Через що за Сян дорога
Золотою звалась.
І знялась на лікоть з ложа
На м'якій долівці,
І вліпила в Кантемира
Злякані зірниці.
«Які Левко? – насилу шепче, —
Обріс бородою?.
Обвив голову габою?.
Знається з ордою?» —
«Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого світу сонця
Зразу напустили». —
«Не втікай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся.
Може, знаєш, де шукати.
Де моя Маруся».
І за полу Кантемира
Безталанна ловить,
І тремтить, і за дрібними
Слова не промовить.
«Що тобі здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сіра утко,
Гоголице біла! —
До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагідним, любим,
Мов сопілка грає. —
Се мій муж, мій рай цвітущий,
Радощі й утіхи:
На войні він лев жерущий,
Дома – голуб тихий». —
«Як! Левко твій муж? Чи справді?
І протерла очі,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночі? —
Ти ж до неї залицявся,
Орле мій, королю!
І покинув? І спізнався?.
І живеш з ордою?» —
«Паньматусю!» —
«Ні, Заїро,
Сон мій був пророчий.
Дивні речі, невимовні
Бачать людські очі». —
«Нене! Говори порядно,
Хто ти, і кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?
Він кохавсь, як ти мовляла,
Десь там із дочкою,
І якась пригода сталась
З ними і з тобою?» —
«Дак се не Левко? Се мрія?
Ні! Його се голос:
То гримить, то наче віє
Вітерець між колос.
Він гримів про воюваннє,
Віяв про коханнє,
Про щасливе пануваннє
І розкошуваннє.
Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
