час стверджуєш!

— Це стверджую не я. Ще з школи відомий закон збереження матерії — закон Лавуазьє. Тепер його доповнює рівняння Фрідмана про збереження енергії у Всесвіті, який нестримно розширюється. Формально воно було одержане з рівнянь поля у загальній теорії відносності Ейнштейна в припущенні, що Всесвіт повсюдно однорідний і ізотропний. Тому я особисто, вважаючи, що життя кожної людини — це згусток енергії, схильний пристати до думки російського філософа Федорова про можливість людського воскресіння. Цей філософ сьогодні користується особливою популярністю серед космонавтів, радянських і американських, людей, яким відкрилися істини, ще не до кінця приступні для нас, земних жителів. Федоров вважав, що головне завдання всіх живих, їхній святий синівський обов’язок — це зробити все для того, щоб воскресити своїх предків.

— Візьми автоген і воскреси Карфаген! — засміялася Пат.

— Майже. Тобто він передчував, що настане час, коли для науки не буде нічого неможливого. Але Федоров не знав закону про незмінність кількості живої речовини в земному крузі. І тому, щоб воскресити всіх вмерлих, доведеться вбити всіх живих, інакше просто не стане для всіх місця. Може, саме тому страшний суд в релігійних книгах змальовується як воскресіння мертвих і водночас як зрівнювання живих і мертвих. А така інтеграція не що інше, як загальна загибель.

— А ти не помічаєш, що саме тут вже є відповідь на твоє запитання щодо війн, які не згасають тисячі років там, де зародилася цивілізація? Кількість живої речовини постійна. Так? Тобто на землі не моше бути більше, ніж є, тварин, рослин, води, повітря, навіть невидимих мікроорганізмів. Так? Тоді що ж виходить? Коли ми задихаємося від ситості, хтось змушений буде вмирати з голоду і битися за шматок черствого хліба. Коли ми вирощуємо гігантські врожаї, забираючи на це більшість водних запасів Землі, в Сахелі чверть віку лютує засуха, од якої гинуть мільйони живих створінь. Коли голландці вигодовують корів, що дають по дванадцять тисяч літрів молока щороку, то неминуче десь повинні бути корови, од яких молока одержуватимуть не більше, ніж од кіз.

— І врегулювати це може тільки розум! — вигукнув Лукас.

— Коли його не куплять і не використають у злочинних цілях.

— Я не продам розуму ніколи!

— Хотілося б мені вірити в це. Ти навіть не знаєш, як би я хотіла в це вірити, — тихо промовила Пат.

Вбити людину. Щоб вас убити, сьогодні не треба стріляти з снайперської гвинтівки, коли ви стоїте на балконі отелю в Мемфісі, штат Міссісіпі, як Мартін Лютер Кінг; або з пістолета в спину, як Індірі Ганді або Улофу Пальме; не треба влаштовувати авіакатастрофи, як невинній Саманті Сміт і мужньому Саморі Машелу; або начиняти вибухівкою автомобіль, як блакитний «шевроле» Орландо Летельєра, якому Піночет не міг простити співробітництва з Сальвадором Альєнде.

Сьогодні все це робиться набагато простіше.

Ви купуєте пакет молока, приносите додому, відкриваєте, — бах! — і ви возноситеся в небеса! Вбивство в зачиненій кімнаті, майже як у Едгара Алана По.

Ви купили марку, лизнули її, щоб наклеїти на конверт, — і вмираєте в жахливих конвульсіях.

Ви закурили сигарету — і ваше життя пішло димом.

Ви купили таблетки від головного болю, але аптекар «випадково» дав вам зовсім не ті, — і ви стаєте жертвою нездорової пристрасті до медикаментів.

Ви вставляєте ключ в замок своїх дверей, але то вже не замок, а бомба, — і ви летите до праотців, які вас зовсім не ждали.

Сьогодні не вбивають будь-кого. Тільки найблагородніших людей на землі.

Для Лукаса одним з таких людей був професор Джонс.

І Джонса вбили.

Від нього прийшла телеграма: «Втішні новини щодо лаб. Прилітайте остаточних переговорів. Джонс».

Лаб — так вони називали лабораторію, фінансувати яку обіцяв професорові один з приватних фондів Америки. Джонс казав: рік або два. Насправді минуло кілька місяців. Лукас навіть злякався такого несподіваного щастя. Щоб його не сполохати, він не став дзвонити до Пат, не поговорив по телефону й з Джонсом. Ось прилетить до Каліфорнії — і тоді вже буде все: і несподіване щастя, і радість, і надії.

З місіс Еймі розмова вийшла теж ніби за сценарієм щастя й суцільного везіння.

— Ми замінимо вас на тиждень, — привітно мовила місіс Еймі, — це навіть піде на користь нашим вихованкам. Адже повесні не рекомендуються надмірні фізичні навантаження. Сподіваюся, ви не затримаєтеся на узбережжі занадто?

Лукас брехав натхненно і навіть нахабно:

— Мій професор кличе мене, щоб порадитися. Деякі наші наукові справи ще з часу мого навчання. Але це займе якихось кілька днів. Запевняю вас, місіс Еймі, що найбільшим моїм бажанням буде якомога швидше повернутися до своїх обов’язків у «Магнолії».

А сам думав про те, що найбільшим його бажанням було б зміняти назавжди оцю сльотаву атлантичну весну на вічне каліфорнійське цвітіння.

Все ж він не витримав і подзвонив у Стенфорд до Пат з аеропорту Сан-Франціско.

— Вгадай, де я? — закричав він у трубку, зриваючи голос од радості.

— Очевидно, біля одного з апаратів Белл і компанія, — хмикнула Пат.

— Я у Фріско!

— Ти збожеволів!

— І за дві години буду у Стенфорді!

— Тоді ти збожеволів подвійної Як ти тут опинився?

— Приїду — розповім. Цілком можливо, що приїду і вже не поїду назад.

— Що це означає?

— Буду в Стенфорді. Мене викликав Джонс.

— Але я тут не буду.

Лукас так злякався, що мало не випустив з руки трубки.

— А де ж ти будеш?

— Вирушаю в подорож довкола світу.

— Довкола? В под…

— На два роки. У тебе ж контракт із «Магнолією» ще на два з чимось?

— Ніякого контракту! — закричав Лукас. — Я все поламав! Я спалив усі мости! Я…

— Ти їдеш до Стенфорда чи так і кричатимеш із Сан-Франціско? — поцікавилася Пат.

На стоянці прокатних машин Лукас ухопив жовтого «когуара» і помчав, тепер уже й сам не знаючи до кого перше: до Пат чи до професора Джонса.

Звичайно ж, він попав у дикий трафік, пробув у дорозі не дві, а три чи й більше годин і запізнився. Пат не було. Ні Пат, ні Роуз, на дзвінки ніхто не відповідав. Лукас вийшов до машини, подумав, чи йому ждати, чи їхати до кампусу, нарешті вирішив не гаяти часу даремно, видер із записної книжки аркушик, надряпав: «Пат! Я заскочу до старого Джонса і — до тебе! Твій Лак». Знов піднявся по сходах до дверей квартири Пат, щоб залишити там записку десь на видному місці, і тільки тоді побачив, що в замковій шпарці дверей стирчить скручений у трубочку рожевий папірець.

Він висмикнув, розгорнув, там стояло: «Ми з Роуз помчали до Джонса. З ним нещастя. Пат».

Ще здалеку Лукас побачив великий натовп біля котеджу Джонса. Людей було так багато, що машиною не під’їдеш. Лукас кинув «когуара» і побіг до котеджу. Кілька синіх поліцейських автофургонів. Товстоплечі полісмени спокійно стовбичили серед звированого натовпу. Хтось упізнав Лукаса, залунали вигуки:

— Лак, ти вже тут?

— Як довідався?

— Оце темпи!

— Ти справді безслідний!

До котеджу його не пускали, але тут звідкись з’явилася Пат, вхопила його за руку, розштовхуючи людей у формі і в цивільному, потягнула до тої самої кімнати, де завжди роїлося збаламучене студентство, а Джонс із олімпійським спокоєм возсідав під портретом Елінор і поглядав на них з мудрою поблажливістю.

— Ось, — Пат насилу переводила віддих, — це Лукас, улюблений учень Джонса. Професор викликав його. Він щойно прилетів з Нью-Йорка. Розумієте: з Нью-Йорка, бо його викликав професор Джонс.

— Це справді так? — спитав чийсь голос, але Лукас не цікавився, кому належить той голос, він взагалі тепер нічим не цікавився, нікого й нічого не бачив, не бачив навіть Пат (тільки відчував її гарячі тонкі пальці на своїх незграбних клешнях), він дивився туди, де завжди сидів Джонс і де його тепер не було і, коли вірити всьому, що тут відбувається, вже ніколи не буде.