Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 61)

— ПОТРІБНА ТВОЯ ДОПОМОГА, — каже нянечка Ловсон, стаючи у дверях кухні.

Я піднімаю руки, вкриті борошном.

— Але я тут якраз…

— Нянечка Койл дуже попросила взяти тебе до неї.

Я хмурюся. Мені не подобається слово «взяти».

— Тоді хто має закінчити хліб на завтра? Лі пішов по дрова…

— Нянечка Койл сказала, у тебе є досвід роботи з медикаментами. Ми здобули великий запас, а моя теперішня помічниця і до весни їх не впорядкує.

Я зітхаю. Принаймні це краще, ніж готувати.

Я йду за нею в присмерк, у печеру, через ряд переходів, аж поки не потрапляємо у велику підгірну залу, де зберігаються наші найцінніші припаси.

— Це може зайняти певний час, — каже нянечка Ловсон.

Решту вечора і частину ночі ми проводимо за підрахунком нових ліків, бинтів, компресів, простирадел, турнікетів, бандажів, тонометрів, стетоскопів, халатів, таблеток для очистки води, шин, ватних тампонів, фіксаторів, піґулок із кореня Джефферса, кровоспинних і всього такого іншого, що в нас тепер є, ми сортуємо це на акуратні купки і розносимо їх по печері, вздовж виходу в головний тунель.

Я витираю з чола холодний піт.

— Хіба не треба поскладати їх на місце?

— Ні, поки що не треба, — каже нянечка Ловсон. Дивиться на охайні купки, які ми порозкладали. Потирає руки, а лицем пробігають зморшки турботи. — Сподіваюся, цього вистачить.

— Вистачить для чого? — я проводжаю поглядом її погляд, котрий переходить із купи на купу. — Вистачить для чого, нянечко Ловсон?

Вона дивиться на мене, закусуючи губу.

— Ти пам’ятаєш науку цілительства?

Я секунду дивлюсь на неї, щось починаю підозрювати, а тоді підриваюсь і вибігаю з печери. Вона кричить мені навздогін «Почекай!», але я вже в центральному тунелі, вибігаю звідти і вистрибую просто в табір.

А табір порожній.

— Не сердься, — каже нянечка Ловсон, коли я пообшукувала всі бараки.

Я стою там, як дурна, руки в боки, розглядаюся порожнім табором. Отже, нянечка Койл знайшла мені забавлянку, а сама пішла разом з усіма нянечками, крім Ловсон. Тея з рештою підмайстринь так само пішли.

І вся решта. Кожен віз, кінь та віл.

І Лі.

Вілф також пішов, хоча Джейн тут, вона єдина, крім нас, хто залишився.

— Сьогодні. Сьогодні це станеться.

— Ти знаєш, чому вона не могла тебе взяти, — каже нянечка Ловсон.

— Вона мені не довіряє, — кажу я. — Ви всі мені не довіряєте.

— Оце зараз ні в тин ні в ворота, — каже вона, і голос її набирає того суворого нянечківського тону, який я вже почала ненавидіти, — зараз важливо, що коли вони вернуться, кожні цілительські руки будуть на вагу золота.

Я збираюся сперечатись, але бачу, як міцно вона досі стискає руки, яке стурбоване її лице, скільки всього відбувається там, у глибині.

А тоді вона каже:

— Якщо хтось узагалі повернеться.

Залишається хіба чекати. Довкіл холоднішає, Джейн готує нам каву, і ми сидимо, поглядаючи на стежку з лісу: чекаємо, хто нею прийде.

— Мороз, — каже Джейн, тицяючи пальцем у маленьку пляму паморозі, нарослій на камінці біля її ноги.

— Треба було зробити це раніше, — каже нянечка Ловсон у своє горня, її лице ховається у гарячій парі. — Треба було зробити це ще до переміни погоди.

— Що зробити? — допитуюсь я.

— Визволити їх, — просто каже Джейн. — Вілф мені розказав, перше як їхати.

— Кого визволити? — питаю я, думаючи, що йдеться, звісно, не про…

Ми чуємо, як на стежці осипається каміння. Ми вже на ногах, коли з горба скочується Маґнус.

— Швидше! — кричить він. — Сюди!

Нянечка Ловсон хапає якісь ліки для першої допомоги і слідом за ним біжить на пагорб. Ми з Джейн робимо так само. Ми вже на півшляху, коли вони починають виходити з лісу.

На возах, на плечах інших, на ношах, на конях — усе більше і більше людей виливаються з лісу на стежку за ними, а ще більше юрмиться на схилі за їхніми спинами.

Всі ті, кого треба було рятувати.

В’язні, котрих під замок посадив мер і його армія.

Але їхній зовнішній вигляд…

— Гос-ди Боже, — тихенько каже Джейн, біля мене, ми обидві приголомшено зупинилися.

Господи Боже.

Наступні кілька годин як у тумані: ми просто бігаємо, зносимо поранених до табору, хоч декому так зле, що їх доводиться лікувати на місці. Мене ганяють від однієї цілительки до іншої, а потім ще до іншої, від рани до рани, по припаси, і я бігаю так швидко, що тільки згодом починаю розуміти, що більшість ран, які я обробляю, отримані не в бою.

— Їх били, — кажу я.

— І морили голодом, — люто каже нянечка Ловсон, вколюючи крапельницю в руку жінки, що ми занесли в печеру, — і катували.

Ця жінка — лише одна з маси люду, яка загрожує ніколи не закінчитись. Більшість надто шоковані, аби щось говорити, вони просто дивляться на тебе у цій престрахітливій тиші, дивляться без слів, на їхніх руках і лицях опіки, старі гноїсті рани, а найгірше — це їхні запалі очі, очі жінок, котрих не годували багато, багато, багато днів.

— Він це зробив, — кажу сама до себе, — він це зробив.

— Тримайся, дівчинко, — каже нянечка Ловсон. Ми біжимо назовні, понабиравши бинтів, яких і близько не вистачить на всіх. Нянечка Брайтвайт нетерпляче махає мені рукою. Вириває в мене бинти, притьмом перемотує ногу жінки, що горлає під нею.

— Корінь Джефферса! — кидає нянечка Брайтвайт.

— Я не принесла, — кажу.

— То принеси, стрілою!

Я вертаюся до печери, вихляю поміж цілительками і підмайстринями, удаваними солдатами, які стоять над пораненими повсюди: на схилах, на возах — усюди. І то не лише жінки поранені. Я бачу чоловіків, також заморених голодом, також побитих. Я бачу людей із табору, котрих поранили в бою, зокрема й Вілфа з опіковим бинтом на половину лиця, хоч він так само допомагає носити пацієнтів до табору.

Я біжу в печеру, хапаю ще бинтів і корінь Джефферса, тоді вже вдесяте біжу на схил. Опинившись на відкритому просторі, я дивлюсь на стежку, якою досі прибувають люди.

Я зупиняюсь на мить і переглядаю нові обличчя, лиш тоді біжу до нянечки Брайтвайт.

Нянечка Койл іще не повернулась.

Лі також.

— Він був просто посередині того пекла, — каже нянечка Надарі, коли я допомагаю їй підняти на ноги жінку, як й вона щойно вколола ліки, — ніби когось шукав.

— Маму і сестру, — кажу я, підтримуючи важкеньку жінку.

— Ми не забрали всіх, — каже нянечка Надарі, — в одному з із будинків бомба взагалі не вибухнула…

— Шован! — чути чийсь крик віддалік.

Я озираюся, моє серце чомусь б’ється швидше і сильніше, ніж я чекала, усмішка розтягує щоки.