Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 77)

— Яке тобі діло, чи робить він помилку? — питаю. — Ти на чиєму боці?

Він повертається до мене, ніби я кажу щось образливе, проте, певно, так і є, я його скривдив.

— На боці міста, — кипить він. — А ти на чиєму, Тодде Г’юїтте?

У двері стукають.

— Врятований обіднім дзвінком, — каже мер Леджер.

— Обідній дзвінок не стукає, — кажу, зводячись на ноги. Відмикаю двері своїм ключем, хррц-клац, віччиняю двері.

Там Дейві.

Спочатку нічо не каже, просто вигляд знервований, очі бігають туда-сюда. Певно, проблема в гуртожитках, такшо я зітхаю і вертаюсь до ліжка, аби забрати речі. Я навіть роззутись не вспів.

— Хвилинку, — кажу йому, — Анґаррад, певно, ще їсть. Їй не сподобається так скоро знову йти під сідло.

Він так нічо і не каже, тому я дивлюсь на нього. Так, він дуже нервуєцця, навіть не дивицця мені в очі.

— Шо? — питаю.

Він зажовує верхню губу, і я бачу в його Шумі сором, знаки питання, злість на то, шо мер Леджер тут, і ше питання, а там, за всім, дивне і сильне почуття, ніби він винуватить себе, така майже чиста провина…

Але він швидко все це ховає і на передній план виходять злість і сором.

— Срана свинота, — каже сам до себе. Він люто смикає себе за лямку на плечі, і я бачу, шо в нього за спиною торба. — Срана… — знову каже він, але не закінчує думку. Відстібає клапан і шось дістає.

— Осьо, — мало не кричить він, жбурляючи це щось у мене.

Мамина книжка.

Він віддає мені мамину книжку.

— Бери давай!

Я повільно протягую руку, беру її пальцями і забираю від нього, ніби вона якась дуже тендітна. Шкіра обкладинки дотепер м’яка, спереду дотепер розріз там, де мене штрикнув Аарон, де його зупинила книжка. Я проводжу по ній рукою.

Я дивлюсь на Дейві, але той відводить погляд.

— Та й таке, — каже він, розвертаєцця, збігає сходами і вибігає в ніч.

32. Останні приготування

Я ХОВАЮСЯ ЗА ДЕРЕВОМ, і моє серце не на місці.

У руці — пістолет.

Я уважно слухаю лопотіння крил, ловлю найтихіші кроки, найменший знак, який викаже солдата. Я знаю, що він там, бо чую його Шум, але він такий безбарвний і широкий, що я маю хіба загальне поняття напрямку, звідки він надійде по мене.

Бо він іде по мене. Це безсумнівно.

Його Шум гучнішає. Я спиною до дерева, чую його ліворуч.

Доведеться вискочити саме в потрібну мить.

Готую пістолет.

Бачу дерева навколо себе в його Шумі, і на кожному з них — знаки запитання, він думає, за яким я ховаюся, варіанти скорочуються до двох, до того, за яким я дійсно стою, і ще одним, за кілька футів зліва.

Якщо він обере те інше, тоді хай начувається.

Я вже чую його кроки, тихі на вогкій земляній долівці. Я заплющую очі та намагаюся зосередитись тільки на його Шумі, на тому, де він стоїть, куди крокує.

До якого дерева підходить.

Він рухається. Тепер вагається. А ось знову йде.

Він робить свій вибір…

А я свій…

Я стрибаю, пригинаюся, тепер поворот, проводжу свою ногу млином йому під ногами, заскочивши його зненацька, і він гепається на землю і пробує націлити рушницю, але я налітаю на нього, притискаючи її до землі, та кидаюся всією вагою йому на груди, вперши ствол йому в підборіддя.

Попався.

— Чудово, — Лі всміхається.

— І справді чудово, — каже нянечка Брайтвайт, виходячи з темряви. — І оце якраз той момент, Віоло. Що ти робиш із ворогом у своїй милості?

Я дивлюся в обличчя Лі, важко дихаю, відчуваю його тепло піді мною.

— То що ти робиш? — знову питає нянечка Брайтвайт.

Я дивлюся на свій пістолет.

— Роблю те, що треба, — кажу я.

Роблю те, що треба, щоб урятувати його.

Роблю те, що треба, щоб урятувати Тодда.

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — всоте вже питає нянечка Койл, коли ми виходимо з трапезної наступного ранку, відмахуючись від останніх наполягань Джейн узяти собі ще чаю.

— Впевнена, — кажу.

— У тебе один шанс, перш ніж ми зробимо свій хід. Лише один.

— Він прийшов був по мене, — відповідаю я, — коли я була в полоні, він прийшов по мене і приніс найбільшу жертву, яку міг.

Вона хмуриться.

— Люди змінюються, Віоло.

— Він заслуговує того шансу, що дав мені.

— Гмм, — гмикає нянечка Койл. Вона досі не переконана.

Але я не дала їй вибору.

— А коли він до нас приєднається, — кажу я, — подумай, скільки інформації він зможе передати.

— Так, — вона відводить погляд, дивиться на табір Відповіді, а табір збирається. Збирається на війну. — Так, ти вже казала.

Попри те, як добре я сама знаю Тодда, я також розумію, чому хтось може побачити його на коні, побачити його в тому однострої, побачити його з Дейві та й подумати, що він зрадник.

І глупої ночі, коли я лежу під ковдрою, коли не можу заснути.

Я теж так думаю.

(що він робить?)

(що він робить із Дейві?)

І я зі всіх сил пробую викинути це з голови.

Бо я його врятую.

Вона погодилася, що я можу це зробити. Погодилася, що я можу ризикнути собою і піти до собору в ніч перед останньою атакою Відповіді — щоб спробувати його врятувати.