Чуло голос той все військо,
Мов трубу велику.
І за те старшим обрали
Над всіми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.
І, як сокіл в чистім полі
Голуби ганяє,
Так він на турецькі в морі
Судна налітає.
Налітає – турка боре,
Здобич здобуває
І про наше люте горе,
Про біду не знає».
Сумно Кантемир споглянув:
«Так, се він, Заїро!
Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бідна віро.
Ти Марусі Богуславки,
Мабуть, мати рідна?»
Затремтіла, се почувши,
Мов листочок, бідна.
«Не питай, звідкіль се знаю,
А скажи, де взявся
Сей козак, і де жив, поки
З вами запізнався?» —
«Де його зродила мати,
В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам'ятають.
Був татарського він роду,
Кочубеєм звався;
Та невірного народу
Здавна відцурався.
І водив козацтво наше
Під орду в улуси,
І в крові купавсь, мовляли,
По самії вуси.
І з'охотивсь він під старість
Богу роботати,
У чернечій рясі душу
Від гріхів спасати.
А із Січі вислав сина
На свою господу,
І вподобався він дуже
Нашому народу,
Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькі судна пліндрувати,
Слави здобувати». —
«Так, се він! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа».
І Кривавий Міч обличчєм
В землю похилився
І, до килима припавши,
Тяжко зажурився.
«Нене! – каже. – Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.
А побачити побачиш:
Ось тобі порука —
Моя жінка, люба любка,
