Пантелеймон Кулиш – Маруся Богуславка (страница 22)

Я на Цоцорі голову Зулушу Відтяв моїм мечем за їх неправду. Редшид же повтинав тепер їм руки, Що Лехистан зрадливий боронили. О, завдамо ж лихим невірам муки, Покрушимо одним походом сили, Що правовірну кров із року в рік точили. Зовуть мене Османовим пророком. Так, сам пророк на те мене поставив, Щоб гидував перелюбним пороком І учня на святий закон наставив. І дасть йому Аллах орлові крила, Щоб знявся він над усіма царями, Щоб ідольство борола наша сила, Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами І перед ним тремтів козак і лях-невіра! Кобзарю! Задзвони в гучнії струни, Щоб і громи тебе не заглушали. Нехай покинуть мовчазнії труни Всі, що з Мечем Кривавим воювали, І славою святою засіяють, Мов над степами путеводні зорі, І духа нам під хмари підіймають, Як гуррикан страшний тифона в морі, І трепетом серця недовіркам сповняють! Гей, підведіть до мене бойового! Повчу я молодих орлят літання. Не вдержу в грудях серця огняного, Не вдержу в серці полом'я-палання!» І на баскому скоком опинився, Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий. Заржавши, огир над землею звився, Огонь жерущий, аквілон крилатий, — І блискавкам його в степу не перегнати. Заграли в труби, загули в тимпани, Кобзар потужним голосом залився, І струни ніби громом рокотали: То пінявий Босфор у скелі бився, Душа в старих мов крила розпускала, За Кантемиром по полю носилась. Велично навкруги Заїра позирала, Її обличчє сяєвом окрилось, І сльози капали, і серце веселилось.

Дума четверта

Невмируща іскра жизні         Жевріє помалу В тілі, що тяжким досталось         Мукам на поталу. По переказу, з давнезних         Аравійських давен Ліками рід Кантемирів         Широко був славен. З купелю саджали в купіль,          Як малу дитину, Полумертву, невладущу,          Нетямну людину. І помалу, поволеньки         Стала володати І руками, і ногами         Безталанна мати. І вернувсь до неї розум,         Скрушений бідою, І мов зо сну розмовляла         Голосно з собою: «Се вже на тому я світі,