Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 78)
Вона погодилась, бо я сказала, що як не погодиться, то я більше їй не допомагатиму — ні з бомбами, ні з останньою атакою, ні з кораблями, коли ті приземляться, а цеж буде вже через вісім тижнів. Нічого, якщо я не зможу спробувати врятувати Тодда.
Попри це все, мабуть, єдина причина, з якої вона дійсно дозволила, — це те, що він міг би нам розказати.
Нянечка Койл любить знати про все.
— Ти достатньо хоробра, щоби спробувати, — каже нянечка Койл. — Дурна, але хоробра.
Вона ще раз змірює мене поглядом, її лице кам’яне.
— Що? — питаю.
Вона хитає головою.
— Знала б ти, скільки себе я в тобі бачу, нестерпне ти дівчисько.
— Гадаєш, я готова очолити армію? — я ледь помітно всміхаюся.
Та вона лише востаннє дивиться на мене і поспішає до табору, бо треба ж віддавати нові накази, керувати новими приготуваннями, накладати останні мазки на плани нашої атаки.
А це буде завтра.
— Нянечко Койл, — гукаю услід.
Вона обертається.
— Дякую, — кажу їй.
Вона здивована, чоло наморщене. Але киває, приймаючи подяку.
— Ясно? — гукає Лі через верх воза.
— Ясно, — я затягую останній вузол і застібаю пряжку.
— Оце вони всі, — каже Вілф, обрушуючи з рук пилюку.
Ми дивимось на вози — одинадцять штук, ущерть напаковані припасами, зброєю і вибухівкою. Майже весь резерв Відповіді.
Одинадцять возів — ніби й небагато проти армії з тисячі, чи й більше, чоловік. Але це все, що маємо.
— Немає нічого неможливого, — Вілф цитує нянечку Койл, але він завше такий сухий, що й не розбереш, чи він жартує, — лише питання тактики.
А тоді він всміхається тією само таємничою посмішкою, так само завжди всміхається і нянечка Койл. Це так смішно і несподівано, що я регочу вголос.
А от Лі не сміється.
— Просто вона має надсекретний план, — він дістає з воза мотузку, аби перевірити, чи тримається.
— Підозрюю, це якось пов’язано з ним, — кажу я, —
— Тоді його армія розвалиться, місто повстане проти його тиранії і ми всіх врятуємо, — каже Лі, але не дуже впевнено. Дивиться на Вілфа. — А твоя яка думка?
— Вона каже, на цьому буде кінець, — знизує плечима Вілф, — а я хочу, би то скінчилось.
Нянечка Койл дійсно повсякчас це повторює, що це може закінчити весь конфлікт, що правильного удару в правильне місце і правильний час цілком досить, і навіть якщо до нас приєднаються лише міські жінки, ми зможемо скинути його ще до приходу зими, перш ніж він нас знайде.
А тоді Лі каже:
— Я знаю дещо, чого не мав би знати.
Ми з Вілфом обоє дивимось на нього.
— Вона проходила через кухню з нянечкою Брайтвайт, — каже він, — говорили про те, куди завтра атакуватимуть.
— Лі… — кажу я.
— Помовч, — каже Вілф.
— Пагорб на південь від міста, — пояснює Лі, відкриваючи Шум, аби ми
Вілф вибалушує очі.
— Не треба було
Але Лі просто дивиться на мене.
— Раптом що, — каже він, — тоді біжи просто до мене на пагорб. Біжи просто туди, і там знайдеш допомогу.
А його Шум каже: Там ти мене знайдеш.
— З обтяженими скорботою серцями вручаємо тебе землі.
Одна за одною ми кидаємо по жменьці землі на порожню труну, в якій немає ані крихти від нянечки Форт, бо її розірвало на шмаття бомбою, що здетонувала надто рано, коли ми встановлювали її на зерносховище.
Коли ми закінчуємо, сонце вже сідає і присмерк над озером світиться холодом, на озері сьогодні зранку вже намерзли такі крижані пружки, що не розтали і за весь за день. Люди потихеньку беруться до нічної роботи, до останніх допаковувань й наказів, бо усі вони, жінки й чоловіки, ось-ось перетворяться на солдат, усі маршируватимуть зі зброєю, готові завдати останнього удару.
А зараз вони ще схожі на звичайних цивільних.
Та я йду вже сьогодні, щойно стемніє.
А вони — завтра надвечір, хай там що зі мною станеться.
— Час настав, — нянечка Койл підступає до мене.
Вона не має на увазі, що час іти.
Спершу має статися ще дещо.
— Ти готова? — питає вона.
— Так точно, — відповідаю, рушаючи з нею.
— Ми дуже ризикуємо, дівчинко моя.
— Це виключено.
— Та якщо спіймають, — вона зупиняється, я теж, — якщо спіймають, ти знаєш, де табір, ти знаєш, коли ми нападаємо, а я тобі скажу, що ми нападаємо зі східної дороги, тієї, що біля офісу Запитання. Ми ввійдемо в місто і запхаємо йому його владу в горлянку, — вона бере мене за руки і пильно дивиться мені у вічі, — ти розумієш, що я тобі кажу?
Я розумію. Справді. Вона зумисне каже мені брехню, маючи на меті одне, щоб я могла правдоподібно збрехати, якщо мене спіймають, як збрехала раніше — про океан.
Я б теж так зробила на її місці.
— Втямила, — кажу я.
Вона міцно загортає халат проти крижаного вітру, що налітає. Ми мовчки проходимо кілька кроків, прямуємо до цілительського намету.
— Кого ти врятувала? — питаю я.
— Що? — вона дивиться на мене, щиро збентежена.
Ми знову зупиняємось. Я не проти ще трохи постояти.
— Ну, тоді, багато років тому, — нагадую, — Корін казала, тебе вигнали з ради, бо ти врятувала життя. Кого саме ти врятувала?
Вона замислено дивиться на мене і пальцем потирає лоба.
— Я можу не повернутись, — кажу я, — ти можеш більше ніколи мене не побачити. Гарно було б дізнатися про тебе щось хороше, аби я не вмирала з думкою про те, що в тебе просто здоровенне шило в дупі.
Вона мало не всміхається, але ця мить проходить, її очі знову повні турбом.