Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 60)
Я прикладаю долоню до скроні.
— Як ти це робиш?
— Шум можна використовувати, Тодде, — каже він, — якщо достатньо дисциплінувати себе. І перший крок — використовувати інструмент.
— Я — це коло, а коло — це я?
— Це спосіб зосередитись, — киває він, — спосіб упорядкувати свій Шум, загнуздати його,
Я пригадую, як він мугикав іще в себе вдома, у старому Прентісстауні, який різкий і страшний був його Шум, як порівняти з Шумом решти чоловіків, і як цей Шум нагадував…
Зброю.
— Що таке Коло? — питаю я.
— Це твоя доля, Тодде Г’юїтте. Коло — це замкнена система. З нього не вибратись, тож ліпше й не опиратись.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.
Але цього разу мій голос також звучить.
— Я стільки всього маю тебе навчити, що й не дочекаюся, — каже він і йде, не побажавши мені доброї ночі.
Я змірюю кроками стіни дзвіниці, визираю на західні водоспади, щербаті горби на півдні, а на сході — горби, шо тягнуться до монастиря, хоч його звідси не видно. Видно лише Новий Прентісстаун, замкнений і скупчений проти наступу холодної ночі.
Вона десь там.
Вже минув місяць, як її нема.
Місяць і…
(заткнися)
(просто заткни свій тупий плаксивий
Я знову починаю крокувати.
У пройми повставляли шибки, а на вежу занесли обігрівач, аби захистити нас від холодних зимових ночей. Тут усього побільшало: і покривал, і світла, і дозволених до читання книжок у мера Леджера.
— Але ж це досі тюрма, правда? — каже він у мене за спиною з набитим ротом. — А я гадав, що бодай
— Я б дуже хотів, аби всі навколо перестали думати, що можна мене читати, коли кому заманеться, — я навіть голови не повертаю.
— Певно, він хоче забрати тебе з міста, — каже він, доїдаючи страву, яка тепер удвічі менша за наші давніші порції. — Хоче вберегти тебе від чуток.
— Яких чуток? — питаю, хоч насправді мені зовсім нецікаво.
— Ой, та чуток про велику здатність нашого мера підкорювати чужий розум. Чуток про те, що він перетворив свій Шум на зброю. А ще кажуть, що він уміє літати.
Я не дивлюсь на нього, тримаю свій Шум у тиші.
Я — ЦЕ КОЛО, — думаю я.
А тоді припиняю.
Перша вибухає поопівночі.
БАБАХ!
Я трохи піцтрибую на матрасі, але це все.
— Як думаєш, де бахнуло? — питає мер Леджер, також не підводячись із ліжка.
— Звучало ніби на сході, — кажу, дивлячись у темряву дзвонів, — може, продуктовий склад?
Ми чекаємо на другу. Тепер завжди є друга. Щойно солдати кидаються до першої, Відповідь завжди влучає нагоду поставити другу.
БАБАХ!
— Ого, — каже мер Леджер, сідаючи в ліжку і визираючи назовні. Я також встаю.
— Чорт, — каже він.
— Шо? — питаю, стаючи біля нього.
— Схоже, то була водоочисна станція біля ріки.
— Шо це означає?
— Що доведеться кип’ятити кожне, з біса, горнятко…
БАБАХ!
Від потужного спалаху ми з мером Леджером сахаємось від вікна. Скло тремтить у рамах.
І все світло у Прентісстауні вимикається.
— Електростанція, — мер Леджер приголомшений, — але її вартують щодня і щогодини. Як вони могли залізти
— Навіть не уявляю, — відчуваю, як мій шлунок зривається і летить униз, — але розплата буде, ше й яка.
Мер Леджер втомлено проводить рукою по обличчю, до нас долинають сирени і крики солдатів на вулицях унизу. Він хитає головою.
— Не знаю,
БАБАХ!
БАБАХ!
БАБАХ!
БАБАХ!
БАБАХ!
П’ять страшних вибухів один за одним струснули вежу з такою силою, що ми з мером Леджером полетіли на підлогу, а кілька вікон розбилися, просто вилетіли всередину, засипавши нас скалками і скляним пилом.
Ми бачимо, як небо спалахує.
Небо на заході.
Хмара вогню і диму вистрілює так високо над тюрмами, ніби її запустив велетень.
Мер Леджер важко дихає біля мене.
— Вони це зробили, — зіпає він, — вони це справді зробили.
Вони почали свою війну.
А от я нічого не можу зробити…
Я просто думаю…
Мо’, вона йде по мене?
25. Ніч, коли це стається