Пантелеймон Кулиш – Маруся Богуславка (страница 2)
Підступної проповіді польсько-римської противник.
Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава,
Де козак не знав і не питав, чия воно держава.
Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,
Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.
Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,
Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.
Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога і Святу Покрову що було затишно.
Дума друга
Уподобали на нашому Пороссі Ярославля,
З-над Дністра, із руського Підгір'я шляхтича Державця.
Був-бо він мистець великий по верхах з книжок читати,
Алілую, кондаки, ірмоси й тропарі співати,
І пани його й усі міщане вельми полюбили,
Напідпитку й по тверезу одинаково хвалили,
Що попа, приблудного волоха, в хибах поправляє,
І дяка гучним Апостолом за пояс затикає.
І зібралась у них у неділю рано чорна рада,
Врадила на чорній раді однословно вся громада:
Із нетяг зібрать по денежці, а з дуків – по півкопи,
І тим скарбом висвятить його в Печерському на попи.
А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмів старий гаразд ні служби править, ні співати.
Вихваляло все Поросся нового попа – й миряне,
І пани, і крамарі, і всі цеховики-міщане.
«Хоч у нас, – мовляли, – церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита».
Тільки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильності, поваги, ні шаноби.
На бенкети суті в курені до них не поспішався,
Горілок їх добрих і медів п'яних немов цурався.
А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові,
Що казав, як думав, щиру правду козакові.
Він картав у церкві козаків докірними словами,
Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами.
І полковника козацького, й обозного, й гетьмана
Поважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана.
«Бо вони, – рече, – Дніпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;
Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.
В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за віру б то благочестиву християнську бились.
І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.
А пропившись
І, мов крем'ях той, оббившись,
Свою рідну Україну пліндрували,
Милосердного гріхами прогнівляли;
Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали».
На попа за се козацтво нарікало,
І на часточку йому не подавало;
По чужих церквах акафісти наймало,
Роківщиною його ніже не обмисляло.
Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,
На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.
Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,
Та пахущими на божниках квітками й рушниками,
Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.
Байдуже було старому про багатство:
«Не від сього, – рече, – миру наше царство».
І на те з старою не вважали, 
