Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 64)
Всі 1150.
Мертві.
— Я цього вопше не розумію, — каже Дейві, роззираючись.
— Глухни, — шепочу я.
Опалубки позносили, тому зараз це просто поле, на якому повсюди валяються мерці, згромаджені один на одного і втоптані в траву, ніби хтось їх відкинув, жінки, чоловіки, діти і немовлята, порозкидувані, як сміття.
Шось десь горить, білий дим звивається над полем, кружляє над купами, тицяє в них димним пальцями, не знаходить нікого живого.
І тиша.
Без клацань, без метушні, без
— Мушу розказати баті, — каже Дейві, уже повертаючи. — Мушу розказати баті.
Він вилітає крізь вхід, застрибує на Смертоносного і їде назад.
Я з ним не їду.
Мої ноги ідуть лише вперед, крізь них усіх, кінь плентається десь поруч.
Гори мерців вищі за мене. Мені доводиться дивитися вгору, щоби побачити їхні безживні обличчя, закинуті назад, очі досі розплющені, мухи вже повзають у кульових ранах на їхніх головах. Здаєцця, їх усіх розстріляли, переважно просто в чоло, але деякі тіла мають вигляд посічених, з розпанаханим горлом чи грудьми, і я помічаю відірвані кінцівки та скручені голови всюди навколо, і…
Я кидаю рушницю на землю. Заледве й помічаю.
Я йду вперед, не кліпаю, роззявивши рот, не вірю в те, що бачу, не сприймаю весь цей масштаб…
Бо доводиться переступати через тіла з розкинутими руками, руками зі смужками, шо я був почіпляв, бачу ці скорчені роти, я ж їх годував, ці зламані спини я…
Я…
Боже.
Боже, ні, я їх ненавидів…
Я намагався не ненавидіти, але нічого не міг зробити…
(ні, я міг…)
Як згадаю про кожен раз, як я на них кричав…
Кожен раз, коли уявляв їх вівцями…
(ніж у моїй руці, опускається…)
Але я не хотів
Ніколи, я…
А тоді я обхожу найбільшу купу тіл, складену біля східної стіни…
І бачу.
І падаю на коліна в замерзлу траву.
На стіні в людський ріст написано…
Синім кольором.
Я повільно схиляю голову, аж поки вона не торкається землі, поки холод землі не починає переливатися в мій череп.
(ні)
(ні, це не може бути вона)
(
Дихання виходить із мене парою, розтоплюючи крихітний клаптик ґрунту. Я не рухаюся.
(вони тебе змусили?)
(вони тебе змінили?)
(Віоло?)
(Віоло?)
Мене починає поглинати чорнота, починає опадати на мене, як покривало, як вода, що піднімаєцця в мене в голові, ні, Віоло, ні, це не можеш бути ти, це не може бути ти (чи може?) ні, ні, ні, не може…
Ні…
І я сідаю.
І відхиляюсь назад.
І б’ю себе в лице.
Сильно луплю.
Ше раз.
І ше раз.
Б’ю, але нічо не віччуваю.
Коли губи репають.
Коли очі набрякають.
І я збираюся вдарити себе ше раз…
Але я вирубаюся…
Віччуваю, як всередині холоне…
Глибоко-глибоко всередині…
(де ти, чому мене не врятуєш?)
Я вирубаюся.
Відключаюся.
Дивлюся на Спеклів, мертвих, вони всюди мертві.