Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 30)

Анґаррад несе мене бічною дорогою до церкви, підкови лошати вибивають іскри з бруку, коли вона повертає за ріг, аби під’їхати до входу. Армія на площі, вони продовжують стройову підготовку. У більшості таки нема Шуму, але вони гупають ногами достатньо гучно, аби стрясати повітря.

Я здригаюся віттого всього і дивлюся, куди це ми прямуємо, а ми їдемо до передніх дверей собору…

І там мій Шум видає таке колінце, аж Анґаррад притьмом гальмує і сковзається на бруці, а її боки змилені віттого, шо вона так швитко мене домчала.

Я ледве помічаю…

Моє серце не б’ється…

Я не дихаю…

Бо вона тут.

Просто переді мною, піднімається сходами собору…

Вона тут.

Тоді моє серце різко заводиться, і мій Шум готовий закричати її ім’я, і мій біль щезає…

Бо вона таки жива…

Вона жива…

Але тоді я бачу більше…

Я бачу, як вона піднімається тими сходами…

До мера Прентісса…

У його розпростерті руки…

І він її обнімає…

І вона це йому дозволяє…

І всьо, шо я можу подумати…

Всьо, шо я можу сказати…

Це…

— Віоло?

Частина 3

Війну завершено

12. Зрада

МЕР ПРЕНТІСС СТОЇТЬ СОБІ.

Лідер цього міста, цього світу.

Його руки розпростерті.

І якщо це ціна.

Я її заплачу?

Це ж лише тільки обійми, — думаю я.

(чи не так?)

Усього лише обійми, аби побачити Тодда.

Я підступаю ближче…

(лише одні обійми)

…і він обвиває мене руками.

Я намагаюсь не заціпеніти від його доторку.

— Я тобі так і не казав, — шепоче він мені на вухо, — коли ми перетинали болото, то знайшли там твоїх батьків, у болоті. Так, ми знайшли їх обох.

Я зойкаю крізь сльози і намагаюся ковтнути плач, який із мене вирвався.

— Ми поховали їх по-людськи. Вибач, Віоло. Я знаю, як тобі тут самотньо, і ніщо не втішить мене більше, ніж якщо ти одного дня — можливо — зможеш вважати мене своїм…

І тут над РЕВОМ розноситься дивний звук.

Чийсь уривчастий Шум, він летить стрілою понад рештою…

І ця стріла націлена просто на мене…

Віоло! — горлає Шум, глушачи всі слова, що вимовляє мер…

Я вириваюсь з мерових обіймів, його руки опадають…

Я повертаюсь…

І ось у пообідньому сонці, на площі, на коні, навіть не за десять метрів від мене…

Он він.

Це він.

Це ж він.

— ТОДДЕ! — кричу я і притьмом біжу до нього.

Він стоїть прямо там, де зліз зі свого коня, тримає руку під неправильним кутом, і я чую, як його Шум реве Віоло!, але чую також, як болить йому рука і який він збентежений, той Шум перекриває все на світі, але мій розум працює надто швидко, моє серце калатає надто гучно, щоб я могла розібрати, що те все означає.

— ТОДДЕ! — знову гукаю я і добігаю до нього, і його Шум відкривається ще більше й огортає мене як ковдра, і я притискаю його до себе, притискаю якомога ближче до себе, ніби ніколи його не відпущу, і він зойкає від болю, але його інша рука притискається до мене у відповідь, вона притискає мене до нього, вона притискає мене до нього…

— Я гадав, що ти померла, — він дихає мені прямо в шию. — Я гадав, тебе вже немає.

— Тодде, — кажу я, плачу, не можу сказати ані слова, саме лише його ім’я, — Тодде.

Він знову різко вдихає, і біль зблискує в його Шумі так гучно, що майже засліплює мене.

— Твоя рука, — кажу, відсторонюючись.

— Зламана, — видихає він, — точніше, зламали…

— Тодде? — мер уже стоїть поруч, пильно дивлячись на нього. — Щось ти сьогодні рано.

— Моя рука, — каже Тодд. — Спекли…

— Спекли? — перепитую я.

— У неї зовсім паскудний вигляд, Тодде, — каже мер просто над нашими головами. — Треба тебе негайно зцілити.

— Він може піти до нянечки Койл!

— Віоло, — каже мер, і я чую, як Тодд думає Віоло?, вельми дивуючись, чого це мер так до мене говорить, — ваша лікарня надто далеко, аби Тодд дістався туди пішки з такою травмою.

— Я піду з тобою! — кажу я. — Я тепер під-майстриня!

— Хто-хто? — не розуміє Тодд. Його біль завиває як сирена, але він досі переводить погляд з мене на мера і знов на мене. — Що коїться? Звідки ти знаєш…